ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Та нічого. Я ж не проти, — сказав я.

— А втім, це ж не має до тебе ніякого відношення. Наступного разу поговоримо як слід, — сказав він. — Ну що ж, щасливої дороги! Бережись! Мені тебе не вистачатиме. Я все думав, що от викрою час — і нап’ємося з тобою коли-небудь…

— Та я на Гаваї їду! — сказав я, розсміявшись. — А це не те що якийсь там Берег Слонової Кістки. Через тиждень повернуся!

— Так, це правда… Як повернешся — подзвони, гаразд?

— Подзвоню, — пообіцяв я.

— Поки ти вилежуватимешся на пляжі Вайкікі, я відроблятиму борги в ролі зубного лікаря.

— Є різні способи жити на світі, — сказав я. — У кожної людини свій. Different strokes for different folks…[25]

— Гурт «Sly and the Family Stone»! — сказав Ґотанда, ляснувши пальцями. Коли розмовляєш із людиною свого покоління, то справді легко порозумітися.

Юмійосі зателефонувала мені десь близько десятої. Сказала, що оце прийшла з роботи й дзвонить із дому. Я раптом пригадав її будинок за сніговою завісою. Дуже простий будинок. Дуже прості сходи. Дуже прості двері. Пригадав її злегка нервову усмішку. Все це здалося мені страшенно близьким і рідним. Я заплющив очі й уявив собі, як у нічній темряві тихо кружляють міріади сніжинок. «Схоже на те, ніби закохався», — подумав я.

— Звідки ви дізнались, як мене звати? — спитала вона.

Я відповів, що від Юкі.

— Ніякої несправедливості я не вчинив. Хабарів не давав. Не підслуховував. І не випитував нікого побоями. Просто ввічливо спитав у дівчини, як тебе звати, і вона мені сказала.

Юмійосі на мить замовкла — наче засумнівалася в моїх словах.

— Як там вона? Ви її довезли додому без пригод?

— Без пригод, — відповів я. — Довіз додому й тепер іноді з нею зустрічаюся. Вона жива-здорова. Щоправда, трохи дивний підліток.

— А вона вам якраз до пари, — сказала Юмійосі безпристрасно. Ніби це був очевидний факт, знайомий усім людям. Скажімо, як те, що мавпа любить банани, а в пустелі Сахара нечасто випадають дощі.

— Слухай, чого ти приховувала від мене своє ім’я?

— Неправда! Хіба я не обіцяла сказати, коли приїдете знову? Нічого я не приховувала, — відповіла вона. — Просто пояснювати важко. Бо всі тільки питають: якими ієрогліфами пишеться, чи часто зустрічається, звідки я родом… Мені страшно обридло повторювати одне й те саме. Більше, ніж ви собі уявляєте.

— Але ж це таке гарне ім’я. Я недавно з’ясував, що в Токіо живуть дві особи з іменем Юмійосі. Ти про це знаєш?

— Аякже! — відповіла вона. — Я ж вам, здається, казала, що раніше жила в Токіо. І давно все перевірила. Якщо вже мені випало таке дивне ім’я, то я зазвичай переглядаю телефонний довідник щоразу, коли опиняюся в новому місті. У Кіото також мешкає одна людина з таким іменем… А що, у вас до мене якась справа?

— Та ні, нічого особливого, — зізнався я щиро. — Просто завтра на якийсь час я від’їжджаю з Токіо. І перед тим захотів почути твій голос.

Вона знову на мить замовкла. І саме тоді до телефонної лінії випадково долучився страшенно далекий жіночий голос, що, здавалося, долинав із кінця довжелезного коридору. Хрипкий, ледве чутний, що звучав якось дивно. Незрозумілий, але сповнений гіркоти. Раз по раз уриваючись, цей голос не переставав скаржитися.

— Ви пам’ятаєте, я вам того разу розповідала, як вийшла з ліфта й потрапила в темряву? — спитала Юмійосі.

— Так, пам’ятаю, — відповів я.

— Так от… Усе це ще раз повторилося.

Я мовчав. Вона також. Далека жінка на телефонній лінії все ще скаржилась. Її співрозмовник раз у раз підтакував, але якось нерозбірливо. Його слабенький голос, здавалося, повторював коротенькі слова на зразок «ага», «угу». Жінка говорила з такою гіркотою, ніби з великими труднощами піднімалася вгору драбиною. «Схоже на те, наче говорять мерці, — раптом подумав я. — Говорять у кінці довжелезного коридору. Про те, як тяжко вмирати».

— Гей, ви мене слухаєте? — запитала Юмійосі.

— Авжеж, слухаю, — відповів я. — Розповідай.

— Тільки спочатку скажіть — ви справді повірили тоді моїм словам? Чи лише слухали із ввічливості?

