ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Ні, не розумію, — відповів я.

— Це ж так просто! Дивіться…

По цих словах Кікі швидко попрямувала до стіни. І навіть підійшовши впритул до неї, не сповільнювала кроків. А, поглинута нею, зникла. Разом зі стукотом каблучків.

Я довго дивився на те місце у стіні, де зникла Кікі. Звичайнісінька стіна. У кімнаті запанувала могильна тиша. І тільки пилинки повільно кружляли у стовпах світла. Знову заболіли скроні. Притиснувши їх пальцями, я втупився у стіну. «Виходить, і того разу, в Гонолулу, вона так само пройшла крізь стіну й зникла…» — подумав я.

— Ну, то як? Правда, що просто? — почувся голос Кікі. — Самі спробуйте.

— А хіба я зможу?

— Я ж вам казала, що це просто, чи не так? Спробуйте. Ідіть прямо. І тоді опинитеся на цьому боці. Тільки не бійтеся. Бо нема чого.

Я взяв телефон, підвівся з дивана й, тягнучи за собою телефонний шнур, попрямував до того місця у стіні, де зникла Кікі. Перед самою стіною я трохи розгубився, але, не сповільнюючи ходи, рушив далі. І ні на що не наткнувся. А тільки проник через смугу непрозорого повітря. Трохи іншого за густиною. З телефоном у руці я перетнув цю смугу — й знову опинився у своєму ліжку. Сів на ньому і поставив телефон собі на коліна.

— Просто, — сказав я. — Простіше простого…

Я приклав трубку до вуха. Зв’язку не було.

Невже це сон?

Мабуть, сон…

Та хто в цьому розбереться?

43

Коли я прибув у готель «Дельфін», за конторкою реєстрації стояло троє дівчат. Як і колись, у випрасуваних жакетах і білосніжних блузках, вони зустріли мене з приязною усмішкою, але серед них я не побачив Юмійосі. І це мене страшенно розчарувало. І не просто розчарувало, а вкинуло в розпач. Я від самого початку вбив собі в голову, що як тільки сюди приїду — знову побачуся з нею. А тому тепер язик присох у роті. Я навіть не міг як слід вимовити свого імені — й усмішка на губах дівчини, що мене реєструвала, трохи пригасла — так, ніби хтось позбавив її живильного джерела. Підозріло оглянувши мою кредитну картку, вона засунула її в комп’ютер, аби перевірити, чи її не вкрадено.

Оселившись у номері на сімнадцятому поверсі, я поклав речі, сполоснув у ванні обличчя і знову спустився у фойє. Умостився там на м’якому розкішному дивані й, удаючи, що читаю журнал, раз у раз позирав на конторку реєстрації. Можливо, Юмійосі вийшла кудись на коротку перерву. Та минуло хвилин сорок, а вона все не з’являлася. І тільки троє дівчат із однаковими зачісками стирчали перед моїми очима. Рівно через годину я здався. Переконався, що Юмійосі не виходила ні на яку перерву.

Я подався до міста, купив вечірню газету. Зайшов у кафетерій і, попиваючи каву, переглянув газету від початку до кінця, сподіваючись натрапити на щось цікаве для себе. Однак нічого такого не знайшов. Ні про Ґотанду, ні про Мей газета не писала. Лише про інші вбивства та інші самогубства. Читаючи газетку, я думав про те, що, повернувшись у готель, застану Юмійосі за реєстраційною конторкою. Так обов’язково мало бути.

Однак і через годину Юмійосі не з’явилася.

І я раптом подумав: ану ж з якоїсь причини вона несподівано зникла із цього світу? Скажімо, її поглинула якась стіна. Від такої думки я страшно занепокоївся. А тому спробував подзвонити їй додому. Трубки ніхто не брав. Тоді я подзвонив у реєстратуру і запитав, чи немає Юмійосі.

— Юмійосі-сан[66] від учора пішла у відпустку, — повідомила її змінниця. — І повернеться на роботу післязавтра.

«От тобі й маєш! — подумав я. І чого це я заздалегідь їй не подзвонив? Чому не здогадався зателефонувати?»

Так чи інакше, а мені в голову запала тільки одна думка: якомога швидше сісти в літак і прибути в Саппоро. Я не сумнівався, що як тільки прилечу в Саппоро, то зможу зустрітися з Юмійосі. От дурень! Узагалі коли я їй дзвонив? Після смерті Ґотанди — ні разу. «І перед тим не дзвонив», — подумав я. Відтоді, як Юкі блювала на березі моря і сказала, що Кікі вбив Ґотанда. Страшенно давно не дзвонив. На багато днів залишив її без уваги. За той час могло статися бозна-що. Що завгодно. Чого тільки на світі не буває!

