ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Наталя Тисовська

УКУС ОГНЯНОГО ЗМІЯ

…«всесвітнє братство» <…> мало клопоталось та мало навіть і зважало на всякі національні одміни тих країв, де пробувало стати твердою ногою…

Сергій Єфремов

Розділ перший

ТРИСТА РОКІВ ТОМУ…

Коли вам наступного разу послужливо підсунуть кота в мішку, спершу тричі подумайте, до яких наслідків може призвести ваша безвідмовність.

Далеко за полуніч пані вовтузилась у ліжку. Звечора покоївка напалила так, що не було тепер чим дихати, а заліплені на зиму вікна не відчиниш. Стара жінка відкинула перину, вертілась на простирадлах, і найтонше полотно муляло шкіру. Коли крізь завірюху пробилося кінське тупотіння, вона притьмом зірвалася з клятого ліжка та, притуливши обличчя до шибки, визирнула у вікно.

У темряві спершу нічого не могла уздріти, та й браму Старого Двору заслоняли ялинки, п’ять років тому висаджені садівником уздовж алеї й за цей час добряче підрослі. Але пані, сторожка з безсоння, здається, вчула, як зарипіла брама, розчахуючись, як невдоволено гукнув придверник. А тоді на алеї з’явилися сани, що їх ледь можна було розрізнити у світлі молодого місяця, сковзнули до парадних дверей і зупинилися.

Прибулець відкинув ліжник, що ним укутав ноги, й зістрибнув із саней. Висока його постать чорніла на тлі сіруватого у мороках снігу. Придверник із ліхтарем біг попереду пізнього гостя, утоптуючи ледь означену стежину на заметеній снігом алеї.

За мить гість постукав у парадні двері, а ще за хвилю до покою вкотилася задрімана покоївка з шандалом, на якому тріпотіли свічки, і пробелькотіла:

— Пан Юзьо приїхав, пані питає, у нагальній справі…

— Засвіти світло в бібліотеці.

Як була у сорочці з мереживом, пані вискочила з покою, промайнула крізь анфіладу темних кімнат, знала-бо тут усе навпомацки, не мала потреби навіть у свічці — й уже вона на вершечку сходів, а в долині, струшуючи сніг із чобіт, пританцьовує той, із ким не бачилася понад десять років.

— Ходім до бібліотеки, доки весь дім не побудився…

Щойно світло впало гостю на обличчя, стало видно, що мужчина — поважного віку. Проте він напрочуд легко злетів сходами нагору і майже безшумно рушив за своєю провідницею, стріпуючи з брів і вій крапельки розталого снігу. Вона не озиралася, вела його впевнено.

У бібліотеці вже горіло світло. Високі шафи з книжками ледь розрізнялись у непевному світлі, виступали тільки обриси бюрка червоного дерева. Господиня пропустила гостя поперед себе, відмахнулася, коли той зам’явся на порозі, бо не бажав заходити перше жінки, тоді переступила поріг сама. Зимне повітря куснуло спочатку голі руки й шию, а далі швидко пробралося під сорочку.

— Пані, заслабнете! — скрикнула покоївка і накинула їй на плечі жупан. Вона тільки хитнула головою — і покоївку здуло вітром, лиш нечутно причинилися високі стулки дверей.

— Доброго здоров’я, брате…

Хрипкий голос зрадив велике її хвилювання.

Замість відповіді брат коротко поцілував її в щоку, відступив на крок і дістав із-під приполи кунтуша важкий згорток, потайки припасований на шворці під пахвою. Вона хотіла спитати, що це, але гість приклав палець до вуст, кинув поглядом по бібліотеці, тоді легко, як на свій вік, видерся по бібліотечній драбині до верхньої полиці, скинув кілька книжок, зняв задню дошку й оголив невеличкі безпечно замкнені дверцята. Жестом прикликав господиню, і вона миттєво здогадалася, чого він хоче: смикнула на себе шухляду бюрка, натиснула потаємну дощечку й витягла ключ.

