ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Поблизу станції Йойоґі-Хатіман Юкі захотіла вийти.

— Поїду електричкою на лінії Одакю, — сказала вона.

— Довезу тебе куди треба, — запропонував я. — Бо сьогодні до вечора я вільний.

Вона всміхнулася.

— Дякую. Не турбуйтесь. Це дуже далеко й, крім того, електричкою буде швидше.

— Дивно… — сказав я, знімаючи окуляри. — Ти сказала «дякую»?

— А що, хіба не можна?

— Звичайно, можна…

Секунд десять-п’ятнадцять вона дивилася мені в вічі. На її обличчі не було якогось певного виразу. Тільки блиск в очах і форма губ потроху змінювалися — губи стискались, а проникливі очі оживали, нагадуючи мені про літнє сонце. Про сонячне проміння, що яскраво вигравало на поверхні моря того, минулого, літа.

— Ти просто мене зворушила, — додав я.

— Дивак! — сказала вона. Вийшла з автомобіля, хряснула дверцятами й, не озираючись назад, пішла тротуаром. Я пильно стежив за її стрункою постаттю в людській юрбі. А коли вона зникла, я відчув нестерпний смуток. Ніби хтось знехтував моєю любов’ю.

Насвистуючи «Summer in the City» гурту «Lovin’ Spoonful», я проїхав з Омотесандо на Аоямадорі з наміром накупити продуктів в універмазі «Кінокунія». Та, заїжджаючи на автостоянку, я раптом згадав, що завтра або післязавтра відлітаю до Саппоро. Не треба готувати їжі, не треба купувати продуктів. Од такої думки я навіть розгубився. Бо зараз я зовсім не мав що робити.

Я ще раз без ніякої мети покружляв по місту й повернувся додому. Квартира здавалася страшною пусткою.

«От тобі й на!» — подумав я. І, звалившись на ліжко, втупився у стелю. «Всьому цьому можна дати назву», — подумав я. І вголос вимовив:

— Відчуття втрати.

Що й казати, не дуже приємні слова.

— Ку-ку! — сказала Мей. І її голос прокотився дзвінкою луною у порожній кімнаті.

42

(Сон про Кікі)

Мені снилася Кікі. Гадаю, що це був сон. А якщо не сон, то якась дія, споріднена з ним. Що таке «дія, споріднена зі сном»? Сам не знаю. Але таке буває. На пограниччі свідомості існує багато чого такого, чому й назви не придумати.

Однак я вирішив назвати це сном. Бо, як мені здається, таке визначення найточніше відповідає суті того, що я пережив.

* * *

Кікі снилася мені вдосвіта.

І вві сні був досвіток.

Я дзвонив по телефону. За кордон. Набирав номер телефону, який жінка — начебто Кікі — залишила на підвіконні кімнати в торговельному кварталі Гонолулу. Клац, клац, клац! — чулося у трубці. Я подумав, що з’єднуюся. Цифра за цифрою. Після короткої паузи залунали гудки. Притиснувши трубку до вуха, я підраховував глухі звуки. П’ять… шість… сім… вісім… Після дванадцятого гудка трубку хтось підняв. І тієї ж миті я опинився там, у порожній «кімнаті смерті» в торговельному кварталі Гонолулу. Видно, був полудень: крізь віконечка у стелі, схожі на ілюмінатори, пробивалося зверху сонячне проміння. Кілька товстих стовпів світла, наче витесаних ножем і сліпучих, як південне сонце, падали прямовисно на підлогу, а всередині них кружляла пилюка. Поза тими стовпами кімната була темна й холодна. Контраст між її частинами здавався разючим. «Наче я на дні морському», — подумав я.

Я сів на диван і приклав трубку до вуха. Телефонний шнур довго звивався по підлозі, перетинав стовпи світла й губився у хисткій темряві. Такого довжелезного шнура я ще ніколи не бачив. Усе ще тримаючи телефон на колінах, я оглянувся навколо.

Розміщення меблів у кімнаті від минулого разу не змінилося. Ліжко, стіл, диван, стільці, телевізор і торшер стояли у неприродному порядку. І запах залишився той самий. Запах тривало замкненого приміщення. Застояне повітря, що відгонить пліснявою. А от шести скелетів не було. Ні на ліжку, ні на дивані, ні на стільці перед телевізором, ні за обіднім столом. Усі зникли. Зник і посуд із недоїденими стравами. Я поставив телефон на диван і підвівся. Трохи боліла голова. Гострим болем — так болить, коли чуєш якийсь дуже різкий звук. А тому я знову сів.

