ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Не знаю, Маріє… очі ріже світло… дай я сяду глибше… сюди… хіба що… очі пам’ятаю…

— Які очі? — похопилась Марія. — Кажи, кажи!

— Музика… очі… сині очі…

Повіки Миколи заплющилися, і Марії здавалося, що він марив.

— Сині очі, — шепотіла вона. — Може, кохана… може, мати… Хто скаже? Хто?

А потім… довгі роки навчання, праці… Вона жила в селі над Прип’яттю. Тут були ліси, ріка. Так, як вона звикла в рідних місцях. Через кілька років вона стала директором школи. І почалася робота… кропітка, довголітня, тяжка. Але приємна, вдячна, далекосяжна. Скільки думок, мрій, сподівань? Скільки юних доль?

А Микола? Микола жив з нею. Як дитина. Як брат. Він братом і був для Марії. І в житті, і по документах. А як же інакше? Як? Палке кохання Марії перейшло в ніжну любов. Згодом він призвичаївся до нових умов, став читати, писати, але минулого згадати не міг. Найбільше йому подобалося в саду, біля дерев. Він цілими днями прищеплював, підрізував, садив, поливав. В такі дні обличчя в нього було ясним, одухотвореним. Так і вважався він садівником у школі.

І ось недавно згадала Марія розповідь Миколи. Розповідь про майбутнє. Говорила з ним. Але він посміхався, хитав головою.

— Не знаю, Маріє… Не пам’ятаю… Гарна казка. Тільки до чого ж тут я?

Вона плакала. І раділа. Бо виникла думка — здійснити перші основи мрії Миколиної в житті, тут, в школі. Вона говорила з учнями, з батьками, з учителями. Багато радісних розмов, палких суперечок, дружніх бесід. Майбутнє стукало в серце. Воно розривало сталі, звичні форми. Бунтувало. Просилося в життя. Та не так просто. Не просто давалося нове. Як завжди…

І все-таки буде! Буде братерство всесвітнє, буде Громада, буде спілка сердець. І не десь, не в книгах, а тут, на Землі, в наших душах народиться славне майбуття…

Марія отямилась, ще раз усміхнулася своєму відбиткові. Пливи, котись в потоці часу, моя плоть, тіло моє! А розум мій, душа моя воюватиме з тобою, перемагатиме тебе!

Треба йти. До Миколи. До друга. Навчання в школі закінчене. Канікули. Можна подумати про нього…

РАПТОВЕ РІШЕННЯ

Марія йшла стежкою саду. Біла повінь квітів пливла навколо неї, в повітрі котилися тонкі хвилі запахів весни, життя, радощів. Легкий вітрець збивав пелюстки з яблунь, вони встилали землю оксамитно-білим килимом.

Там, біля старої груші, — він. Довкола нього кілька вуликів. Він любить бджіл. І квіти. Миколо, Миколо… Ти — як зірвана квітка. Зникло буяння, ріст, прагнення… залишилася лиш ніжна, безпорадна краса.

Марія зупинилася, задивилася на його постать, на його сиву голову. Не відрізниш його волосся від цвіту. Таке ж біле. А обличчя молодече, гладеньке. І на чолі майже нема зморшок. А очі обернені вглиб, в невідомий світ внутрішнього. Погляд відсутній.

Микола дивився десь понад деревами. Одна рука його була піднята вгору. Він нею помахував в такт нечутному ритму. Що він робить?

Марія здивувалася. Прислухалася.

Сонце сідало за обрій. Скісні промені його золотили квітучий сад. Над яблунями роїлися бджоли, переливалися бурштиновими краплями на тлі чистого неба. І здавалося Марії, що вони ткали своїм польотом, своєю грою ніжну мелодію.

А Микола диригував їм. Чому? Звідки це в нього? Марія ніколи не бачила такого. Може… Думка схвильовано забилася в серці, народжувалася в свідомості. Може, він мав зв’язок з музикою. Напевне… І, може, вчився десь? Треба повезти його в Київ. В театри, філармонію, в консерваторію. Якщо її думка правильна… може, він згадає…

— Миколо…

Він зупинився. Рука в’яло впала донизу. Ясні дитячі очі глянули на Марію. Він радо всміхнувся.

— Маріє… А я опилив ще десять яблуньок. Перехресним…

— Добре, Миколо. Добре. Я рада…

І рішуче, щоб не згубити нитку думки, вона запитала:

— Хочеш у Київ, Миколо?

— У Київ… — він лагідно повторив її слова, подумав. — У Київ… А для чого, Маріє? Мені тут гарно… З тобою…

— Ти любиш музику, Миколо?

