ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Я забрав назад свою «Субару» і в суботу пополудні відвіз Юкі до Хаконе. «Бо маму зараз не можна залишати саму», — сказала Юкі.

— Вона справді сама не зможе дати собі ради. А тітка-служниця вже досить стара й нездатна з усім упоратися. Крім того, на ніч вона йде додому. Тож маму не можна залишати саму.

— Мені здається, якийсь час тобі краще побути з нею, — порадив я.

Юкі кивнула. І знічев’я перегорнула дорожній атлас.

— Слухайте… Останнім часом я казала про нього якусь гидоту?

— Про Діка Норта?

— Ага.

— Ти назвала його дурнем, якого світ не знав, — сказав я.

Юкі запхала атлас у кишеню на дверцятах і, зіпершись ліктем об відчинене вікно, видивилася на краєвид попереду автомобіля.

— Та коли зараз згадаю, він усе-таки був зовсім непоганим… Добрим до мене. Багато чого вмів. Навчав мене серфінгу. Без однієї руки, він був набагато жвавіший за дворуких. І маму оберігав, як тільки міг.

— Я знаю. Зовсім непогана людина, — погодився я.

— Та мені завжди кортіло говорити про нього самі гидоти.

— Знаю, — повторив я. — Ти просто не могла втриматися. Та в цьому не твоя вина.

Юкі все дивилася вперед. І ні разу не глянула на мене. Весняний вітер, вриваючись у вікно, гойдав її чубчиком, мов травою на лузі.

— Хоч як це сумно, але він був людиною такої вдачі, — сказав я. — Зовсім непоганою. У певному розумінні навіть вартою поваги. Та досить часто до нього ставились, як до урни для сміття, куди кожен може кинути що хоче. Був зручним для користування. Чому — сам не знаю. Може, народився з такими нахилами. Так само, як твоя мама з почуттям безперечної вищості над усіма… Взагалі, посередність — це як пляма на білому піджаку. Як пристане — ніколи не відмиється.

— Це несправедливо, правда?

— У принципі, життя — несправедлива штука, — сказав я.

— А все-таки мені здається, що я завдавала йому неприємностей.

— Кому? Діку Норту?

— Ага.

Я зітхнув, зупинив автомобіль на узбіччі й заглушив мотор. А відірвавши руки від керма, глянув їй прямо в вічі.

— Вважаю, що так думати не годиться, — сказав я. — Замість того, щоб каятися, краще б від самого початку ти ставилася до нього справедливо. Або принаймні намагалася це робити. Але ти цього не робила. Тому не маєш права каятися. Ніякого.

Юкі дивилася на мене примруженими очима.

— Може, я скажу надто різко. Мені байдуже, як поводяться інші люди, але від тебе я не хотів би чути таких слів. Розумієш, про деякі речі не варто говорити вголос. Бо навіть якщо й говоритимеш, це ні до чого не приведе. Нікому не послужить в науку. Ти жалкуєш, що ставилася несправедливо до Діка Норта. І кажеш, що розкаюєшся у своїх вчинках. Може, це й справді так. Та я на місці Діка Норта не потребував би від тебе такого легкого каяття. Гадаю, він не хотів би почути від когось такі слова: «О, як ганебно ми поводилися!» Справа у добропорядності й толерантності. Тобі цього ще доведеться навчитися.

Юкі не відповіла ні слова. Спершись ліктем об вікно, вона стискала пальцями скроні. І, заплющивши очі, ніби спала. Тільки іноді піднімалися та опускалися її вії, а губи злегка тремтіли. «Мабуть, у душі вона плаче», — подумав я. Плаче без ридання, без сліз. Я раптом спіймав себе на думці, чи не забагато я сподівався від тринадцятирічної дівчини? І чи маю я право так гордо її повчати? Та нічого не вдієш. Де в чому не можна давати попуску нікому — незалежно від того, з ким маєш справу та якого він або вона віку. Дурість — це дурість. І терпіти її не годиться.

Юкі довго просиділа в тій самій нерухомій позі. Я простягнув руку й торкнувся легенько її плеча.

— Не переживай. Ти ні в чому не винна, — сказав я. — Можливо, це я дивлюся на все надто вузько. Чесно кажучи, ти робиш усе правильно. Нічим не переймайся.

Одна сльоза прокотилася по її щоці й упала на коліно. От і все. Більше нічого — ні схлипування, ні стогону. Досить і цього.

— Що ж мені робити? — спитала Юкі трохи згодом.

— А нічого, — відповів я. — Бережи в собі те, чого не скажеш словами. Із поваги до покійника. Із плином часу ти багато чого сама зрозумієш. Що має залишитися — залишиться, що піде — те піде. Час багато чого розв’яже. А чого не розв’яже — ти вирішиш сама. Я не занадто складно висловлююся?

