ЛитМир - Электронная Библиотека

— Житимеш, дурнику, друже мій, житимеш, тільки трохи інакше... Гаразд, помовч зараз, тримайся краще за мене — в нас є чимало справ. На землю тобі зараз не можна, ти не здатен ні ходити, ні плавати, отож я й міркую, куди тебе подіти, а ти — мовчи!

Волин обхопив Перелесника обома руками за шию і заплющив очі, на цей раз щасливо і заспокоєно, втрачаючи притомність знову.

Вони літали довго. Волин приходив до пам’яті і знову непритомнів. Спершу навіть не чув болю, так обгорів, потім почав відчувати біль в обпеченому тілі. Потім той біль почав проходити.

А вони все літали.

Врешті Волин прокинувся і побачив, що лежить на чомусь надзвичайно м’якому, пухнастому, ніжному, приємному для тіла. І водночас відчув, що справи його кращі, він починає одужувати. Глянув на свої ноги, на своє тіло — уперше. І жахнувся: весь був у темних плямах, подекуди його колись гладенька, засмагла його шкіра просто лущилась, під нею була рожева, блідувата, неприємна...

— Де я? — спитав Волин уголос, не знаючи кого. Бо нікого поруч не було.

— У мене! — відчув знайомий голос. Це був Перелесник, який, виявилось, лежав неподалік. — А точніше — у нас!

— Де це? — спитав Волин.

— У хмарах, друже! Ми з тобою зараз у хмарах. Тепер і ти житимеш тут! Бо Княжич Озера вже загинув. Тобі ж обіцяно було, що ти будеш! От ти і є!

— А хто ж я тепер? — сумно спитав Волин.

— Не сумуй, Волине! Ти виграв своє Буття, пройшов найбільші випробування, отож заслужив, аби пробачили твої гріхи. Найбільший гріх ти ще мав учинити, це було неуникненно, отож тобі дали вчинити те, що ти вчинив, і дали тобі відчути той Біль, з якого ти народився іншим. Тепер ти, Волине, — Озерний Вітер!

Ти мій справжній брат і друг, ми різні, але ми – одне з тобою.

Всі озера, весь озерний край — твої, друже! Ти завжди можеш прилетіти на Озеро, побути серед твоїх друзів, навіть пірнути на дно Озера, бо ти ж Озерний Вітер. Але не можеш жити там, бо живеш за хмарами, як і я. Ось тут. Влітку ми житимемо тут разом. Взимку, коли я мандрую в далекі краї, ти інколи можеш віятися зі мною, інколи пірнати на дно Озера або ж знаходити собі притулок у Лісі.

Цей край тепер — твій. Волинський! Можна його назвати — Озерний Волинський край, або ж просто Волинь!

— А як же?..

— Слухай, не все зразу! Скажу лиш, що ти змінився у своїх спроможностях, навіть сильнішим став, більше можеш. Але ти радій їй, радій, бо в тебе більше свого власного місця, в тебе є свій край, своя Волинь. А я — скрізь і ніде! Коли ти розв’язав нарешті вузлика і полилася до тебе вода з озера, я вже зібрав досить хмар і вдарив блискавкою, один раз, другий і третій, і поки дощ із тих хмар виливався на людей, пірнув у вогонь, з яким я близький, ти знаєш, і забрав тебе. Ми домовилися з Царівною О, що коли біда тебе змагатиме, то я додам свої блискавки і хмари й заберу тебе.

— То ви все знали?

— Тепер і ти знаєш. І знатимеш ще більше. Бо підлітки з часом також дорослішають, навіть коли й лишаються ще позірно підлітками.

— А Леа, Перелеснику, а моє кохання?

— Ти — Вітер тепер, Волине. Ти — Вітер свого Волинського краю. Отже, ти будеш, де хочеш, побачиш, кого хочеш, знайдеш, що схочеш. Я тебе усього навчу. Тільки... Ти ще не знаєш, як любить Вітер... Досить про це!

Перелесник махнув рукою.

— Ану, спробуй сам! Перший свій політ! І не дивись на себе. Це незабаром все мине, і ти станеш перед усіма такий, який був. А зараз — лети!

Волин спершу непевно, з острахом перевернувся на хмарі, потім розправив руки — він побачив, як робив це Перелесник, — ледь напружився і враз піднявся више, потім опустився трохи нижче хмар, і перед ним розкинувся весь чудовий Озерний край, вся його Волинська пуща, його кохана Волинь. Він уперше бачив її отак з висоти, ніколи не спадало йому на гадку, що ж знає про них Південний Вітер. Тепер лиш Волин збагнув, скільки Перелесник знає, скільки і як бачить зверху.

Він летів дедалі легше, вільніше, і раптом радісно засміявся, зробив оберт у повітрі, стрімко здійнявся угору, потім спустився вниз, чимдалі легше, вільніше і впевненіше.

Десь поряд засміявся з його вправ Перелесник.

Волин перегукнувся з ним, і раптом побачив далеко унизу Озеро, до якого так праглося йому, а неподалік і село, де осів його біль.... Але це усе тепер було далеко унизу і далеко в минулому.

Безмежною здавалась Волинові зараз його воля.

Він був вільний, назавжди вільний Озерний Вітер!

Коктебель – Київ

1989-1990

28
{"b":"205646","o":1}