«Однак, — міркував я, — я не міг їй нічого розповісти. Справді не міг». Юкі сказала, що Ґотанда вбив Кікі. Ґотанда шугонув у море на своїй «Мазераті». Я заспокоював Юкі: «Не переживай. Ти ні в чому не винна». А Кікі заявила, що вона — лише моя тінь… Про що тут говорити? Нема про що. Я хотів спочатку зустрітися з Юмійосі, побачити її обличчя, а вже потім подумати, що ж їй розповісти. Наодинці, а не по телефону.

А все-таки тривога мене не покидала. А що, як Юмійосі вже поглинула стіна, і я ніколи не зможу її побачити? Адже скелетів у кімнаті було шість! П’ятьох я впізнав. Залишився ще один. Чий? Від самої думки про таке я не знаходив собі місця. Стало важко дихати, у грудях защеміло. Серце так розбухло, що, здавалося, розламає ребра. За все життя чогось такого я не відчував. Невже я справді люблю Юмійосі? Не знаю. У мою голову засіло тільки те, що я не можу зустрітися з нею й подивитися їй у вічі. Я стільки разів дзвонив до неї на квартиру, що аж пальці заболіли.

Як слід заснути я не міг. Кілька разів сон обривала глибока тривога. Я прокидався, обливаючись потом. Умикав світло й дивився на годинник. Була друга, третя п’ятнадцять, четверта двадцять. О четвертій двадцять сон остаточно пропав. Я сів біля вікна й, прислухаючись до биття власного серця, спостерігав, як розвиднюється у місті за вікном.

«Слухай, Юмійосі-сан, більше не залишай мене самого, — благав я подумки. — Ти мені потрібна. Я не хочу бути самотнім. Якщо тебе не стане, то відцентрова сила відкине мене на край Всесвіту. Я тебе прошу: покажися мені, з’єднай мене з чимось на світі. З’єднай мене з реальністю. Я не хочу жити серед привидів. Я ж звичайний тридцятичотирирічний парубок. Ти мені потрібна».

О пів на сьому я знову взявся телефонувати на її квартиру. Сидів перед телефоном і щопівгодини набирав її номер. Та ніхто не брав трубки. Червень у Саппоро — прекрасна пора року. Сніг давно розтанув, і земля, що кілька місяців тому лежала скована морозом, чорнішала й, розм’якаючи, почала дихати. На деревах густішало зелене листя, погойдуване чистим, лагідним вітром. Прозоре небо, різко окреслені хмари. Від такого краєвиду моє серце сповнювалося радісним трепетом… Та я замкнувсь у готельному номері й не переставав набирати її номер. І через кожних десять хвилин переконував себе: «Настане завтра, і вона повернеться. А до того часу треба чекати». Однак я не міг чекати, коли настане завтра. Зрештою, хто може гарантувати, що завтра взагалі настане? А тому сидів перед телефоном і набирав її номер. А в перервах валявся на ліжку — і то дрімав, то безцільно вдивлявся у стелю.

«Колись тут був готель „Дельфін“, — думав я. — Що й казати, вбогий. Але в ньому збереглося стільки різноманітних речей. Людськими роздумами, осадом часу просякло кожне поскрипування підлоги й кожна плямка на стіні». Я вмостився зручно у кріслі, закинув ноги на стіл й, заплющивши очі, намагався згадати, який вигляд мав колишній готель. Від вхідних дверей і витертих килимів на підлозі до бляклих латунних ключів і запорошених віконних рам. Я проходив його коридорами, відчиняв двері, заглядав у номери.

Готель «Дельфін» зник. Та все ще залишилися його тінь і дух. Я відчував його присутність. Колишній готель «Дельфін» заховався всередині нового велетенського «DOLPHIN HOTEL». Замруживши очі, я можу зайти в нього. Чути надривний скрегіт ліфта, схожий на кашель старого пса. Все це — тут. Хоча ніхто про це не знає. Та воно є. Тут — головний вузол мого життя. «Не переживай. Все тут — для тебе, — переконував я себе. — Вона обов’язково повернеться. Треба лише почекати».

В обслуги я замовив вечерю і добув із холодильника пиво. А о восьмій іще раз подзвонив Юмійосі. Ніхто не озвався.

Я ввімкнув телевізор і до дев’ятої дивився трансляцію бейсбольного матчу. Вимкнув звук і розглядав саме зображення. Гра була жахлива, та й дивитися бейсбол особливого бажання я не мав. Просто хотілося бачити, як рухаються живі люди, а для цього годилося будь-що — змагання з бадмінтону чи з водного поло. Зовсім не стежачи за перебігом гри, я тільки дивився, як люди кидали м’яч, відбивали м’яч і бігли за м’ячем. Сприймав усе це як уривок чийогось життя, що ніяк мене не стосувалося. Ніби спостерігав, як високо в небі пливуть хмари.

вернуться

66

Сан (яп.) — суфікс ввічливості.

48
{"b":"201995","o":1}