ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Софія Андрухович

Літо Мілени

Екзотичні квіти Софії Андрухович

Мабуть, багато кому доводилося в школі писати твір на тему «Щастя», або «Що таке щастя», або «Як я уявляю собі щастя». Пам’ятаєте, як нелегко було відповідати на це питання? Спробуйте відповісти на нього тепер! Згадайте, хто з відомих письменників порушував тему щастя як такого. Хто з них описав щасливу людину — щасливу повсюдно і завжди: в минулому, теперішньому й майбутньому?.. Романтики були щасливі в минулому, комуністи — в майбутньому, наркомани — в теперішньому. Навіть у найбільш життєствердних письменників, скажімо, у Джека Лондона, герої спочатку мусять пройти різноманітні випробування й негаразди, а вже потім оселитися в якійсь «Місячній долині».

Цілковито щасливими мають бути лише герої ідилій — чи то античних, чи ренесансних, а чи й сучасних. Повість Софії Андрухович «Літо Мілени» — також ідилія. Знаменно, що цей жанр іще називають «селянкою», буколікою, адже тільки сільське життя, яке забезпечує безперервний контакт і єдність із природою, може бути запорукою щасливого, безтурботного існування. Щастя на лоні природи можливе тільки тоді, коли природа лагідна, а це буває або в теплих країнах, або влітку. Літо — це золотий вік людства, літо для Мілени тривало все її життя, але й саме життя Мілени було запорукою літа.

Повість можна порівняти із звичайним життєписом, адже тут описується життя героїні від народження до смерті. Однак результатом порівняння буде те, що цей життєпис незвичайний. Всі герої твору майже цілковито позбавлені соціального статусу. Вони позбавлені національної й державної приналежності, вони не є представниками жодної професії, соціальної чи політичної групи, вони не мають прізвища, а їхнє містечко не має назви. Об’єднують їх тільки родинні і приятельські стосунки, і то дуже умовні; вони можуть бути зведені до чогось такого, як право любові. Це єдиний зв’язок, здатний об’єднати всіх героїв повісті, але тільки всіх тих, хто має ім’я. Імена в «Літі Мілени» дуже значущі, більшою мірою «вегетативні»: Флор, Наркіс, Лавр, Ружена, Земислава. Все їхнє життя (і Мілена також довший час вважала себе травою) — це безтурботне рослинне існування, де для всіх вистачає ґрунту й сонця і ніхто нікому не заважає.

«Хвала ж блаженному Богові, що потрібне зробив неважким, а важке непотрібним», — ці слова Григорія Сковороди найкращим чином ілюструють дивовижний, «вегетативний» внутрішній світ героїв повісті. Саме своєму внутрішньому світові вони завдячують станом блаженного щастя і душевного спокою. Про це свідчать натяки на існування іншого, зовнішнього світу, обриси якого проступають на маргінесі свідомості, в тумані, проявляються в загальних образах посередності людської маси, що нехтує творчі, багаті уявою особистості (як Ружена чи Ванда); обриси цього світу виринають як об’єкти спостереження під час подорожі Мілени до «Африки», як атрибути цивілізації у вигляді автомобіля, банків, поліцейських і т. ін. Внутрішній світ Мілени та її близького оточення — це швидше не герметична камера, а своєрідна «держава слова», інший вимір буття, який уміє використовувати звичний для нас вимір з корисною для себе метою. Цей вимір буття не знає жодних обмежень, окрім обмежень власної рослинної природи: життя триває доти, доки триває літо, із настанням осені таке життя гине — хоча смерть у творі постає не тільки якоюсь лагідною, легкою, безболісною, щасливою, але й смішною (позбавлена сміху, та не позбавлена поезії тільки смерть Мілени). Лагідна смерть із відтінком меланхолії — саме так за нашими уявленнями вмирають рослини, в’януть квіти. Смерть героїв-квітів із «Літа Мілени» нагадує «Перетворення матерії» Едварда Мунка. Так смерть доповнює образ щастя, адже людина може бути щасливою тільки тоді, коли не боїться смерті, коли бачить в ній своє продовження, а не кінець.

Стан щастя не підвладний логічному аналізу, через те світ своїх героїв Софія Андрухович робить алогічним, владарює в ньому не розум, а уява. І хай то буде фантастична уява (прочитавши повість, ви переконаєтеся, як часто авторка вживає слово «фантастичний») — це не означає, що світ, породжений нею, є несправжнім, недійсним, адже невідомо, який світ вважати більш справжнім: той, що ми звикли таким вважати, чи той, в якому ми почуваємося щасливими. Своєю поетичною і, сказати б, міфологічною уявою «Літо Мілени» нагадує дивовижні світи Бруно Шульца; лише завдяки їй можливі розмови з померлими, можливі перетворення Ванди на екзотичну птаху і розповіді Ружени про «тільки її» циганів, яких, крім неї, ніхто не бачить. Фантазії — це світ, в якому можна жити справжнім життям. Апологія індивідуального світу людини — це захист особистості від руйнівних впливів соціального оточення, нівелюючої сили його інституцій. Суспільство з його інституціями й законами позбавляє людей того дива, яке дарує їм життя як вільним дітям природи: інститут шлюбу відбирає кохання у Наркіса й Цецилії, інститут правосуддя профанує чудо тотожності відбитків пальців Мілени й Леона — символу, вищого знаку того, що вони призначені одне для одного. Цей твір міг би стати чудовою ілюстрацією для теорії Арнольда Тойнбі, адже описує світ до цивілізації, світ рослинного існування, інь, яке ще не перейшло в ян, описує дикуна, який спокійно спить на карнизі, в той час як інший дереться по прямовисній стіні будинку. Життя, яке не знає цивілізації, не знає й висоти її падіння, воно не падає, а отже, й не вмирає, воно тільки снить свої безкінечні сни.