— Трохи, — відповіла Юкі, ледь-ледь усміхнувшись.

— Таки складно, — визнав я, засміявшись. — Гадаю, мало хто розуміє те, що я кажу. Бо, як мені здається, більшість людей думає зовсім по-іншому. Та все одно я вважаю, що мої міркування найправильніші. Так завжди виходить, коли я комусь щось конкретне розжовую. На жаль, люди вмирають несподівано. Людське життя набагато крихкіше, ніж ти думаєш. А тому треба ставитися до людей так, щоб потім ні за чим не жалкувати. Справедливо й, по змозі, щиро. А тих, хто цього не робить, хто легко проливає сльози і кається, коли людина вже померла, — я не люблю. Особисто я таких не сприймаю.

Обпершись об дверцята, якийсь час Юкі дивилася на мене.

— Але ж це, напевно, дуже важко, — сказала вона.

— Важко. Ще й як, — погодився я. — Але варто це робити. Навіть безголосий товстозадий Боб Джордж вибився в поп-зірку. Зусилля — це все.

Юкі злегка всміхнулась. І кивнула.

— Мені здається, начебто я вас розумію, — сказала юна.

— Ти взагалі кмітлива, — сказав я і запустив мотор.

— А чого це ви весь час торочите мені про Боба Джорджа? — запитала вона.

— Цікаво — чому?

— Може, насправді він вам подобається?

— Я над цим як слід подумаю, — пообіцяв я.

* * *

Вілла Аме розміщувалася в зоні дачної забудови, розробленої відомою фірмою нерухомості. В’їзд до зони відкривався великою брамою, відразу за нею виднів плавальний басейн і кафетерій. Поряд із кафетерієм — щось схоже на міні-супермаркет, завалений всяким харчовим непотребом. Такі люди, як Дік Норт, узагалі його обминали. Так само я там не мав би що робити. Звиваючись, дорога пішла вгору, і моя славна «Субару», як і слід було сподіватися, трохи захекалася. Вілла Аме, занадто велика для сім’ї з двох людей, стояла посередині схилу. Я зупинив автомобіль і з багажем Юкі піднявся східцями на кам’яний ґанок. У самому низу пагорба між рядами криптометрій мерехтіло море. У повітрі пливла легка імла, а море переливалося тьмяними весняними барвами.

Із запаленою сигаретою в руці Аме походжала по просторій, залитій сонцем вітальні. Пожмакані недокурки «Сейлему» вщерть заповнювали величезну попільницю. Увесь стіл був обсипаний попелом так, наче хтось сильно подув у попільницю. Аме кинула туди черговий недокурок, підійшла до Юкі й покуйовдила її волосся. На ній була велика жовтогаряча теніска й вицвілі сині джинси. Волосся розтріпане, очі запалені. Мабуть, вона всю ніч не спала, а курила сигарети одну за одною.

— Це було щось нечуване! — сказала Аме. — Справжнє страхіття! І чому весь час трапляються якісь жахи?

Я погодився, що це справді жахлива подія. А вона розповіла подробиці вчорашнього нещасного випадку. Мовляв, усе сталося так раптово, що вона впала в нестяму. І душевно, і фізично.

— А тут іще служниця сказала, що не може прийти, бо в неї гарячка. Саме сьогодні. І чого вона в такий час заслабла? Просто збожеволіти можна. Поліція приходила, дружина Діка дзвонила. Що мені тепер робити? Сама не знаю.

— І що казала його дружина? — запитав я.

— Я нічого не второпала, — зітхнувши, відповіла Аме. — Вона тільки плакала. Та раз у раз щось тихо шепотіла. Майже нечутно. Я губилася й не знала, що ж їй сказати… Бо що ж тут відповіси, правда?

Я кивнув.

— Тож я сказала, що всі його речі відішлю їй якнайскоріше. Та вона не переставала плакати. Як несамовита.

Після цих слів Аме глибоко зітхнула й опустилася на диван.

— Що-небудь вип’єте? — спитав я.

— Якщо можна, гарячої кави, — відповіла вона.

Передусім я витрусив недокурки з попільниці, витер ганчіркою попіл зі стола і відніс на кухню чашку з гущею какао на дні. Потім прибрав на кухні, скип’ятив воду в чайнику й заварив міцної кави. На кухні справді все було розставлено так, щоб Дік Норт міг легко куховарити, але тепер, через день після його смерті, виразно проступили ознаки безладу. Посуд у раковині, цукорниця без покришки. На газовій плиті — плями від висохлого какао. Столовий ніж із недорізаним сиром чи бозна-чим.

32
{"b":"201995","o":1}