І тоді на стільці в найдальшому кутку, огорненому пітьмою, щось наче заворушилось. Я напружив зір. Це «щось» легко підвелось і, зацокавши каблучками, попрямувало до мене. Це була Кікі. Вона повільно виринула з темряви, пройшла через стовпи світла й сіла на стілець за столом. Як і минулого разу, Кікі була в блакитній сукні та з білою сумочкою через плече.

Вона сиділа й пильно дивилася на мене. З надзвичайно спокійним виразом на обличчі. Розташувалася не на світі і не в тіні, а посередині між ними. Я підвівся і вже збирався підійти до неї, але чомусь зупинився — через розгубленість, а може, через біль у скронях.

— Куди ділися скелети? — запитав я.

— Та хто його знає… — відповіла вона. — Мабуть, зникли…

— Це ти їх прибрала?

— Та ні, вони просто зникли. А може, це ви їх прибрали?

Я зиркнув на телефон і легко потер скроні кінчиками пальців.

— Власне, що вони, ці скелети, означали?

— Вас, — відповіла вона. — Це ж ваша кімната. Тут усе ваше.

— Моя кімната? — перепитав я. — Ну, а як готель «Дельфін»? Що ж там?

— І там, звичайно, ваша кімната. Там у вас Чоловік-Вівця. А тут — я.

Стовпи світла нітрохи не здригалися. Стояли незмінними, наче витесаними з прозорого каменю. І тільки повітря в них злегка гойдалось. Я дивився на їхнє гойдання невидющими очима.

— Де тільки немає моїх кімнат… — сказав я. — Знаєш, мені щоночі снився однаковий сон. Сон про готель «Дельфін». Надзвичайно довгий і вузький готель, в якому хтось за мною плакав. Я думав, що це ти. А тому будь-що хотів із тобою побачитися.

— Усі плачуть за вами, — сказала Кікі тихим, заспокійливим голосом. — Бо це місце — ваше. А тому там усі плачуть за вами.

— Одначе ти мене кликала. Ось чому я приїхав у готель «Дельфін», аби з тобою зустрітись. І тоді… стільки всього почалося! Стільки людей зустрілося. Стільки людей померло. Слухай, це ти мене кликала? Це ти мене повела?

— Та ні, це було не так. Ви самі себе покликали. А я — лише ваша тінь. Через мене ви самі себе покликали й повели. Ви танцювали зі своїм силуетом на стіні. Я — лише ваша тінь.

«Коли я душив її, думав, що це моя тінь, — казав Ґотанда. — Думав, життя піде на лад, якщо я вб’ю цю тінь».

— Але чому всі плачуть за мною?

На це вона нічого не відповіла, а легко підвелася зі стільця й, цокаючи каблучками, підійшла до мене. Стала на коліна, простягла руку й тонкими, ніжними пальцями торкнулася губ, а потім — скронь.

— Ми плачемо за тим, за чим ви не можете плакати, — сказала вона тихо, ніби вмовляючи. — Проливаємо сльози за тим, за чим ви не можете проливати. Ридаємо за тим, за чим ви не можете ридати.

— А як твої вуха? — спитав я.

— Мої вуха… — сказала вона і всміхнулася. — З ними все гаразд. Як і колись.

— А ти не могла б показати їх мені ще раз? — спитав я. — Мені так хочеться ще раз зазнати тієї ж насолоди, як і тоді в ресторані, коли ти мені їх показала і я відчув, ніби світ перероджується наново. Я про це ніколи не забуваю…

Вона похитала головою.

— Колись іншим разом, — відповіла вона. — Зараз не годиться. Це не така річ, яку можна показувати будь-коли. А тільки у відповідний час. Тоді так було. А зараз — ні. Колись іншим разом покажу. Коли вам справді буде потрібно.

Вона підвелася з колін і, відступивши у стовп прямовисного світла, зупинилася. Здавалося, ніби її тіло от-от розтане й зникне в повітрі серед блискотіння пилинок.

— Слухай, Кікі… Ти вмерла? — спитав я.

Не виходячи зі стовпа світла, вона крутнулась усім тілом і стала до мене спиною.

— Ви про Ґотанду?

— Ага, — відповів я.

— Ґотанда вважає, що сам убив мене.

Я кивнув.

— Так, він справді так уважав.

— Можливо, він убив мене. Так йому здавалося. Здавалося, що вбив мене. Це йому було потрібно. Таким убивством він зміг розв’язати свої проблеми. Йому потрібно було мене вбити. Бо якби він цього не зробив, то не міг би зрушити з місця. Нещасний… — сказала Кікі. — Та я не вмерла. А просто зникла. Я так роблю. Переміщуюся в інший світ. Ніби пересідаю з однієї електрички на іншу, що мчить паралельно. От що означає «зникати». Розумієте?

47
{"b":"201995","o":1}