ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Вибач, що відриваю тебе від важливих справ. Та, розумієш, загинула людина, — сказав я. — Наш спільний знайомий. Поліція заворушилася.

Ґотанда замовк. Спокійним красномовним мовчанням. Досі я думав, що мовчання — це коли хтось просто нічого не говорить. Та мовчання Ґотанди було особливим. Як і все інше, властиве його вдачі, воно було вишуканим, стриманим, інтелігентним. Дивна річ: мені здалося, що якби я прислухався, то почув би, з якою швидкістю працює його мозок.

— Зрозумів. Гадаю, що заскочу до тебе сьогодні ввечері. Однак не виключено, що запізнюся. Нічого?

— Нічого, — відповів я.

— Подзвоню тобі, мабуть, о першій або другій. Вибач, але раніше не матиму часу.

— Гаразд. Я не лягатиму, почекаю.

Поклавши трубку, я слово за словом пригадав нашу розмову.

Загинула людина. Наш спільний знайомий. Поліція заворушилася.

«Геть-чисто як у детективному фільмі», — подумав я. Усе, до чого має відношення Ґотанда, скидається на кіно. Чому? Здається, ніби реальність поволі відступає назад. І створюється враження, ніби граєш відведену тобі роль. Мабуть, у нього така аура. Я уявив собі, як Ґотанда виходить зі своєї «Мазераті» — у темних окулярах, піднявши комір пальта. Сама елегантність. Як на рекламі автомобільних радіальних шин… Я похитав головою і взявся довитирати жалюзі. Досить! Сьогодні — день повернення до реальності.

* * *

О п’ятій годині я прогулявся аж до Харадзюку і в крамничках уздовж вулиці Такесіта спробував знайти значок із зображенням Елвіса. Траплялася мені там сила-силенна значків — гуртів «Kiss», «Johnny», «Iron Maiden», «AC/DC», «Motorhead», Майкла Джексона і гурту «Prince», — але тільки не Елвіса. І лише в третій крамничці я нарешті помітив значок із написом «ELVIS ТНЕ KING»[8] і відразу його купив. Щоб пожартувати, я поцікавився у продавщиці, чи немає в них значка гурту «Sly and the Family Stone». Продавщиця, дівчина років сімнадцяти-вісімнадцяти зі стрічкою в підібраному волоссі, глянула на мене в повному розгубленні.

— А що це таке? Ніколи не чула. Нью-вейв чи панк?

— Ну, щось посередині.

— Останнім часом стільки всього нового з’являється! Просто дивно! — сказала вона, прицмокнувши язиком. — За всім не встигнеш.

— І не кажіть, — погодився я.

Після того я зайшов у ресторанчик «Цуруока», випив там пива і з’їв порцію темпури[9]. Так безцільно минав час, аж поки не зайшло сонце. Sunrise, sunset…[10] Я виступав у ролі двовимірного Пекмана, що без будь-якої мети рухається на екрані монітору та з’їдає перед собою пунктирну лінію. Здавалося, що моє становище ніяк не змінюється. Що я ні до чого не наближаюся. На півдорозі переді мною з’явилися нові розгалуження. А головна лінія, що зв’язувала мене з Кікі, обірвалась. Я начебто збився на манівці. І марно витратив час і зусилля на допоміжні сцени якоїсь п’єси ще перед тим, як добратися до головної. Та, власне, у якій сцені відбувається головна дія? І чи взагалі щось відбувається?

До самої півночі я не мав що робити, а тому зайшов у кінотеатр на Сібуя, щоб подивитися «Вердикт» із Полом Ньюменом. Фільм виявився непоганим, але я раз у раз занурювався в роздуми, і тому його сюжет розпадався в моїй голові на окремі шматки. Дивлячись на екран, я сподівався, що раптом з’явиться спина Кікі, й тому думками зосереджувався на ній. Кікі! Що ти від мене хочеш?

Коли на екрані показалося слово «The End», майже нічого так і не зрозумівши, про що йшлось у фільмі, я встав і вийшов надвір. Трохи прогулявся вулицею, зайшов у знайомий бар і, хрумаючи арахіс, випив дві порції коктейлю «Ґімлет». Відразу по одинадцятій повернувся додому й, читаючи книжку, чекав телефонного дзвінка від Ґотанди. Притому раз по раз зиркав на телефонний апарат. Бо мені здавалося, що він пильно стежить за мною. Явний невроз!

Я пожбурив книжку, розлігся навзнак і почав думати про Оселедця[11], якого поховав у землі. Напевне, з нього самі кістки залишилися. Мабуть, під землею тихо і спокійно. І його кісткам також спокійно. Як казав агент поліції, красивим білим кісткам. Оселедець уже нічого нікому не скаже. Я поховав його під деревами в лісі. У паперовому пакеті універмагу «Сейю».

