ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

А тепер — пора. Сьогодні Новий рік. Мене ждуть у школі. Чуєш, Езоп. Мене ждуть. Там буде радісно і весело. І я теж радітиму дитячою радістю. Так треба, друже. Так треба. До зустрічі, Езоп. До нової зустрічі. Я скоро прийду до тебе. Приготуй мені, друже, хороші слова… і прийми подяку мою за ласку твою, за мудрість велику…

Оленка закуталась в вовняну хустку, рушила до села. А вслід їй скрипів віковічний в’яз: «Радістю перейдемо горе. Радістю і любов’ю. Мудрість у серці власному. Слухайте серце… слухайте серце…»

ЛЮБОВ

Два класи перетворено в залу. Посередині — ялинка.

Пливуть хвилюючі звуки вальсу. Різнобарвним вихором кружать у потоці музики хлопці, дівчата, учителі. Згори падає конфетті, звивається змійками серпантин. Матовим променем блимають різнокольорові ліхтарики. Феєрично, дивно, святково у школі.

Оленка постояла біля дверей, спостерігаючи за веселощами. Заплющивши очі, послухала музику, поєднану з радісним гомоном. Туга відпливала в глибини серця, в свідомості розквітав святковий настрій. Обличчя Оленки прояснилося, темп танцю почав захоплювати її. Сергій помітив це, схилився через плече, прошепотів:

— Потанцюємо?

Вуста Оленки відкрилися. Блиснули усміхом зуби. Вона тріпнула косою, провела долонею по очах, ніби знімаючи сум. Сергій радісно підхопив її, і вони приєдналися до розмаїтого виру танцюючих.

Музика, чудова музика новорічного вальсу. В тобі — надії на майбутнє, радість минулого, бажання здійснення, любові… У кожного — своє. А в Оленки? У неї що?

Сергій веде її серед пружного кола, закоханим поглядом дивиться в її очі. Він любить її — Оленка давно Знає. Тільки що, що вона може сказати йому?

Він чесний, щирий, хороший, хоч і надто «земний», він часто не розуміє Оленки, не розуміє її вірності незримому. Як пояснити, як показати серце? Неможливо. Серце друга треба бачити очима серця.

Сергій тримає її, ніби дорогоцінний скарб. Вона не чує ніг під собою. Плине, плине над підлогою, заплющивши очі. І здається, що це вже не школа, а небесні простори, зірки навколо, сніжинки спадають згори, вкривають землю.

— Хороше, Оленонько? — шепоче Сергій.

— Угу, — відповідає вона, блискаючи синіми іскрами з-під вій.

Вона дивиться вгору, на ялинку, на розмаїті ліхтарики. Всі вони зливаються в суцільну барвисту смугу, яка рікою оточує їх. Як приємно плисти на хвилях тієї ріки, на хвилях музики і забуття…

Та що це?

Усмішка зникла з обличчя Оленки. Холодком пройняло серце. Вона не зводила погляду з червоної зірки, яка вінчала ялинку. Зірка то розпливалася, то знову набирала реальних обрисів. Та це вже не ялинка, а щось інше… Що саме?

З сяючого хаосу вимальовується обеліск, а на ньому червона зірка… Знову ялинка… Знову обеліск. І на сірому граніті чіткий напис:

МИКОЛА ГОРЕНКО

Очі в Оленки зробилися мов скляні. Вона вже танцювала, не усвідомлюючи цього. В свідомості залишилося лише одне — обеліск і зірка над ним. Оленка застогнала, похитнулася і схопилася рукою за груди.

Сергій підхопив її, вивів з танцю, підтримуючи, підвів до стіни.

— Що з тобою?

— Нічого… Нічого… Закрутилася голова…

Замовкла музика. В залі тиша.

Почувся голос:

— Друзі, прошу до столу. Зустрінемо Новий рік…

Столики невеликі. На них — бокали, цукерки. Гучно захлопали корки. З динаміка прозвучав переспів курантів. А потім — удари годинника.

Сергій налив Оленці вина в бокал, подав. Потім собі. Вона підняла бокал, поглянула на світло. Золотистий напій заіскрився. Вона зітхнула, ждала. Дивилася в обличчя Сергія. Думала з ніжністю, дружністю, ласкою.

Ти вірний. Ти щирий, мій друже. Ти гарний і мужній. Чому, чому ти так довго зупинився біля мене? Чому двадцять років ждеш? Чого? Може, доля твоя недалеко, поряд, а ти захопився ілюзією і втрачаєш ту долю свою…

Сергій підняв бокал, торкнувся Оленчиного бокала. Пролунав мелодійний дзвін.

