ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

СЛОВО ЧЕТВЕРТЕ

КОСМІЧНІ РОБІНЗОНИ

1

Цей політ до Марса здавався Павлу буряним калейдоскопом подій, зустрічей, слів, явищ, людей. Серце вбирало в себе радість тисяч людей, тривожилося майбутніми зустрічами, передчувало незвичайне… Він знав, знав напевне, що тепер станеться омріяне, заповітне, вражаюче. Як, що, де? Ніхто не міг сказати… але серце знало!

Материнські очі — блакитні озера правди — супроводжували Павла в дорозі до Москви, на космодром, в хвилини старту, в польоті… Вони вливали в душу сина свою предковічну силу, міць, підтримували його, вірили в щасливе повернення. І голос її — матері — летів услід за сином, звучав у свідомості:

«Пам’ятай, Павлушо… мати думає про тебе. Молиться за тебе… Я ждатиму. Я виглядатиму тебе в небі, серед зірок. Ніщо лихе не торкнеться тебе, і безодня чорна не поглине тебе…»

Серце Тані стукає біля його грудей. Її тепло вливається в єство Павла, оновлює сили його. Її подих поряд, у просторі. Її голос шепоче над вухом:

— Ми ждемо тебе, коханий… Я і дитя… Його ще нема…. його ще не видно. А дорога вогняна для нього готується. І я бачу в далині ясні очі нашого дитяти. Вони не затьмаряться горем… Іди, мій друже, лети… З тобою нічого не станеться. Ми збережемо тебе…

Юрба проводжаючих. Дружній гомін радості і торжества. Знамена. Як хвилююче. Як урочисто! Люди! Ви прекрасні! Люди! Ми проб’ємо страшні стіни власної темряви і ворожих традицій! Ми скинемо бруд тисячолітніх воєн і суперечок, забобонів і тортур, деспотизму і рабства!

Друзі. Космонавти. Міцні потиски рук, дружні посмішки, теплі слова. Спасибі вам, чудові товариші, спасибі вам… за спільні шляхи, за нелукаві серця, за міцність ваших долонь, за вірність!..

Суворе обличчя конструктора Петрова. Байдуже, спокійне. Ах, як він уміє прикидатись, виснажений, похмурий учений! Напевне, клекотить від тривоги, серце розривається від болю за Павлом! Сам би, я ж знаю, перетворився у вузлик корабля, аби лиш не було аварії, катастрофи! А зовні — жодного знаку. Поглядає спідлоба на Павла, на корабель «Марс-18», зітхає, зиркає на небо…

— Ну… ти ж дивись, — сердито буркоче він. — Щоб все було як слід… по інструкції… Не забувайся. Акуратно підходь до того… як його… Фобоса…

Павло сміється. Обнімає старого буркотуна. Міцно цілує в пергаментну щоку. В куточку ока Петрова щось блищить. Ну, та хай! Павло нічого не бачить.

Президент міцно, мов кліщами, тисне руку космонавта.

— Ну… ну… Ми ж тут все приготуємо! Як слід. Тепер уже буде інакше! Я знаю. Ти не підведеш. Бачиш же — Земля жде. Не можна більше нам ждати. Не можна. Пора знати… Пора! Правда ж, Павлушо?

— Пора, — тихо каже Павло. — Ми будемо знати…

І вже недалеко від корабля, за півгодини до старту, Коваля наздоганяє поштар Космічного містечка. Він задихається, хвилюється. Подає листок паперу.

Телеграма. Блискавка. Ледве встиг…

Павло розгортає, читає:

«Дядя Павлуша. Ти передай марсіанам гарячий привіт. Я скоро виросту і теж прилечу до них у гості. І не тільки я. Нас багато. Я учусь на «5».

Учень другого класу Петя Горнило».

Переглядаються мовчки президент з Петровим, космонавти. Обличчя їхні серйозні. Павло з ясною усмішкою складає телеграму акуратним чотирикутником, ховає в комбінезон.

Останні напуття. Обійми.

Швидкісний ліфт. Хмарки в небі. Гомін далекого натовпу. Сфери космодромних приміщень, неосяжні масиви тайги.

Очі матері, тривожний погляд Тані.

Буря в лісі. Зоряні сходи до Землі. Трепетні руки дружини. Майво далеких знамен. І холодок, солодкий холод тривоги, радості, передчуття у всьому тілі…

Вперед, вперед…

Грім старту. Короткі хвилини перевантаження…

Все звично. І незвично. Все, як завжди. І все ново, радісної Хай буде завжди так. Для всіх!

