ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Я розслабив плечі й іще раз ковтнув віскі.

Через хвилини дві-три Ґотанда розплющив очі. І приязно до мене всміхнувся.

— Вибач, що вечір виявився таким нудним, — сказав він.

— Це, мабуть, тому, що ми обидва, по суті, зануди, — засміявшись відповів я.

Ґотанда також засміявся, але нічого не сказав.

Десь через годину, наслухавшись музики й протверезівши, я сів у «Субару» й повернувся додому. А, забравшись у ліжко, думав: «Цікаво, що це за тварина була?».

35

Наприкінці травня чисто випадково — наскільки сам можу судити — я зустрівся з Літератором. Одним із агентів поліції, що допитували мене з приводу загибелі Мей. В універмазі «Токю Хендз» на Сібуя я купив паяльник і вже збирався виходити надвір, як у дверях наткнувся на нього. Незважаючи на гарячу, майже літню погоду, він був у товстому твідовому піджаку. Можливо, поліцейські відзначаються особливим відчуттям температури повітря. Він тримав у руці такий самий фірмовий пакет, як і я. Я спробував пройти мимо, вдаючи, що не помітив його, але Літератор, не гаючи ні хвилини, озвався до мене.

— А чого це ви такі непривітні? — напівжартома сказав він. — Так, ніби ми ніколи не були в одній компанії. Навіщо прикидатися, що ми незнайомі?

— Я спішу, — коротко відповів я.

— Он що! — сказав Літератор. Здавалося, він зовсім не вірив, що я можу кудись спішити.

— Треба готуватися до роботи. В мене її по саму зав’язку, — пояснював я.

— Можливо, — погодився він. — А може, трошки затримаєтеся, хоч би на хвилин десять, га? Чаю вип’єте? Мені так хотілося поговорити з вами поза роботою. Десять хвилин справді досить.

І я зайшов разом із ним у переповнений кафетерій. Навіщо — сам не знаю. Бо легко міг відмовитись і піти собі додому. Але я так не зробив, а слухняно поплівся у кафетерій пити з ним каву. Нас оточували молоді парочки й гурт студентів. Кава була нікудишня, повітря затхле. Літератор добув сигарети й закурив.

— Давно хочу кинути… — сказав він. — Та ба! Поки я на такій роботі, про це говорити не доводиться. Ніколи не вдасться. Не курити неможливо. Бо нерви так вимотуються!

Я мовчав.

— Нерви так вимотуються! — повторив він. — Бо всі тебе ненавидять. Із кожним роком щораз більше. Блякнуть очі. Грубішає шкіра на обличчі. Чому — сам не знаю, але це правда. І стаєш набагато старішим за свій вік. Навіть манера говорити змінюється. Просвітку в житті не видно.

Він поклав у каву три ложечки цукру, долив вершків, старанно все розмішав і неквапливо, з апетитом узявся пити.

Я зиркнув на годинник.

— Ой, правда… Часу мало, — сказав Літератор. — Хвилин п’ять іще буде? Не турбуйтесь, я вас довго не затримаю. Я з приводу тієї вбитої дівчини, Мей…

— Мей? — перепитав я. Е ні, так просто я не клюну.

Злегка скрививши губи, він засміявся.

— О, справді, її звали Мей. Це вдалося з’ясувати. Звісно, ім’я не справжнє, а робоча кличка. Як ми й сподівалися, повія. Я це зразу відчув своїм нутром. Із вигляду дилетантка, а насправді — професіоналка. Останнім часом стало важче їх розрізнити. Раніше було легко. Кинеш оком — і відразу бачиш, що повія. Одяг відповідний, косметика, міміка… А тепер усе не так. Займаються таким ремеслом навіть дівчата, яким це й не личить. Чи то заради грошей, чи то із цікавості. Нікуди це не годиться. І небезпечно, правда? Раз у раз зустрічатися з незнайомими чоловіками за замкненими дверима. Кого тільки нема на цьому світі! І збоченці, і психопати. Небезпека підстерігає на кожному кроці. Ви згодні зі мною?

Я мимоволі кивнув.

— Та молоді дівчата цього не розуміють. Уважають, що вся удача, яка тільки є на світі, на їхньому боці. Ну що тут удієш? Молоде — дурне. Думають, що все в них буде якнайкраще. А коли зрозуміють, що не так сталось, як гадалось, — уже пізно. Тоді вже панчоха стискатиме їхню шию. Шкода…

— То ви знаєте, хто її вбив? — спитав я.

Літератор похитав головою. І насупився.

