ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

44

Юмійосі прийшла о пів на сьому вечора. У тому самому жакеті, але у блузці іншого крою. Цього разу принесла з собою пластиковий пакет із переміною білизни, речами туалету й косметикою.

— Тебе коли-небудь застукають! — сказав я.

— Не бійтесь. Я спритна, — вона всміхнулась і, знявши жакет, повісила його на спинку стільця. Ми лягли на дивані й обнялися.

— Знаєте, я сьогодні цілісінький день тільки те й робила, що думала про вас, — сказала вона. — І ось до чого я додумалася. Що було б чудово, якби я щодня працювала в готелі, ввечері прокрадалася до вас у номер, ми спали б у обіймах одне одного, а вранці я знову йшла б на роботу.

— Хотіла б жити поблизу роботи? — спитав я, засміявшись. — На жаль, я не настільки багатий, аби перебувати в цьому готелі скільки мені заманеться. А крім того, така твоя щоденна практика, як не крути, привела б до того, що тебе вистежили б.

Юмійосі кілька разів невдоволено ляснула пальцями на колінах.

— У цьому світі не все йде так, як хочеться.

— І не кажи, — погодився я.

— Але ще кілька днів ви тут залишитеся?

— Ага. Думаю залишитися.

— Добре, що хоч кілька днів. Поживемо вдвох у цьому готелі.

Вона роздяглася. Знову все старанно поскладала — за звичкою. Зняла годинник, окуляри й поклала їх на стіл. Після того ми десь із годину віддавалися любощам. І, звісно, страшенно втомилися. Дуже приємною втомою.

— Чудово, — сказала вона. І знову заснула в моїх обіймах. Потім я встав, прийняв душ, добув із холодильника пиво, випив його наодинці й, сівши на стілець, дивився на обличчя сплячої Юмійосі, що наче світилася радістю.

Перед восьмою вона прокинулась і сказала, що голодна. Я переглянув готельне меню й замовив макаронну запіканку і сандвічі. Юмійосі прибрала одяг і туфлі у стінну шафу, а коли у двері постукали, мигцем заховалась у ванну кімнату. Бой поставив замовлені страви на стіл, і я покликав Юмійосі назад.

Запіканку і сандвічі ми запивали пивом. Потім заговорили про майбутнє життя. Я сказав, що переберуся з Токіо до Саппоро.

— Усе одно мені нічого робити в Токіо. Тож нема сенсу там залишатися, — сказав я. — Сьогодні про це цілий день думав. Вирішив тут осісти й пошукати підходящу роботу. Бо тоді я зможу з тобою зустрічатися.

— Отже, залишитеся? — спитала вона.

— Так, залишуся, — відповів я. Тим паче, що, як подумав, перевозити багато речей не доведеться. Платівки, книжки, кухонне начиння, от і все. Завантажу в «Субару» — і на поромі переберуся на Хоккайдо. Великі речі можна продати або просто викинути, а тут заново придбати. Ліжко та холодильник давно пора обновити. Загалом, я надто довго зберігаю те, що одного разу купив. — Я винайму в Саппоро квартиру й почну нове життя. Ти зможеш приходити й ночувати в мене коли захочеш. Трохи так поживемо. Гадаю, що в нас добре вийде. Я повернуся в реальність, ти заспокоїшся. І ми залишимося разом.

Юмійосі всміхнулась і поцілувала мене.

— Чудово… — сказала вона.

— Я не знаю, що буде далі, — додав я. — Але в мене таке передчуття, що все складеться добре.

— Ніхто не знає, що буде далі, — сказала вона. — Та зараз — чудово. Пречудово…

Я ще раз подзвонив обслузі й замовив відерце льоду. Коли його приносили, Юмійосі знову сховалась у ванну кімнату. Я добув із холодильника пляшку горілки, пакет томатного соку, куплені ще вдень, і приготував дві порції «Кривавої Мері». Щоправда, без лимона і соусу «Lea and Perrins». Ми випили за наше здоров’я. Для повного щастя не вистачало тихої музики, і з радіотрансляційної мережі я вибрав канал популярної музики. Оркестр Мантовані з особливою помпезністю грав «Some Enchanted Evening». «Ну, що тут скажеш?» — подумав я, ледве стримуючи свою іронію.

— Який ви догадливий! — у захваті сказала Юмійосі. — Правду кажучи, я щойно подумала: «От було б добре випити „Кривавої Мері“!» Як ви здогадалися?

— Прислухайся — і почуєш, що треба. Придивися — і побачиш, що треба.

— Прямо як гасло… — сказала вона.

— Зовсім не гасло. А висловлена життєва позиція, — відповів я.

— Ви могли б стати фахівцем зі створення гасел, — сказала вона, хихикнувши.

