ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— А втім, так буває з усіма. Всі десь у чомусь розчиняються — так, що й межі не видно. Так не лише з тобою відбувається. І я такий, — сказав я.

— Та ні, ви зовсім не такий! — заперечила вона.

— Нехай буде по-твоєму. Зовсім не такий, — погодився я. — Та добре розумію, як ти почуваєшся. Ти мені подобаєшся. Щось у тобі мене приваблює.

Юмійосі надовго замовкла. Занурилася в тишу телефонної трубки.

— А знаєте, я дуже боюся тієї темряви, — сказала вона. — Здається, ніби от-от це знову повториться…

Я почув, як Юмійосі розплакалася. Спочатку я навіть не зрозумів, що це таке. Та, як не крути, це були схлипування.

— Слухай, Юмійосі, — проказав я. — Що сталося? З тобою все гаразд?

— Та, мабуть… Просто плачу. Хіба не можна?

— Та ні, чому не можна… Просто я переживаю за тебе.

— Слухайте, помовчіть трохи, добре?

Я слухняно замовк. Поки я мовчав, Юмійосі ще трохи поплакала, а потім поклала трубку.

Сьомого травня зателефонувала Юкі.

— Я повернулася! — повідомила вона. — Може, зараз кудись з’їздимо?

Я сів у «Мазераті» і поїхав по Юкі на Акасаку. Побачивши таку автомашину, вона насупилася.

— Звідки у вас ця автомашина?

— Тільки не подумай, що я її вкрав. Якось їду я, їду — і раптом потрапляю в озеро. Я рятуюся, автомашина тоне. Виходить із води Фея Озера — викапана Ізабелль Аджані — й питає: «Що ти оце в озеро спустив? Золоту „Мазераті“ чи срібну „БМВ“?» А я відповідаю: «Та ні, жодну з них, а мідну стару „Субару“». І тоді…

— Та припиніть ваші дурні жарти! — суворо обірвала мене Юкі. — Я вас серйозно питаю. Все-таки звідки ви її взяли?

— Із другом тимчасово обмінялися, — сказав я. — Закортіло йому на «Субару» поїздити. От і дав. Навіщо — це вже йому судити.

— Із другом?

— Ага. Ти, може, й не віриш, але й у мене є один друг.

Юкі вмостилася на передньому сидінні, обвела навколо очима. І знову нахмурилася.

— Дивна автомашина, — сказала вона, наче випльовуючи слова. — Якась дурість!

— До речі, її господар подібним чином про неї висловився, — сказав я. — Тільки трохи іншими словами.

Вона мовчала.

Я сів за кермо й погнав автомобіль до узбережжя Сьонан. Дорогою Юкі не проронила жодного слова. Я ввімкнув на тихо касету гурту «Steely Dan» і зосередився на їзді. Погода видалася славна. На мені була барвиста гавайська сорочка і темні окуляри. На Юкі — легкі бавовняні штани й рожева теніска, яка надзвичайно добре гармоніювала з її засмаглою шкірою. Було враження, ніби ми знову на Гаваях. Якийсь час дорогу нам заступала вантажівка зі свиньми. Крізь щілини в дерев’яній клітці їхні червоні очі впивалися в нашу «Мазераті». «Напевне, свині не помічають різниці між „Мазераті“ та „Субару“», — подумав я. Вони не знають, що таке дискримінація. Так само не знають жирафи. І морські вугри.

— Ну, то як тобі Гаваї? — спитав я.

Вона здвигнула плечима.

— З мамою помирилася?

Вона знову здвигнула плечима.

— Освоїлася із серфінгом?

Вона ще раз здвигнула плечима.

— А ти маєш надзвичайно гарний вигляд. Засмага надає тобі небаченої привабливості. Ти — як Фея «Café au lait»[54]. Тобі дуже личили б крильця на спині та ложечка на плечі. Якби ти стала на бік «Café au lait», то з вами не могли б зрівнятися «мокко», бразильська, колумбійська, «Кіліманджаро» — усі разом. Усі люди на світі пили б тільки «Café au lait». Фея «Café au lait» зачарувала б увесь світ. От наскільки чарівна твоя засмага!

Я вважав, що з усіх сил розсипаюсь у щирих похвалах, та дарма — Юкі тільки здвигувала плечима. А може, я домігся чогось зовсім протилежного? Невже моя щирість викривлена і спотворена?

— У тебе місячне чи що?

Юкі здвигнула плечима.

Я зробив те саме.

— Хочу додому, — сказала вона. — Розвертайтеся, їдьмо назад.

— Ми ж на швидкісному шосе. Навіть Нікі Лауда[55] не зумів би тут розвернутися.

— Тоді де-небудь звертайте вбік.