— На жаль, іще ні. Чимало фактів зібрали. Та в газетах не публікуємо. Бо розслідування триває. Наприклад, стало відомо, що її звали Мей. Що була повією. Справжнє ім’я… зрештою, воно й не має особливого значення. Народилася в Кумамото. Батько — державний службовець. У цьому невеликому місті дослужився до заступника мера. Родина пристойна. Заможна. Гроші дочці висилали регулярно. Разів два на місяць у Токіо приїжджала мати й купувала їй щось із одежі та інші потрібні речі. Батькам вона розповідала, що буцімто працює в салоні мод. Старша сестра одружена з лікарем. Молодший брат навчається на юриста в університеті Кюсю. Чудова родина, чи не так? Чого ж тоді Мей пустилася берега? Батьки не можуть оговтатися від шоку. Нам їх так жаль, що про ганебне заняття їхньої дочки ми їм нічого не розповідали. Їх просто приголомшило те, що якийсь чоловік задушив її в готелі. Бо така спокійна сім’я не сподівалася подібного страшного лиха.

Я мовчав, аби дати йому виговоритися.

— Ми таки дошукалися клубу дівчат за викликом, на який вона працювала. Нам це обійшлося дорого, але все-таки ми до нього добрались. І знаєте, як? У фойє висококласного готелю в Токіо затримали кількох імовірних повій і привели в поліцію. Показали їм те саме фото, що й вам, і суворо допитали. Одна з них тоді й розкололася. Не всі такі вперті, як ви. І в неї слабке місце знайшлося. Завдяки цьому ми дізналися про висококласний бордель. Із членською системою та страшенно високими розцінками. На жаль, таких, як ви та я, туди й на поріг не пустять. Чи, може, ви готові викласти сімдесят тисяч єн за одну зустріч із дівчиною? Я — ні. Правду кажу. Краще я відмовлюся від такої розваги, пересплю з дружиною, а на зекономлені гроші куплю дитині новий велосипед. Як би це сказати… Це не для нас, злидарів. — Він засміявся і глянув мені у вічі. — Та навіть якби я зважився викласти ці сімдесят тисяч, ніхто не захотів би мати зі мною справи. Бо спочатку встановлюють, що ти за особа. Ведуть повне розслідування. Безпека — передусім. Підозрілих клієнтів не обслуговують. Агентів поліції до клубу не приймають. Не тому, що взагалі не хочуть зв’язуватися з поліцією. Ні, високі поліцейські начальники їм підходять. Дуже-дуже високі начальники. Щоб пригодилися, коли раптом щось станеться. А такій дрібноті, як я, вхід туди заказано.

Він допив каву і знову закурив.

— І от ми попросили в начальства ордер на примусовий обшук того клубу. Через три дні нам його спустили. І коли ми з ордером у руках увірвалися в контору клубу — там нічогісінько не застали. А саму порожнечу. Видно, стався витік інформації. Цікаво, звідки? Як ви думаєте?

— Не знаю, — відповів я.

— А звідки ж, як не з поліції? Хтось із начальства був у курсі справи. От і поділився інформацією. Довести цього не можна, але нам, причетним до розслідування, ясно як божий день, що хтось подзвонив і повідомив: скоро буде обшук, негайно звідси забирайтеся… Який безсоромний, негідний вчинок! І клуб миттю кудись переселився. Йому до такого не звикати. Перебрався за якусь годину — і шукай вітра в полі. Винайняв нову контору, поміняв телефонні номери — і взявся за те саме заняття. Простіше простого. Поки є список клієнтів і дівчат — будь-де можна розгорнути цей бізнес. І тоді нам уже до нього не докопатися. Ми поза грою. За одним махом нитка обірвалась. Якби знаття´, з яким клієнтом вона зустрічалася, справа трохи просунулася б. А так невідомо — як далі діяти.

— Однак незрозуміло, — сказав я.

— Що незрозуміло?

— Якщо, як ви кажете, вона була висококласною дівчиною за викликом клубу із членською системою, то навіщо клієнтові її вбивати? Якби він так зробив, то відразу стало б ясно, хто вбивця.

— Ваша правда, — погодився Літератор. — А тому злочин — справа рук людини, якої немає у списку клієнтів, чи не так? Особистого коханця або, може, когось стороннього, з яким вона зустрічалася, щоб не платити комісійних клубові. Котра із цих двох версій правильна — невідомо. Ми обшукали її квартиру — жодного сліду. Хоч руки піднімай.

36
{"b":"201995","o":1}