Ми випили по три порції «Кривавої Мері». Потім роздягайсь і віддалися любощам. Ніжно й повільно. Нам вистачало одне одного. Обнімаючи її, я, здавалося, почув, як гуркоче старомодний ліфт у колишньому готелі «Дельфін». «Так, тут — головний вузол мого життя, — подумав я. — Я йому належу. Та найголовніше — це реальність. Усе гаразд, я вже нікуди не піду. Я підключився. Відновив свої контакти і з’єднався з реальністю. Я цього хотів — і Чоловік-Вівця підключив мене». Настала північ, і ми заснули.

* * *

Трясучи за плече, Юмійосі мене розбудила.

— Гей, вставайте! — шепотіла вона мені на вухо. Вже встигла одягтися, наче зібралася на роботу. У номері було ще темно, а половина мого мозку все ще залишалася в полоні несвідомості, схожому на тепле болото. Лампа біля подушки горіла. Годинник показував третю з лишком. Спочатку я подумав, чи не сталося чогось неприємного. Може, начальство вистежило, що вона в моєму номері. О третій годині ночі вона вчепилася за моє плече й сильно трясла. А крім того, вже одяглася. «Напевне, таки застукали. Що ж робити?» — думав я. Але нічого не міг придумати, хоч лусни.

— Прокидайтеся! Благаю, прокидайтеся! — вмовляла вона мене тихо.

— Прокинувся, — відповів я. — Що сталося?

— Вставайте й швидко одягайтеся.

Я послухався і притьмом одягнувся. Голову — у футболку, ноги — в джинси, п’ятки — в кросівки, руки в куртку. Блискавку затягнув до шиї. На все це витратив якусь хвилину. Як тільки я одягнувся, Юмійосі потягла мене за руку до дверей. І прочинила їх на два чи три сантиметри.

— Дивіться, — сказала вона. Я глянув крізь щілину в коридор. Там панувала темрява. Холодна й густа, як желе. Така глибока, що, здавалося, засмокче, якщо просунути туди руку. І відгонило знайомим запахом. Запахом старого запліснявілого паперу. Запахом вітру з безодні стародавніх часів…

— Знову та темрява… — прошепотіла вона мені на вухо.

Я обхопив її за стан і притиснув до себе.

— Усе гаразд. Нема чого боятися, — сказав я. — Це мій світ. Нічого поганого тут не відбувається. Ти перша розповіла мені про цю темряву. Завдяки чому ми й познайомилися.

Та сам я не був упевнений у своїх словах. Із переляку в мене аж жижки трусилися. Мене охопив первісний страх, якому не підвладна ніяка логіка. Страх, закарбований у генах і переданий із прадавніх часів. Будь-яка темрява — незалежно від її походження — страшна сила. Вона ковтає людину, спотворює її життя, розриває на шматки і не залишає від неї жодного сліду. Хто, перебуваючи в темряві, може бути в чомусь упевненим? Чи хтось повірить у право темряви на існування? У темряві будь-яка річ легко викривлюється, перевертається догори ногами і зникає. І тоне в небутті — єдиній суті темряви.

— Не бійся. Нема чого боятися, — сказав я їй, хоча насправді переконував самого себе.

— Що робити? — запитала Юмійосі.

— Спробуймо піти далі вдвох, — сказав я. — Я повернувся в цей готель, щоб зустрітися з вами двома. З тобою і з тим, що перебуває у глибині цієї темряви. І там чекає на мене.

— З тим, що жив у тій кімнаті?

— Так, саме з ним.

— Та мені страшно. Справді дуже страшно, — сказала Юмійосі. Її голос тремтів і надривався. Що ж у цьому дивного? Мене самого не покидав страх.

Я поцілував її у вічі.

— Не бійся. Тепер я з тобою. Тримаймося міцно за руки. І все буде гаразд. Хоч би що сталося — не відпускай моєї руки. Притулися до мене.

Я повернувся в номер, добув із сумки заздалегідь приготований ліхтарик та запальничку «Бік» і запхав їх у кишеню куртки. Потім повільно розчинив двері і, взявши Юмійосі за руку, вийшов у коридор.

— У якій бік підемо? — спитала вона.

— Праворуч, — відповів я. — Завжди праворуч. Так заведено.

Присвічуючи собі ліхтариком під ногами, я рушив коридором. Як і минулого разу, відчував, що це — не сучасний «DOLPHIN HOTEL». Відчував, що ми йдемо коридором набагато старішої будівлі. Із протертими червоними килимами, із прогнутою то тут, то там підлогою. Із фатальними, як на старечій шкірі, плямами на потинькованих стінах. «Старий готель „Дельфін“?» — подумав я. Не зовсім. Та було в ньому щось подібне до нього. Щось дельфіноготельне… Я пройшов трохи вперед — і, як минулого разу, коридор звернув праворуч. Я й собі повернув туди. Та, на відміну від попереднього випадку, я чогось не побачив. Світла спереду. Прочинених дверей, із яких пробивалося б слабке мерехтіння свічки. Для певності висновку я погасив ліхтарик. Те саме. Ніякого світла. Суцільна темрява, що, як підступні води потопу, облягала нас без жодного звуку.

51
{"b":"201995","o":1}