Нічого нікому не скаже…

Я опам’ятався — і відчуття безсилля тихо й безшумно, мовби водою, затопило кімнату. Ніби пробиваючись крізь нього, я подався у ванну кімнату, прийняв душ, насвистуючи мелодію «Red Clay», і на кухні випив банку пива. Потім заплющив очі, порахував по-іспанському від одного до десяти й, уголос промовивши «Кінець!», плеснув у долоні. І тоді безсилля наче вітром здуло. Таке в мене закляття. Коли довго живеш сам, мимоволі набуваєш різноманітних здібностей. Бо інакше не можна вижити.

26

Ґотанда зателефонував о пів на першу.

— Вибач, друже. Ти не міг би під’їхати до мене зараз на своїй автомашині? — сказав він. — Пам’ятаєш, де я живу?

Я відповів, що пам’ятаю.

— День видався просто божевільний, і мені ніяк не вдавалося раніше вирватись до тебе. Гадаю, ми могли б про все поговорити в автомашині. Щоб мій водій нічого не чув, було б краще у твоїй, чи не так?

— Загалом, так, — погодився я. — Негайно виїжджаю. Через хвилин двадцять, гадаю, прибуду до тебе.

— Ну, до зустрічі! — сказав він і поклав трубку.

Я вивів «Субару» з найближчої автостоянки і вирушив до нього на Адзабу[12]. Дістався туди за п’ятнадцять хвилин. Натиснув на кнопку дзвінка біля таблички з написом «Ґотанда» — його справжнім прізвищем — і він зразу спустився вниз.

— Вибач, що так пізно. Справ було по горло. День випав просто жахливий, — сказав він. — Тепер ще в Йокогаму доведеться їхати. На кінознімання від самого ранку. А перед тим хочеться трохи поспати. Готель уже замовлено.

— Ну, то я відвезу тебе до Йокогами. Ти не проти? — запропонував я. — Дорогою зможемо й поговорити. І час зекономимо.

— Так ти мене просто врятуєш! — зрадів Ґотанда.

Забравшись у «Субару», він зачудовано окинув поглядом салон.

— Нічого й казати, затишно! — вимовив він.

— Бо в нас із машиною спільність душ, — пояснив я.

— Он що! — відповів він.

Як не дивно, він справді був у плащі. І цей плащ йому добре пасував. Замість темних окулярів він нап’яв на ніс звичайні, з прозорими скельцями. Але й вони йому якнайкраще личили. Надавали інтелігентного вигляду. Я погнав автомобіль порожньою нічною дорогою до автостради номер три Токіо-Йокогама.

Ґотанда взяв з панелі приладів касету гурту «Beach Boys» і довго її розглядав.

— Добрі давні часи! — промовив він. — Колись я часто слухав їхні пісні. Ще в середній школі. У цього гурту… як би це сказати… особливий звук. Приязний, приємний. Здається, ніби яскраво світить сонце, пахне морем, а поряд із тобою засмагає вродлива дівчина… Слухав їх — і було враження, наче справді існує такий світ. Міфічний світ, в якому всі завжди молоді, і все навколо сповнене світла. Така от вічна adolescence[13]. Як у казці.

— Так, — погодився я. — Справді саме так.

Він тримав на долоні касету, ніби вимірював її вагу.

— Але, звичайно, все це не може тривати без кінця. Всі старіють. І світ змінюється. Усі міфи колись умирають. Нема на світі нічого вічного…

— Правду кажеш.

— Зізнаюся, що після «Good Vibrations» я майже перестав їх слухати. Чомусь відхотілося. Почав слухати щось важче. «Сream», «The Who», «Led Zeppelin», Джімі Хендрікса… Настала епоха хард-року. Було вже не до «Beach Boys». Однак і зараз я добре їх пам’ятаю. Скажімо, «Surfer Girl»… Усе це — казка. Але зовсім непогана.

— Непогана, — погодився я. — Але й після «Good Vibrations» у них трапляється багато чого хорошого. Вартого того, щоб послухати. І «20/20», і «Wild Honey», і «Holland», і «Surfʼs Up» — зовсім непогані довгограючі платівки. Мені подобаються. Вони не такі блискучі, як ті, що були спочатку. Нерівнозначні за змістом. Та сила волі у хлопців відчувається, це точно. Хоча психологічно Браєн Вілсон поступово сходив нанівець, і під кінець майже нічого не робив, явно відчувалось їхнє невтримне бажання вижити, якось зібравши докупи всі свої сили. Однак часи таки змінилися. У цьому ти маєш рацію… Та все одно непогано.

вернуться

8

«Елвіс — король» (англ.).

вернуться

9

Темпура — запечена у тісті риба, восьминіг тощо.

вернуться

10

Схід сонця, захід сонця (англ.). Рядок із однойменної пісні з мюзиклу Джері Бока і Шелдона Харніка «Скрипаль на даху» («Fiddler on the roof») (1964).

вернуться

11

Оселедець — кличка кота з роману «Погоня за вівцею» Харукі Муракамі.

вернуться

12

Адзабу — один із центральних районів Токіо.

вернуться

13

Юність (англ.).

3
{"b":"201995","o":1}