— Повірив, — відповів я. — Я тобі цього не розповідав, але після нашої розмови я також там побував. Сів на ліфт, вийшов — й опинився в темряві. Пережив абсолютно те саме, що й ти. А тому вірю всім твоїм словам.

— Побували там?

— Я розповім тобі потім докладніше. Зараз не можу. Багато чого ще не розв’язав. Коли зустрінемось, обов’язково розповім — усе по порядку, від початку до кінця. Тому заради цього нам треба ще раз побачитись. А поки що розкажи, що з тобою сталося? Повір, це дуже важливо.

Запала мовчанка. Непрошені голоси на телефонній лінії заглухли. І настала звичайна тиша.

— Так от, кілька днів тому… — вела далі Юмійосі. — Здається, днів десять тому я вирішила спустися на ліфті у підземний гараж. Близько восьмої вечора. Доїхала — і знову там опинилась. Як і минулого разу. Вийшла з ліфта — і раптом помітила, де я. Цього разу не опівночі й не на шістнадцятому поверсі. Але все було так само. Темно, хоч в око стрель, сиро й пліснявою пахло. І запах, і темрява, і сирість — усе таке саме. Цього разу я нікуди не пішла. Застигла на місці й чекала, поки ліфт знову приїде. Чекала, здається, цілу вічність… Потім ліфт таки приїхав, я сіла в нього й поїхала. От і все.

— А про це ти кому-небудь розповідала? — спитав я.

— Нікому, — відповіла вона. — Навіщо вдруге розповідати? Ні, вирішила, що краще промовчати.

— От і добре! Не треба нікому нічого говорити.

— Слухайте, то що ж мені робити? Останнім часом я почала боятися, що опинюся в темряві щоразу, коли на ліфт сідаю. Але ж коли працюєш у такому велетенському готелі, то кілька разів на день доводиться користуватись ліфтом. Що ж я маю робити? Мені й порадитися нема з ким, крім вас.

— Слухай, Юмійосі-сан, — сказав я. — Чого ти мені раніше не подзвонила? Я б тоді був пояснив, як треба поводитися.

— Та я вам кілька разів дзвонила, — майже пошепки сказала вона. — Але вас ніколи не було вдома.

— Чого ж тоді на автовідповідач не наговорила?

— Не люблю його. З ним я страшенно нервуюся.

— Зрозуміло. Слухай, поясню тобі зараз дуже просто. Ця темрява — ніяке не зло, і нічим тобі не загрожує. А тому нічого не бійся. Там, у темряві, хтось живе — ти ж сама чула його кроки! — але він ніколи не завдасть тобі шкоди. Він навіть мухи не скривдить. А тому, як опинишся в темряві, — міцно заплющ очі й чекай, поки ліфт приїде. Зрозуміло?

Юмійосі мовчки перетравлювала мої слова.

— Можна вам відверто зізнатися де в чому? — спитала вона дуже тихо. — Я іноді про вас згадую. Одначе ніяк не збагну, що ви за людина.

— Я добре розумію, що ти маєш на увазі, — відповів я. — Мені вже тридцять чотири, але, на жаль, у мене надто багато такого, чого я сам собі ще не можу з’ясувати. Надто багато застережень. І от тепер я їх потроху зменшую. По-своєму стараюся з усіх сил. А тому через певний час зможу тобі все точно пояснити. І тоді, гадаю, ми зрозуміємо одне одного ще глибше.

— Будемо сподіватися, що все скінчиться добре, — сказала вона на диво відсторонено. «Ніби диктор у телевізорі», — подумав я. «Будемо сподіватися, що все скінчиться добре. Переходимо до наступної новини…»

— А ти знаєш, я завтра відлітаю на Гаваї, — повідомив я.

— Ага, — байдуже відповіла вона. На цьому наша розмова скінчилася. Ми розпрощались і поклали трубки. Я випив порцію віскі, погасив світло й заснув.

28

— Переходимо до наступної новини… — вимовив я вголос, розлігшись на пляжі Форту Де-Расі й поглядаючи на високе блакитне небо, пальми та чайок. Поряд зі мною була Юкі. Я лежав на маті горілиць, а вона — долічерева із заплющеними очима. Із велетенської магнітоли фірми «Санйо» поруч неї лилася нова мелодія Еріка Клептона. На Юкі було мініатюрне бікіні коричнювато-зеленого кольору, а її шкіра, від шиї до ніг натерта кокосовою олією, вилискувала як у молодого дельфіна. Мимо нас раз по раз проходили саманці з дошками для серфінгу під руками, а на шиях засмаглих парубків зі служби порятунку на спостережній вишці холодно мерехтіли золоті ланцюжки. У місті витали пахощі квітів, фруктів та олії для засмаги.

вернуться

25

«У кожного свій спосіб життя» (англ.). Рядок з пісні «Everyday people».

8
{"b":"201995","o":1}