ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Ґотанда смикнув себе за кінчик вуха.

— А про що ти хочеш дізнатись? Якщо про це вбивство — нічого не вийде. Нічогісінько не скажуть.

— Та ні, вбивства це не стосується. Я хочу дізнатися про одну дівчину за викликом у Гонолулу. Я чув, що через цей клуб можна замовити собі дівчину навіть за кордоном.

— Від кого чув?

— Від одного випадкового чоловіка. Просто я уявив собі, що клуб, про який казав той чоловік, і твій клуб — це одна й та сама організація. Бо туди не потрапляють люди без високого становища, грошей і довіри. А таким, як я, кажуть, дорога туди заказана.

Ґотанда всміхнувся.

— Я також чув про систему, що дозволяє купити дівчину за кордоном по телефону. Але сам такого не пробував робити. Можливо, це той самий клуб… А що ти хочеш дізнатися про дівчину з Гонолулу?

— Чи працює в них дівчина з Південно-Східної Азії на ім’я Джун.

Ґотанда трохи подумав, але більше нічого не спитав. Тільки вийняв блокнот і записав ім’я.

— Джун… А прізвище?

— Перестань. Це ж звичайна дівчина за викликом, — сказав я. — Просто Джун. Як «червень» по-англійському.

— Зрозуміло. Спробую завтра подзвонити, — пообіцяв він.

— Буду дуже вдячний, — сказав я.

— Не треба. Це така дрібниця порівняно з тим, що ти зробив для мене. Не бери собі цього до голови, — сказав він і двома пальцями — великим і вказівним — звузив очі. — До речі, ти на Гаваї сам їздив?

— На Гаваї ніхто сам не їздить. Ясна річ, із дівчиною. Страшенно вродливою. Якій лише тринадцять.

— І ти спав із тринадцятирічною?

— Та де там! У неї ще грудей не видно…

— Ну, тоді що ж ти з нею робив на Гаваях?

— Навчав світських манер, пояснював механізм статевого потягу, лаяв Боя Джорджа, дивився «Інопланетянина». Загалом, усяке робив…

Якийсь час Ґотанда не спускав з мене погляду. Потім засміявся, ледь-ледь розтуливши губи.

— А ти — дивак, — сказав він. — Усе, що ти робиш, завжди якесь справді дивне. Чому?

— І справді — чому? — перепитав я. — Це не означає, що я щось навмисне роблю. Самі обставини відносять мене в такому напрямі. Як у випадку з Мей. Ніхто ні в чому не винен. А так сталося…

— Гм-м-м!.. — промимрив він. — Ну і що, порозважався на Гаваях?

— Ще й як!

— Добряче засмаг.

— Авжеж.

Ґотанда ковтнув віскі та захрустів крекером.

— А я, поки тебе не було, кілька разів зустрічався з колишньою дружиною, — сказав він. — Прекрасні були зустрічі. Може, це дивно звучить, але спати з колишньою дружиною приємно.

— Я тебе розумію, — кивнув я.

— А що, якби й ти спробував побачитись із твоєю колишньою дружиною?

— Не вдасться. Вона скоро з іншим побереться. Хіба я тобі про це не казав?

Він похитав головою.

— Я не чув. Шкода, звичайно.

— Та ні! Краще вже так. Я ні за чим не шкодую, — сказав я. І подумав, що так і справді краще. — До речі, і як же ви збираєтеся жити далі?

Він знову похитав головою.

— Безнадія… Повна безнадія. Іншого слова не знаходжу. Як не крути — справжній глухий кут. А ти знаєш, тепер ми кохаємося краще, ніж колись. Потай зустрічаємось, їдемо в який-небудь мотель, де ніхто нас на обличчя не знає… І там обоє разом відпочиваємо. А в постелі вона незрівнянна — я ж тобі, здається, про це вже казав. І без слів відчуваємо одне одного. Повне взаєморозуміння. Глибше, ніж тоді, коли були одружені. Якщо казати правду — я люблю її. Але ж усе це, звичайно, не може тривати вічно. Таємні зустрічі в мотелях страшенно виснажують. Із дня на день наші стосунки можуть потрапити на очі репортерам. І тоді — скандалу не минути. Нам усі кісточки перемиють. А може, й кісточок не залишать. Ми з нею йдемо по хисткому місточку. Страшенно втомлюємося. Ти навіть не уявляєш собі, як хочеться вийти з підпілля на білий світ і жити з нею, як усі нормальні люди! Ось про що я мрію. Разом сидіти за одним столом, разом ходити на прогулянку. Навіть народити дитину… Та про це не може бути й мови. Я ніколи не зможу помиритися з її ріднею. Вони мені в житті стільки напаскудили, та й я сказав їм усе, що про них думаю. Вороття нема. Якби вона порвала з ними, розмова з нею була набагато простішою. Та саме на це вона не здатна. Жахлива сімейка! Вона її використовує як тільки може. Колишня дружина й сама це розуміє. А порвати з ними не може. Вона з ними — як сіамські близнята. Їм ніколи не розійтись. І виходу нема.

