ЛитМир - Электронная Библиотека

Володимир Лис

Камінь посеред саду

© Лис В. С., 2015

© Shutterstock.com / andreiuc88, обкладинка, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2015

* * *

Епілог

Туман виповзав із саду, схожий на шкіру брудного сірого кошлатого звіра. Ізсередини цього звіра лунало розпачливе жіноче голосіння.

«До цього не можна звикнути», – подумав слідчий районної прокуратури Віктор Верещук.

Він стукнув дверцятами машини і пішов у сад, назустріч голосінню. Під ногами зашурхотіло опале листя. Верещукові здавалося: з-під нього виповзе і вжалить змія.

Півгодини тому йому зателефонував прокурор. У селищі Ясенівка загинув чоловік, щойно про це повідомив місцевий дільничний міліціонер. Про присутність слідчого прокуратури просив директор тамтешнього комбікормового заводу, де працював загиблий.

– Як він загинув? – спитав тоді Верещук.

Прокурор не знав. Порадив зателефонувати у райвідділ міліції, що Верещук і зробив.

– Дільничний каже, що того чоловіка знайшли в саду придушеним каменем, – сказав йому оперативник, який теж мав їхати у Ясенівку.

– Каменем? – здивувався Верещук. – Яким каменем?

– Не знаю, – відповів оперативник з райвідділу. – Каже: в саду там лежав якийсь камінь – і ним начебто прибили того чоловіка.

– Гаразд, виїжджаємо, – сказав Верещук. – Тобто, ви мене заберете з собою?

– Заберемо, – пообіцяли на тому кінці дроту.

Тепер їхня група йшла крізь туман. Назустріч виступали, наче вартові, може, саду, часу чи простору, невідомо чого – безлисті дерева. Голосіння наближалося, робилося схожим на звук єдиної пронизливої струни. Ось вони вже й побачили купку людей. Маленька жінка з пасмами місцями сивого волосся перестала плакати, тільки її плечі здригалися, а очі, якими глянула на Верещука, випромінювали страшний, аж не людський біль.

Мертвий лежав на землі. То був чоловік років тридцяти п’яти, середнього зросту, худорлявий, але не дуже худий, зодягнутий в легеньку темно-синю куртку, з-під якої висвітилася картата сорочка. І куртка, і сорочка були замазані кров’ю, видно було, що груди чоловіка здеформовані від якогось страшного удару. «Справді, наче каменем», – подумав Верещук.

Через хвилину з вуст дільничного прибулі довідалися про суть трагедії. Загиблий – Андрій Троян – інженер місцевого комбікормового заводу – пішов у сад і довго не повертався.

– Ой, не вертається, все й не вертається, – озвалася розпатлана заплакана жінка. – Я думаю, де він, куди пішов, вийшла, кличу – не озивається. Щось мені як підказало. Пішла в сад, а тут, дивлюся, синочок каменем прибитий.

– Він тут мав з кимось зустрітися? – спитав Верещук.

– Не знаю. Він мені не сказав. Але хтось же придушив його тим каменем. Не міг він його отако підняти і… – вона вмовкла, обвела людей безтямними очима.

Нарешті Верещук побачив і сам камінь. То був великий чорний каменисько, висотою до метра, може, трохи більше, напівкруглий, з кількома стесаними кутами.

– Звідки цей камінь у саду? – спитав Верещук.

– Та ще мій покійний батько привіз його звідкись із кар’єру, – пояснила мати загиблого. – Казав, що сад прикрашатиме. А, бач, як вийшло…

Жінка схлипнула, тильним боком долоні витерла очі. Туман у саду начеб порідшав, зате війнув сирий, пронизливий вітер.

– З ким тут міг зустрічатися ваш син? – поцікавився оперативник з райвідділу.

– Хіба ж я знаю? – сказала мати. – Може, зі знайомим якимсь, може, із сусідом, чи хтось приїхав до нього… Якби ж я знала… Ой, якби ж я знала…

І вона знову заголосила.

– Заспокойтеся, будь ласка, – якомога лагідніше сказав до неї Верещук. – Я розумію, сина ми вам не повернемо. Але все ретельно розслідуємо – це я вам обіцяю.

Частина перша. Андрій Троян. Анфас

1

Дорогою на роботу я спиняюся біля газетного кіоску. У тьмяному склі бачу своє обличчя – не худе, рівномірно пропорційне, тьмяно-блискуче, високу постать. Такий собі цілком благополучний джентльмен зростом сто сімдесят п’ять сантиметрів і вагою сімдесят сім кілограмів – майже ідеальні пропорції. А душа? Але в душу ніхто не зазирне, окрім мене самого. То тільки я готувався до сьогоднішнього дня, лише для мене він важив так багато. Бо знав: Магда неодмінно не забуде, вона пам’ятала все, що стосується даних мною слів чи слів, даних мені.