Я глянув на Юкі. Насправді вона мала вимучений вигляд. Безживні очі, застиглий погляд. Її обличчя, якби не засмага, напевне, зблідло б.

— Може, краще нам десь зупинитися, щоб ти перепочила? — спитав я.

— Та ні, не треба мені ніякого перепочинку. Я хочу якнайшвидше повернутися до Токіо, — відповіла Юкі.

На в’їзді до Йокогами я з’їхав з автостради і повернув назад до Токіо. Юкі захотіла побути надворі, а тому я залишив «Мазераті» на автостоянці недалеко від її дому й ми посідали на лавочку біля храму Ноґі.

— Вибачте, — на диво щиро сказала Юкі. — Але мені стало дуже погано. Настільки, що я не могла витримати. Та говорити про це не хотіла, а тому терпіла до останку.

— Та не варто було терпіти. І не треба цим перейматися. Таке з дівчатами часто буває. Я до цього звик.

— Я не про це! — обурилася вона. — Справа зовсім в іншому! Мені стало погано через цю автомашину. Через те, що я в ній їхала.

— А власне, що тобі не до вподоби в «Мазераті»? — запитав я. — Не така вже вона й погана. Прекрасні технічні характеристики, зручний салон. Звісно, я сам не зміг би її купити — не витримала б кишеня.

— «Мазераті»… — сказала Юкі сама до себе. — Справа не в тому, яка марка. Марка тут зовсім ні до чого. Справа саме в цій автомашині. В ній якась неприємна атмосфера. Як би це сказати… Вона мене пригнічує. Так, що настрій псується. Здається, наче щось груди стискає, а живіт чимось дивним, ніби ватою, напханий. Ви ніколи чогось такого в ній не відчували?

— Та начебто ні, — відповів я. — Я з нею ще не освоївся, це правда. Мабуть, тому, що я дуже звик до «Субару». Коли доводиться пересідати на іншу автомашину, відразу пристосуватися до неї важкувато. Це чисто емоційна річ. Але якогось пригнічення, про яке ти кажеш, я не відчуваю.

Юкі покрутила головою.

— Та я кажу не про це. А про дуже особливе відчуття…

— Те саме?.. Яке ти завжди відчуваєш? — Я хотів сказати «інтуїція», але передумав. Е ні, це щось інше. Як би це назвати? Психоіндукцією? В усякому разі, словами цього не пояснити. Бо вони тоді здавалися б непристойними.

— Саме це я й відчуваю, — тихо відповіла Юкі.

— І що ж ти відчуваєш од цієї автомашини? — допитувався я.

Юкі здвигнула плечима.

— О, як було б добре, коли б я могла все точно пояснити… Та я не можу. Бо нічого конкретного в голові не спливає. Я лише відчуваю якийсь непрозорий згусток повітря. Важкий та огидний. І саме це мене гнітить. Щось дуже неприємне… — Поклавши долоні на коліна, Юкі підшукувала потрібні слова. — Чогось конкретного я собі не уявляю. Лише щось небажане. Щось помилкове. Щось спотворене. Всередині нього я задихаюся. Повітря важке. Враження таке, ніби мене запхали у свинцевий контейнер й опускають на морське дно… Я спершу подумала, що все це мені тільки приверзлось, а тому терпіла. Думала, що винна в цьому втома після подорожі. Та, виявляється, що все не так. Мені ставало щораз гірше й гірше… Я більше не сяду в цю автомашину. Забирайте назад свою «Субару».

— По-твоєму, «Мазераті» проклята чи що? — спитав я.

— Ні, я зовсім не жартую. Вам також краще на ній не їздити, — серйозно проказала вона.

— «Мазераті» приносить нещастя… — додав я. І всміхнувся. — Гаразд. Я зрозумів, що ти не жартуєш. Постараюсь їздити на ній якнайрідше. А може, краще вже її в море викинути?

— Якщо можете, — відповіла Юкі цілком серйозно.

Ми просиділи на лавочці біля храму десь із годину, поки Юкі не оговталася від шоку. Увесь той час вона сиділа незворушно, підперши щоки долонями і заплющивши очі. Я мимохіть розглядав людей, що проходили повз нас. У таку післяобідню пору сінтоїстський храм відвідували старі люди, батьки з дітьми та іноземні туристи з фотоапаратами на грудях. І налічувалось їх зовсім мало. Іноді з навколишніх контор приходили клерки й сідали на лавочки. У чорних костюмах, із пластиковими портфелями. Хвилин десять-п’ятнадцять вони відпочивали, байдуже дивлячись навколо, й кудись зникали. Безперечно, в цей час усі нормальні люди працювали, а всі нормальні діти — перебували в школі.

вернуться

54

Кава з молоком (фр.) — марка кави.

вернуться

55

Відомий автогонщик.

30
{"b":"201995","o":1}