Похитуючи склянкою, Ґотанда крутив шматочками льоду на дні.

— Чортзна-що! — всміхаючись, сказав він. — Можу придбати все, що заманеться. Лише не те, чого насправді хочу.

— Мабуть, що так, — погодився я. — Навіть не знаю, що тобі порадити, бо в моєму житті траплялося мало речей, які я міг придбати.

— Е ні, не кажи, — заперечив Ґотанда. — Невже тобі зроду нічого не хотілося? Скажімо, «Мазераті» або помешкання на Адзабу[48]?

— Не думаю, щоб так дуже хотілося, — відповів я. — Бо поки що не відчуваю в цьому потреби. Живу в повному задоволенні від старої «Субару» і тісної квартирки. Може, сказати «в повному задоволенні» — невелике перебільшення. Та вони мені якнайкраще підходять. Я в них повністю розслаблююся. Ніяких нарікань із мого боку. Однак якщо в майбутньому виникне така потреба, то, може, й захочу.

— Та ні! Потреби — це щось зовсім інше. Вони не народжуються самі собою. Їх створюють нам штучно. Скажімо, мені байдуже, де жити. В районі Ітабасі, Камеїдо, Накано — однаково. Аби тільки дах був над головою й затишок удома. Та от моя контора так не вважає. Мовляв, якщо ти — кінозірка, то живи в Мінато. І самовільно підібрала мені житло в Адзабу. Йолопи! Ну, що там є, в тому Мінато? Дорогі нікудишні ресторани, якими орудують салони мод, неприваблива токійська телевежа й натовпи якихось дуреп, що до самого ранку вештаються вулицями, от і все. І з «Мазераті» те саме. Я й на «Субару» їздив би. Вона повністю мене задовольнила б. Вона швидко бігає. Скажи, яка користь від «Мазераті» на токійських вулицях? Ніякої. Але дядьки з моєї контори й тут за мене вирішили. Мовляв, кінозірці не годиться їздити на «Субару», «Блуберді» або «Короні». Ось так у мене з’явилася «Мазераті». Не нової марки, але досить дорога. До мене на ній роз’їжджала якась співачка в жанрі енка[49].

Він долив віскі у склянку з розталим льодом, випив ковток. І сидів із хвилину, насупившись.

— От у якому світі я живу. Забезпечив себе помешканням у центрі Токіо, європейським автомобілем та «Ролексом» — і тебе вже відносять до високого класу. Йолопи! Який у цьому сенс? Словом, ось що хочу сказати. Наші потреби — це те, що нам нав’язують, а не те, що само собою народжується за нашим бажанням. Нам їх фабрикують. Те, чого люди не потребують, видається за ілюзію потреби. І робиться це вельми просто. Безперервно закидають людей відповідною інформацією. Мовляв, якщо житло — то в центрі Токіо, якщо автомобіль — то «БМВ», якщо годинник — то «Ролекс» і т. ін. Повторюй одне й те саме день за днем — і люди повірять: якщо житло — то в центрі Токіо, якщо автомобіль — то «БМВ», якщо годинник — «Ролекс»… Дехто вважає, що вивищиться серед загалу, якщо заволодіє такими речами. Відрізнятиметься від усіх!.. Та не може збагнути, що внаслідок цього стає, зрештою, таким, як усі. Йому бракує уяви. Насправді все це — лише штучно вигадана інформація. Просто ілюзія. Ти навіть не уявляєш, як воно мені обридло! Саме життя обридло! Хотілося б жити нормально, чесно. Та не вдається. Контора мене з рук не випускає. Чепурить мене, мов ляльку, як їй заманеться. Я стільки в неї заборгував, що й слова не смію писнути. Бо якби захотів писнути — ніхто мене не почув би. Мовляв, живеш у шикарних апартаментах, роз’їжджаєш на «Мазераті», носиш годинник «Патек-філіп» і спиш із висококласними повіями. Чого тобі ще треба? Дехто, напевне, заздрить такому життю. Та, знаєш, не цього я прагну. А того, чого справді хочу, мені не досягти, поки живу таким життям…

вернуться

48

Місцевість у центрі Токіо, частина району Мінато.

вернуться

49

Традиційна японська естрадна, здебільшого лірична, пісня (яп.).

26
{"b":"201995","o":1}