Сьогодні я намагався піднятися раніше за мою любу дружиноньку. Таке бувало. Бувало, що я робив канапки або яєчню і годував Магду. Їй це подобалося. Але сьогодні моя люба дружинонька встала раніше. Я не зміг нічим догодити. Але й Магда жодним словом не дорікнула, не згадала, який сьогодні день. Я прокидаюся, солодко потягаюся. Але Магди поруч немає. Зате з кухні долинають дратівливо-божественні запахи – Магда робить грінки. Біфштекси, грінки і кава. Ум-м!

Виходжу, дивлюся на спокусливо засмаглі руки, ковзаю по вирізу халата, вітаюсь, цілую Магді руку вище ліктя, хочу сказати: «Який це у лісі вовк здох?», але нічого не кажу. Бо інакше Магда нагадає про сьогоднішній день.

І ранок перетворюється на тортури: я чекаю Магдиного нагадування – коли голюся, вмиваюся, снідаю. Але дружина мовчить. Згадую замітку з газети про чергового екстрасенса, сміючись, розповідаю. Магда мовчить, посміхається. Погоджується, що тепер пишуть багато цікавого і багато дурниць. Нарешті я виходжу з дому, нарешті вільний од цього виснажливого чекання. Невже Магда забула? Зате пам’ятаю я.

Я йду вулицею, і чим ближче до нашого заводу, тим повільнішими стають мої кроки. Намагаюся не думати про майбутню розмову з шефом. Чи не треба? Ні, мушу. Все має статися само собою. Намагаюся заспокоїтись, але з того нічого не виходить. Нехай. Раптом сьогодні станеться диво? Бувають же дива й на цьому грішному світі, зрідка, але бувають.

Так я думаю, підходячи вже до прохідної. Чому я сьогодні йшов пішки? Боявся, що інакше мій шлях буде коротким? Я вливаюся в потік людей, які щойно зійшли з маршруток, автобусів і тролейбусів, киваю знайомим і благаю долю, аби не зустріти зараз нікого з нашого конструкторського бюро. Чомусь мені здається, що вони – і Люська, і Олена, і Вадик, навіть Комаров – відразу відчули б, що коїться в мене на душі. Недарма ж ми вже п’ять років працюємо разом. Якщо по правді, мені добре з ними працювати, я швидко зійшовся і з маленьким колективчиком нашого сектора, і з рештою, навіть тим же Комаровим, характером в’їдливим і кусючим, як справжній комар.

Утім, про вовка промовка, а Комар – тут як тут. Простягає своє могутнє лапище, посміхається привітно. Він завжди посміхається привітно, навіть, коли вибовкує якусь капость.

– Привіт, старий.

– Привіт.

Намагаюся відповідати якомога безжурніше. Але мій фокус не проходить.

Чіпке Комарове око б’є точно в ціль, витягає гачком ту інформацію, яка йому потрібна.

– Щось у тебе кислий вигляд сьогодні. Не виспався, чи що? А може, з дружиною посварився? Ох, ці дружини, які не розуміють нашого брата, гнилого інтелігента.

Ми показуємо вахтерові перепустки, йдемо заводською територією до нашого корпусу, і я відчуваю, що мені навіть приємна балаканина мого попутника. Хай вибалакується, хай говорить, аби помовчати мені. Я сьогодні взагалі маю нехіть до слова.

– Плюнь і розітри, – каже тим часом Комар-Комаров. – Якщо будеш усе близько брати до серця, надовго не вистачить. І ще – потрібна якась розрядка. У тебе є розрядка?

– Яка розрядка? – намагаюся збагнути.

– Ну, футбол, хокей, рибалка, марки, мисливство.

– Та дечим потроху цікавлюся.

– Отож воно й погано, що потроху. А треба, брате мій, бути фанатиком. І не всього зразу, Боже борони, на все не вистачить, а чогось одного. Або двох… Двох навіть краще. Посварився з жінкою – на футболі душу відвів. Теща насолила: на полюванні – бах-бах. Подихав, походив, ну, хильнув там для розрядки. Вертаєшся – як огірочок. У дружини теж пазурці сховалися. Крім того, розлука, хай і короткочасна, облагороджує сімейне життя. Не чув про таку теорію? Гаразд, якось детальніше розкажу.

1
{"b":"221783","o":1}
ЛитРес представляет: бестселлеры месяца
Уроки плавания Эмили Ветрохват
Полночный соблазн
Основано на реальных событиях
Свой, чужой, родной
Под сенью кактуса в цвету
Погружение в Солнце
Minecraft: Остров
Шаги Командора
Ложь