— З Новим роком, — сказав Сергій, усміхаючись. — З новим щастям, голубонько…

— Щастям, — прошепотіла Оленка. — Щастям…

Її рука здригнулася. Хлюпнуло вино на стіл. Очі затуманилися. Вона поставила бокал на стіл, швидко пішла до дверей. Ніхто у гомоні веселощів не звернув на неї уваги. Сергій кинувся за нею, схопив у коридорі своє і її пальта. Догнав її надворі, між засніжених дерев. Накинув пальто на худенькі плечі. Вона мовчала, йшла швидко, ніби поспішала кудись. На небі сяяв повний місяць, навколо нього золотилися гігантські кола. Іскрився сніг на деревах, скрипів під ногами.

Дивно, що це твориться з ними? Куди вони йдуть?

Сергій обігнав Оленку, схопив за руки, зупинив. Вона підвела обличчя до нього, хмарка пари з її вуст торкнулася його щоки. Чорні провалля очей завмерли непорушно.

— Чого тобі, Сергію?

— Оленко, так не можна… Не можна… Це садизм… Ти мучиш і себе, і мене. Доки ти будеш жити химеричним життям? Доки? Ми — людський рід. Ми — клітини землі. Зникає одна, виникає інша. Ті, що вмерли, не бажають нашого суму. Невже не ясно?..

— А любов? — прошепотіла Оленка. — Єдина любов?

— їхня любов залишається тут, на землі. Любов з живими. Вона не вмирає… Вона не в могилі…

— Він не мертвий, — суворо сказала Оленка, і в очах її блиснули іскри від місяця. — Він живий. Він зі мною. Я бачу його в снах. В серці, в подиху вітру, в шепоті листя… Ні, не мертві ті, які пішли від нас зримо. Тільки це треба розуміти не мозком… а серцем…

— Оленко… пробач мене… але це вже якась метафізика. Ти з’явилася на цій землі. Ти — жінка. Зрештою, це навіть обов’язок — бути матір’ю. Хіба в тобі не звучить клич материнства?..

— Сергію, Сергію… Невже ти не розумієш, що людина не може бути просто самцем чи самкою, які продовжують рід. Навіть звірі паруються з розбором… навіть птахи деякі розбиваються, коли друг вмирає… а я ж людина… хіба важко збагнути мій стан?

Сергій взяв руки Оленки в свої широкі долоні, стиснув їх, палко сказав:

— Саме людина. Тому й дивно… Розуміння людини ширше, ніж в птаха. Людина — суспільна істота. У неї є обов’язок…

Оленка заплющила очі, мов прислухаючись до нечутного голосу. Ледь помітно похитала заперечливо головою.

— Нема обов’язку вище від обов’язку любові. Я не відкидаю суспільного обов’язку, Сергію, — ти знаєш це… Я віддаю всі сили йому. Але душа… вона належить іншому… Сергію, друже мій… Як я розумію тебе. Я люблю тебе…

— Оленко, — аж застогнав Сергій, почувши те слово.

— Зажди. Зажди. Я люблю тебе, як брата, як друга. Я б стала навіть твоєю дружиною, якби…

— Якби, — мов луна, повторив Сергій, завмираючи.

— …якби не моя надія… моя віра…

— В що?

— В те… що він живий…

— Хто?

— Микола… Мені здається, що я його… зустріну…

— Оленко, — з острахом сказав Сергій. — Не треба… Це…

— Що? Божевілля? Знаю… Сама знаю… ми ж разом бували на могилі… і нічого не можу з собою подіяти…

— Оленко…

— Не бійся, Сергію… Я спокійна… я нормальна… А ти зажди… До весни. А потім…

— Потім…

— Я стану твоєю…

Він схилився до її руки, торкнувся її гарячими вустами. І Оленка встигла помітити блиск сльози в його оці.

Мелодія третя

ПАВУТИНА

СТРУНИ СЕРЦЯ

(З щоденника Євгена)

…Довго я не писав. Не міг отямитись від удару. А потім… ніби павутина обснувала мене. Ніяк не примиритися з тим, що люди діють так жорстоко, непослідовно, нелогічно… Що говорить в них? Які голоси? Чому вони кружляють в якомусь зачарованому колі, як мухи в павутинні, жалібно стогнучи? Хто зіткав для них цю павутину? Тільки самі собі. Більше ніхто.

Роману не дивно. Він змалку такий. Це його суть — підлість. Але навіть від нього я не чекав такої архіпідлоти. Ну та хай… Не хочу навіть ворушити минулого. Оксанки жаль… Я люблю її. Не можу забути. Але просити любові не буду. Я збагнув — насильно милий не будеш. Треба, щоб все було ясно і радісно, просто, сердечно. Хай іде в життя. Хай шукає нової дороги. Якщо знову наші дороги зійдуться, я так само, як і тоді, віддам серце своє. Бо не можу не віддати. Воно належить їй…

76
{"b":"201517","o":1}