ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Я не вбивав, — сказав я.

— Звичайно. Ми знаємо, що не ви, — сказав Літератор. — А тому, здається, я казав: нам ясно, що не ви вбили. Ви не з тих, що вбивають. Із першого погляду зрозуміло. Такі, як ви, людей не вбивають. Але ви щось знаєте. Я це нутром відчуваю. Як професіонал. То, може, розкажете? Мені цього буде досить. Я не полізу вам у душу. Обіцяю. Повірте.

— Та нічого я не знаю, — відповів я.

— От тобі й на! — обурився Літератор. — Виходить, я дарма надіявся… Річ у тому, що наші начальники не дуже зацікавлені в розслідуванні. Мовляв, яке це має значення, якщо в готелі вбили повію? Звісно, для них не має. Вони навіть не проти того, щоб повій стало менше. Вони майже ніколи не бачили трупа. І не уявляють собі, що це таке, коли голу вродливу дівчину душать панчохою… До речі, з тим клубом пов’язані не тільки високі поліцейські начальники, але й, здається, деякі політики. Іноді в темряві блискають їхні золоті значки. Поліція миттю реагує на такий блиск. Від найменшого спалаху втягує шию в плечі, як черепаха. Особливо начальство. А тому складається враження, що бідолашну Мей убили — і кінці у воду заховали…

Офіціантка забрала порожню чашку Літератора. Я своєї кави випив тільки половину.

— А знаєте, я чомусь відчував до тієї дівчини, Мей, якусь дивну близькість, — зізнався Літератор. — Чому — сам не знаю. І коли побачив її на ліжку в готелі — голу, задушену панчохою, — то ось що подумав. Я обов’язково впіймаю того злочинця. Звісно, на таких трупів ми вдосталь надивились. І коли їх бачимо, не мліємо із жалю. Які тільки мені не траплялись — і розчленовані, й обгорілі, й бозна ще які. Одначе цей здавався мені особливим. Навдивовижу прекрасним. Із вікна лилося ранкове світло, а вона лежала, ніби заморожена. Очі розплющені, язик скручений у роті, шия стиснена панчохою, як краваткою. Я дивився на дівчину й відчував, що вона просить у мене допомоги. І поки я не знайду злочинця, вона незворушно лежатиме заморожена в променях уранішнього сонця. Мені й досі здається, що вона не звільниться від такого заціпеніння, поки вбивця гуляє на волі, а справу не розслідували до кінця. На вашу думку, це нормальне відчуття?

— Не знаю, — відповів я.

— Вас довго не було. Ви що, подорожували? Бачу, добре засмагнули, — сказав він.

— У справах літав на Гаваї, — відповів я.

— Шикарна робота! Я вам заздрю. Сам хотів би перейти на таку. А не розглядати трупи з ранку до вечора. Так мимоволі станеш похмурим. Ви коли-небудь розглядали трупа?

— Ні, — відповів я.

Він похитав головою і зиркнув на годинник.

— Дуже вам вдячний. Вибачте, що забрав у вас стільки часу. Та, як кажуть, випадкових зустрічей не буває. А про нашу розмову забудьте. Іноді мені так кортить поговорити по щирості… До речі, що купили?

— Паяльник, — відповів я.

— А я — очищувач труб. Раковина вдома забилася…

Він розплатився за каву. Я намагався віддати йому половину суми, але він навідріз відмовився брати.

— Та що ви! Це ж я вас запросив. А крім того, я вгостив вас тільки кавою. Не беріть собі цього до голови.

Коли ми вийшли з кафетерію, я раптом щось згадав.

— Подібні випадки вбивства повій трапляються часто? — спитав я.

— Та як вам сказати… Загалом, досить часто, — сказав він. Його очі трохи ожили. — Не щодня, але й не тільки на свята. А що, ви цікавитесь убивствами повій?

— Ні, не цікавлюсь, — відповів я. — Просто так запитав.

І ми розійшлися.

Він пішов, а в мене під грудьми залишилося неприємне відчуття. Воно не зникло й наступного ранку.

36

Неквапливо, як хмара в небі, проплив за вікном травень.