Чорний космос розкриває обійми. Зоряні неосяжні обійми. Іду, поспішаю. Не гість, не випадковий мандрівник, не войовник! Син твій, брат, спадкоємець неозорих багатств!..

Лечу, моя суджена дорого…

2

Марс наближався. Криваво-оранжевою кулею плив він у отворі ілюмінатора. Корабель, слухняно підкоряючись команді кіберпілота, вийшов на орбіту Фобоса, за дев’ять тисяч кілометрів від планети. Де ти, дивний супутнику? Що ти? Хто ти? Звідки взявся? Чому так тривожиш учених Землі, всіх людей? Хто створив тебе — химерного, незвичайного — і запустив навколо древнього Марса?

Ген вдалині сяє зірочка. Він. Повільно наздоганяє корабель таємничу планетку. Зірочка перетворюється в сферу. Вона блискуча, гладенька. Ще ближче, ще… Сфера темніє, набуває фіолетового тону.

Павло включив радіостанцію. Послав сигнал на Землю. Через кілька хвилин прийшла відповідь: «Земля слухає».

— Підходжу до Фобоса, — сказав Павло. — Готуюсь до фінішу. Фобос — геометрично правильна куля. Це, безумовно, супутник штучний. Прилади відзначили посилену гравітаційну дію. Розбіжність з розрахунками. Приймаю рішення — посадити корабель на Фобос.

Пливуть хвилини. Пливуть віки. Зоряне мереживо супроводжує корабель, стискується до центра. Нема нічого в цю хвилю. Тільки він — посланець Землі — і вібруюча таємнича куля. Вона вже зовсім близько. Дивна. Неземна. Жодної будови на поверхні. Жодних деталей.

В динаміках звучить відповідь. Говорить Петров. Він пробивається крізь шум космосу, крізь тріск розрядів:

— Давай, Павлушо. Тільки обережніше… Ми ждемо…

Як просто. Як по-домашньому. Земле, моя мати прекрасна! Сягнула ти руками синів своїх до далеких світів, і не буде кінця тій путі…

«Марс-18» підпливає до Фобоса. Багрова куля планети зникає за супутником. Пульсують фіолетові барви на поверхні Фобоса. Очі Павла починають боліти. Він одягає окуляри з фільтром.

Корабель і супутник Марса зіткнулися. Павло відчув потужне гойдання. Здавалося, ніби «Марс-18» потрапив на спину якійсь живій істоті, і вона бажає звільнитись від непроханого гостя. Що це таке? В чому справа?

Павло на хвилину задумався. Треба вийти. Дослідити поверхню. Провести виміри, сфотографувати. Знайти вхід до середини. Він повинен бути. Неодмінно!

Вібрація відновилася. Корабель захитався. Павло розгублено поглянув у оптичний отвір. Фіолетова поверхня швидко розступилася. Відкрилася моторошна безодня. «Марс-18» падав униз.

3

Так було недовго. Падіння чи спуск припинилися. Корабель завмер. І більше не ворушився.

За ілюмінатором посвітлішало. Зоряне небо зникло. З’явилися денні промені. Вони залили простір навколо корабля.

Коваль виглянув назовні. Ледве не скрикнув від захоплення. Навколо котилися хвилі стиглої пшениці, синіло земне небо, сяяло сонце. Біліли хмарки, в повітрі пливло голубе марево.

Чари. Чи, може, він спить…

Розум спокійно заперечив. Не будь дитиною. Не уподібнюйся дикунам. Не бачив просторового кінофільму? Не розумієш, що високі істоти володіють тайнами перебудови простору? Вони, безумовно, так вітають гостя з Землі. Показуючи йому улюблену, рідну планету…

Але що ж робити? Вийти? А чи можна дихати тут? Ілюзія залишається ілюзією, а організм вимагає свого…

Павло почув чіткий голос. Він пролунав чи то в просторі, чи то в його свідомості:

— Ми вітаємо брата з планети Земля…

Павло озирнувся. Розгублено запитав:

— Хто говорить? Чи мені здається?

— Не здається, — м’яко заперечив голос. — Говорить твій брат з сусідньої планети. Ми чекаємо тебе назовні…

— Я зможу дихати вашим повітрям? — все ще вражений, запитав Павло.

— Зможеш. Ми створили земну атмосферу. Іди.

Павло не став очікувати. Хутко вийшов з каюти, опустився ліфтом вниз, відкрив люк назовні. Запахи літнього дня вдарили в обличчя. Павло ступив на м’яку шовкову траву. Пройшов по ній. Оглянувся. Корабель зник. Що за мара? Як же тепер? Чи він не збожеволів?

— Не турбуйся. Корабель цілий, — сказав голос.

99
{"b":"201517","o":1}