Гість управним рухом відімкнув сховок і схоронив у ньому пакунок, загорнений у шмат шкіри. Прилаштував дошку та книжки на місце, зістрибнув на діл, а драбину для надійності переставив до іншої стіни — і нарешті пошепки заговорив:

— Наше посольство вислали з Москви назад. Я вже маю нове таємне доручення до Парижа. Не знаю, коли зможу ще до вас навідатися. Про пакунок нікому не говори, навіть Михасю, і сама у жодному разі не розгортай. Коли по нього прийдуть, то покажуть оцю річ, — і він дістав із кишені косинець,[1] який сріблясто зблиснув у мерехтливому полум’ї свічки, — а ти у відповідь повинна пред’явити оце…

І тоді вона відчула, як п’ятірні торкнувся метал. Вона придивилася. На тонкому зап’ястку мала бранзолетку — срібну змію, яка кусає себе за хвіст.

Гість сховав бранзолетку під мереживну манжету сорочки сестри і, тримаючи її за руку, мовив:

— Якщо за пакунком так ніхто й не прийде, заповіси його найменшій онуці. Буде вона хоронителькою.

Розділ другий

ТІНЬ

Усе почалося ясного липневого дня, коли я, після довгочасної розлуки з рідною країною — та й із континентом, — повернулася до того місця, яке єдине мені, в котрій намішано бозна скільки крові, видавалося подобою батьківщини.

Ще я не відала про це. Раз у раз пригадувала, як напівпорожній літак «Українських авіаліній» сідав у Львові (я не сходила, бо летіла в столицю), як розслабилося стиснене серце, як потім тривожно тьохнуло воно, розуміючи, що континент на тому боці земної кулі вже назавжди позаду, але бризнув у вікно дрібний дощик — і серце возрадувалося: вдома! Літак відпочив хвилин п’ятнадцять, загудів застрашливо, знову відірвався від землі…

Ще я не зазирала у майбутнє: на кілька місяців забула про необхідність заробляти собі на хліб насущний, заплющила очі на всі тривоги, зробилася внутрішньо невагомою, мов приспаною…

Сьогодні у куп’янистій місцині під лісом липневе сонце не дратувало — м’яко проникало крізь густе листя ліщини, торкалося тяжких кам’яних брил. Написи читалися не на всіх: щорічні нестримні зливи, які зачиналися ще в серпні й поливали ліс до пізньої осені, аж поки не лягав сніг, потурбувалися про те, щоб чимшвидше затерти сліди минулого. Ноги мої ступали по присипаній шутером стежці, і здавалося, що рипіння стоголосо відлунює в суворій тиші старого цвинтаря.

Древня капличка — з дерев’яною потемнілою банею, збудована ще з річкового плаского каменю, проте зі щойно вибіленими стінами й пофарбованими розсохлими дверима — з дитинства вабила мене. Зазираючи у віконце, я завше знала, що побачу: високий силует Божої Матері з простертими вперед руками, вишивані хрестиком рушники довкола ікон, жовті — наче й ніколи не запалювані — свічки на бронзовій тарелі поставника, — але все з острахом і азартом очікувала, що з темного приміщення на мене глипнуть чиїсь примарні очі.

Трохи вище по стежці — фамільний гробівець, де покоїлися мої пращури чи не до сьомого коліна, громадився сірою кам’яницею. Тяжкий камінний хрест ледь похилився, але тримався: кілька разів уже його підправляли й заливали в підвалині цементом. На гробівці не було портретів, тільки написи — в різнобій: найстарші польські, з глибоко вирізаними на камені темними літерами, пізніші вже українські — такі далекі, ніколи мною не бачені Кароліна, Миколай, Юлія, Марія, Стефанія, Амброзій, Орест, Оксана…

Тут спочивала прабабця Катерина Табачинська, про яку я вперше дізналася з жовтих австрійських і польських дарчих — довоєнних і міжвоєнних, — що у них вона відступала чималу спадщину власній дочці, коли та виходила заміж за мого діда. Землі понад рікою, землі на іншому кінці містечка Старий Двір, будинок на Посаді — давно згорілий панський маєток, а ще хата в центрі, через вулицю від костьолу, який за совітів перетворився на ремонтну майстерню і з тої пори так і не повернув собі колишньої величі — та, принаймні, не був зруйнований… З довоєнної фамільної розкоші лишилося тільки півхати в центрі: другу половину моя бабця Єлизавета віддала молодшій сестрі Стефанії, коли та повернулася з Сибіру.

Тут, подейкують, спочивала і тезка Катерини Табачинської, пра-пра-пра-прабабця Катажина, згадкою про яку лишився хіба великий портрет у важкій тьмяній рамі, котрий і досі висить у вітальні батьківської хати.

вернуться

1

Косинець — лінійка у формі трикутника.

1
{"b":"216952","o":1}