Минуло два з половиною місяці відтоді, як я перестав брати замовлення. Значно поменшало й телефонних дзвінків, пов’язаних із роботою. Видно, світ потроху забував про моє існування. Тож не дивно, що на мій рахунок у банку перестали надходити гроші, але ще залишалася певна сума на життя. А воно не вимагає таких уже великих коштів. Я сам собі готую їжу, сам перу. І чогось особливого не потребую. Боргів не маю, одягом та автомобілями не захоплююсь. Отож про гроші можу не турбуватися. Підрахувавши на калькуляторі свої місячні витрати й поділивши на них депозитний залишок, я зрозумів, що протримаюся ще місяців п’ять. «А за п’ять місяців щось станеться», — подумав я. А як не станеться — тоді знову й подумаю. Крім того, на моєму столі красувався в рамці неторканий чек на триста тисяч єн, отриманий від Хіраку Макімури. Так що наразі від голоду я, очевидно, не помру.

Намагаючись не порушувати ритму свого життя, як і досі, я чекав, коли щось станеться. Кілька разів на тиждень відвідував басейн і плавав там до повної знемоги, купував продукти й готував собі страви, а вечорами, слухаючи музику, читав книжки, позичені в бібліотеці.

Там-таки, в бібліотеці, перегортав підшивки газет і ретельно, одне за одним, відстежив усі повідомлення про вбивства упродовж кількох останніх місяців. Ясна річ, я обмежився тільки випадками вбивства жінок. Дивлячись на світ під таким кутом зору, я дійшов висновку, що жінок убивають у незліченній кількості. Колють ножами, забивають кулаками, душать мотузками. Однак я не знайшов у газетах жодного випадку, який свідчив би про смерть жінки, хоч чимось схожої на Кікі. Принаймні її трупа не знайшли. Звісно, є багато способів зробити так, аби трупа ніколи не виявили. Можна прив’язати до ніг якийсь тягар і скинути в море. Або відвезти в гори й закопати в землю. Так, як я зробив із Оселедцем[61]. Тоді ніхто не знайде.

«А може, стався нещасний випадок? — подумав я. — І її, як Діка Норта, збила автомашина?» Тож я заходився перевіряти газетні повідомлення про нещасні випадки. Про випадки, коли гинули жінки. У світі трапляється багато нещасних випадків, у яких гине чимало жінок. Гинуть у дорожніх аваріях, згоряють у пожежах, отруюються газом у себе вдома. Але серед таких жертв я не знайшов жодної, схожої на Кікі.

«Але ж трапляються й самогубства», — подумав я. А ще люди вмирають від сердечного нападу. Та про це газети вже не пишуть. Світ переповнений різноманітними видами смертей, але не кожна варта докладного повідомлення в газетах. Скоріше навпаки: смерті, про які повідомляють газети, — як правило, винятки. Більшість людей умирає тихо й непомітно.

А тому всякого можна сподіватися.

Можливо, Кікі вбили. Можливо, вона загинула під час нещасного випадку. А може, сама собі заподіяла смерть. Або вмерла від сердечного нападу.

Одначе ніяких переконливих доказів немає. Ні того, що вона померла, ні того, що жива.

Іноді, як був настрій, я телефонував Юкі. «Як живеш?» — питав я. «Так собі…» — відповідала вона. Вона завжди відповідала навмання — так, ніби її душа витала десь-інде. І це мені дуже не подобалося.

— Так собі… — сказала вона вже вкотре. — Не добре, й не погано… Звично. Живу звично.

— А як мати?

— Занурилась у себе. Нічого не робить. Цілими днями сидить на стільці й про щось думає. Схоже, зовсім видихалася.

— Я можу чимось допомогти? Продуктів купити абощо?

— За продуктами ходить тітка-служниця. А ще ми замовляємо привезти додому того, чого треба. Живемо тут удвох, як відлюдниці. А знаєте… Коли отак живеш, здається, ніби час зупинився. А, по-вашому, час рухається?

— На жаль, ще й як рухається! Час швидко минає. Усе менше шансів щось зробити, і все більше досади через те, що чогось не встиг.

Юкі мовчала.

— Чомусь у тебе голос невеселий, — сказав я.

— Невже?

— Невже? — повторив я.

— Що з тобою?

— Що з тобою? — повторив я.

— Не перекривляйте!

— А я не перекривляю. Це відлуння твоєї душі. Так Б’єрн Борг сильно відбиває м’яч, щоб засвідчити недостатній рівень спілкування. Лясь!

— Ви, як завжди, ненормальний! — обурено сказала Юкі. — Зовсім як дитина.

— Та ні, ніяка я не дитина. Я твердо керуюся глибоким самоаналізом і духом прагматизму. А відлуння — це метафора. Гра в послання, яка не має нічого спільного з дитячим перекривлюванням.

вернуться

61

Див. роман «Погоня за вівцею» Харукі Муракамі.

37
{"b":"201995","o":1}