— Музику… Не знаю… Я люблю тебе, Маріє…

— Миколо, — з болем, з надією промовляла Марія. — Ти тільки що слухав якісь звуки, ти диригував рукою… Може, ти був музикантом? Згадай, друже…

Він болісно зсунув докупи сивіючі брови, у очах промайнули тіні. Потім дитячий знайомий усміх осяяв чоло.

— Ні, Маріє… не знаю… не пам’ятаю… Я краще слухатиму бджілок. Вони гарно співають…

— Миколо… Я хочу, щоб ти поїхав зі мною до Києва. На канікули. Мені без тебе буде скучно…

— А сад, Маріє? Хто буде в саду?

— Я попрошу учнів. Вони доглянуть. Не бійся, Миколо. Сад не пропаде…

Микола подумав, зітхнув. Схилився до Маріїної руки, поцілував її.

— Я поїду, Маріє… Щоб тобі не було сумно…

Мелодія друга

КОРІННЯ ЛЮБОВІ

ЕЗОП

Шурхаючи валянками в заметах, Оленка наблизилася до старого в’яза. Зеленьки затуманились, пропадали в метелиці. Біла запона покрила Правобережжя, ріку, ліси. Залишились лише вона і Езоп. Старий, вірний Езоп.

Вона прихилилась до нього щокою. Здрастуй, друже столітній. Здрастуй, вірний…

Так багато минуло часу. Два десятки років. А в серці — одна мить. Як політ стріли. Вже не одна зграйка вихованців її вилетіла з школи на неосяжні шляхи життя, вже вони мають своїх дітей, сім’ї, вже й вони старіють… а вона мовби не відчуває часу. Чому?

Ніби вчора, ніби поряд… звучить голос Миколи… ніжний, рідний голос… чується задумлива розповідь діда Василя… сяють ласкаві очі матері… колишеться у мареві весняному, виблискує повними грудьми Дніпро…

Невмируща ти, пам’ять моя, серце моє… Не подінусь я нікуди од вас! Не забуду ні мрії дівочої, ні ночей весняних, ні битви кривавої… ні крику останнього донечки моєї незнаної…

Тихо, тихо. Не буди минулого. Не тривож печалі. Хай сплять мирно дні колишні, хай спочивають в землі тіла. Живі йдуть поряд. Про них турбота. Про них думи. Для них любов…

Оленка заплющила очі, слухала, як свистить завірюха в рідкому гіллі в’яза, думала. Для чого вона жила? В чому смисл її страждань? Її горючих мук? Її сумнівів, хитань, кохання? Хто скаже про це? Хто відповість?

Ніхто, шепотів Езоп. Ніхто, свистів вітер. Тільки ти… Тільки серце твоє…

Тільки я. Це правда. Правда.

Але ж не так просто відповісти. Не так просто, Езоп. Ти й тоді, в дні юності говорив загадками. Ти говорив символічно, Езоп…

Зрячий збагне, шелестіло віття. Сердечний відчує, скрипів Езоп. Дихайте вітром надій, завивала хурделиця,

Що він сказав? Що він сказав? Знову те саме, що й тоді? Дихайте вітром надій… Що це? Насмішка?

Езоп… Для чого так сміятися? Ти ж знаєш, як я змучилась? На що мені надіятись? На кого? Я знаю, що ти скажеш… Ти скажеш — учні, школа, друзі… Нові дороги пізнання… Космічна ера, неосяжні обрії людства. Знаю, Езоп. Сама кажу про це дітям… Але ж, друже… у мене є серце… Воно маленьке, непомітне. Але воно стукає кожного дня… і болить… Чому воно болить, друже? Чому?

Кора в’яза холодила щоку, шепотіла. З надрів Езопа долинали зітхання. Тривожні слова…

Живе за живим болить, мов у сні, тремтіли слова. Живе за живим.

Серце в Оленки забилося, затріпалося. Знову те саме. Те саме дивне, нез’ясоване, неймовірне. Те, що сниться їй вже десятиліття. Те, що не дає спокою. Ні, так можна збожеволіти. Досить. Езопе, чи мені здається, чи ти так недобре жартуєш з твоєю подругою? Ти ж знаєш, мені не треба втіхи. Я хочу ясності…

Любов вічна, співав нечутну пісню столітній в’яз. Любов не вмирає. І не вмирають любимі. Не вмирають. Бережіть любов. Хороніть любов. Перед нею все відступає. Все відступає. Час — ворог життя — відступає перед любов’ю. Бережіть любов…

Сльози підступили до серця Оленки. Незбагненно. Але радісно. Звідки ця радість? Чому? Не знаю. Не хочу думати. Хай вона буде. Хай вона хлюпає. Я буду дитиною. Я слухатиму старі казки столітнього Езопа. І це стане моєю найвищою мудрістю.

75
{"b":"201517","o":1}