Поєднанням чуттєвості природи й холоду архітектури, а також якимось домашньо-міщанським (у позитивному сенсі), габсбурзьким спокоєм «Літо Мілени» трохи схоже на «Екзотичних птахів і рослин» Юрія Андруховича — це своєрідне зоо «під містом. Тільки міста вже нема». Втім, якщо вдатись до ширших асоціацій, то деяка спільність мотивів у творчості Софії та її батька — Юрія Андруховича — відступає перед більш змістовними порівняннями. Чарівним симбіозом рококових пишнот матеріального світу (природа, передусім — квіти, речі, архітектура) та тонкощів душі «Літо Мілени» нагадує казки Оскара Вайлда (навіть смерть головної героїні пов’язана з у коленням трояндовою шпичкою, як у казці «Троянда й соловейко»). З другого ж боку, екзотика «Літа Мілени» є вже борхесівською екзотикою, де пахне бібліотекою й книжковим пилом, а іронія, якою повість просякнута наскрізно, іноді наштовхує на аналогії з чорним гумором Роальда Даля (коли іронія є грубуватою), а більше — з «Химерою» Джона Барта, в тому числі й за колоритом оповіді; деякі мотиви (наприклад, кохання) можна читати в маркесівському ключі...

Про іронію ще слід сказати окремо, адже це, поруч з ідилічністю чи утопічністю, найважливіший компонент твору, структуруючий принцип його поетики. Іронія існує тут на рівні синтаксису і на рівні подій та явищ, вона виростає з парадоксальних ситуацій (Наркіс, Цецилія та її чорношкірий коханець позбавлені почуття ревнощів; діти народжуються через кілька років після смерті чоловіка, а в теплому кліматі ростуть як гриби; злочини виглядають навіть не як невинна дитяча забава, а як корисна справа; мільйон хустинок, сто п’ятдесят пар капців, п’ятнадцять тисяч маргариток, сто сорок вісім псів і багато чого іншого) і, таким чином, переростає у гротеск.

Здавалося б, іронія та гротеск повинні боротися з ідилією. Це справді так, але вони борються не з ідилією в собі, а з ідилією як жанром. «Літо Мілени» не є цілковитою ідилією, це твір про ідилію, мета-ідилія. Іронія покликана відвоювати для авторки певний резерв, дистанцію до самої себе, яка необхідна кожному письменникові для творчого зростання. Це дуже важливо для Софії Андрухович, адже її «літо» тільки починається.

Сергій Яковенко

1

Мілена пчихнула, коли народилася. Касандра — її мама — стомлено посміхнулась, як після виконання нелегкого обов’язку, і знепритомніла. Навіть у такому тяжкому стані, напівжива, вимордувана, бліда, спітніла, вона все ж залишалася справжньою красунею. Її уста, зовсім не такі ніжні та рожеві, як звичайно, і далі блаженно посміхалися, а напіврозплющені очі безупинно шукали чогось у тьмяних закутках кімнати. І Касандрі, найвродливішій жінці містечка, ці блідість і кволість страшенно личили, як личили їй також рум’янець, засмага, будь-які кольори і їхні відтінки, бадьорість і заспаність, легка посмішка, відчайдушний регіт і навіть червоні очі від півторагодинного плачу. Сонце відблискувало на пасмах її волосся, вії дрібно тремтіли — і всі, хто був цієї миті в кімнаті, завмерли від такої незвичайної краси, замилувалися незрівнянною Касандрою і маленьким створінням, що ніби аж світилося захватом від появи у цей дивний світ. Батько Мілени, Флор, аж заціпенів від щастя, що має тепер удвічі більше тої краси, ніж мав досі, і мало не вмер від зачудування і надмірності почуттів, які переповнили його, сердешного. Окрім усього, Флор і сам був гарний із себе і міг би милуватися своєю зовнішністю, коли б цього хотів. Та він волів милуватися красою коханої дружини, а тепер ще й дочки. Отже, тоді і там, де народилася Мілена, можна було спостерігати незвичайне видовище: три прегарних істоти світилися, і світилось сонце, світилась пилюка на підвіконні, світилась вода у кришталевій вазі, світились простирадла під Касандрою від щастя.

1
{"b":"215827","o":1}