ЛитМир - Электронная Библиотека

Я ще побачив себе тоді, коли танцював з Магдою, її руки, покладені мені на плечі, і підвівся. Тепер можна було вставати і йти, куди завгодно, хоч іти мені, власне, не було куди.

8

Я поблукав трохи містом, а потім подивився зарубіжний детектив. Випив після сеансу склянку соку в гастрономі неподалік від кінотеатру, їсти мені не хотілося. Я вийшов з гастроному і поплентався у протилежний від кінотеатру бік.

Дорогою я зустрів знайомого інженера з нашого заводу і поінформував, що подивився кіно. Він сказав, що теж хотів би побачити цей детектив, тільки от чи дружина погодиться – десь там ходила по крамницях, а він поспішав їй назустріч.

– Вона не любить детективів, – сказав знайомий.

– Хто вона в тебе? – спитав я.

– Учителька, – відповів той.

– А-а, – протяг я. – Ну, може, вмовиш.

– Вона швидше додому потягне, борщ варити.

– Борщ – серйозна справа, – сказав я.

– Ну, бувай.

Я провів його довгим поглядом. Так і не зрозумів, що він мав на увазі, коли казав про борщ. Удвох варять, чи що… Ніби це для мене важливо.

І тут я збагнув – так, важливо. Я відвернувся і пішов далі, у неминучий протилежний бік. Уже за кілька метрів по тому, як я відійшов, майнула думка – може, піти ще раз до того кінотеатру, побачити, яка в нього дружина? Але чим я поясню свій прихід? Палкою любов’ю до цього детективу, про який я сказав «так собі, дивитися можна». А втім, чому я певен, що вони прийдуть і борщ не переважить?

Тут я став пригадувати, якими бувають борщі. Варити вміла і Магда, а її мати, моя теща, – вона взагалі варила незрівнянний червоний борщ. Щось вона додавала у нього таке, окрім буряків, капусти, томатного соку, цибулі, що пальчики оближеш. Я ніяк не міг відгадати, що робить борщ таким смачним, бо було враження, що не капуста й не буряки, і навіть не вміння гарно засмажувати. Теща ж на моє запитання тільки загадкового посміхалася.

«Головне – що ти борщ любиш».

Головне – що я люблю борщ…

Але ми приїжджали до Магдиних батьків щонайбільше разів п’ять. То були дні великих турбот про улюбленого зятя.

Я часом їх ставив поруч – Магду та її матір. Магда більше була схожою зовні на батька. До гармонії в сім’ї, у стосунках не надто прагла. Ні, я, здається, не маю рації, я виправдовую себе. Чи треба це робити, чи треба це мені самому?

Мої ноги несли мене вулицею, я йшов далі, як автомат, і часом мені здавалося, що на вулиці лишаються люди, у яких моє обличчя. Вони стоять на місці, вони нікуди не рухаються, між ними якась певна рівномірна відстань, і – найголовніше – моє обличчя, залишене у цих людей, теж застигле.

Я йшов далі вулицею, наповненою людьми, яких, крім мене, ніхто не бачив, і раптом мені здалося, що так само ніхто не бачить мене справжнього, того, хто йде вулицею. Десь угорі крізь хмари просіювалося сонце, виглядали цілі клапті голубого неба. Я побачив ці голубі шматки, коли підвів голову – буде погода.

«Навіщо?» – подумав я.

Я спитав себе: «Навіщо?» й спинився. Оглянувся. Повз мене пройшли двос незнайомих молодиків, жваво жестикулюючи. Вони сперечалася про нову марку мотоцикла. Уривок розмови, що долетів до мене, сповнив моє єство глухим, якимось ниючим роздратуванням. Так починає боліти зуб, коли ще не усвідомлюєш цей біль. Або не хочеш усвідомлювати, намагаючись загнати біль туди, звідки він виник. Це відбувається інтуїтивно, надто коли ти зайнятий чимось іншим. Я ж не був нічим зайнятий. І в цьому була найбільша прикрість і причина того, що біль ростиме, поки його не спиниш. Чим спинити, я не знав. Просто стояв на тротуарі, люди обминали мене, я ловив уривки їхніх розмов, намагаючись хоч за щось ухопитися, і майже відразу губив ту тоненьку ниточку, за яку щоразу хапався.

Уривки розмов, за які я намагався вхопитися, нічого не давали й нічого не пояснювали.

– Він учора нагадав мені…

– Відчуваєш, якого це кольору?..

– Чому не повернеться?

– Він так сказав.

– Вір його словам…

– Не вірю.

– Не віриш, що я теж можу мати власний гонор?..

Я перестав слухати, намагаючись зосередитися на чомусь іншому, зримому. Але зір ні на чому не зупинявся.

Я поводив головою туди-сюди. Знайомі мені будинки, ось ту крамницю я добре знаю, у цей двір теж заходив.

Світ довкола мене був той самий, що й учора. Просто я був іншим. Але що з того, коли я не сприймав уже так, як мав би все сприймати сьогодні. З моєї самотності слід було виборсуватися. Але майже відразу я усвідомив, що не зроблю цього. Я не хотів далі грати ніякої ролі.

Хтось наштовхнувся на мене, пробурмотів лайку, потім вибачення. Це був уже літній чоловік, за хвилю перед цим, певно, заглиблений у свої думки. Я подивився, як він іде вулицею трохи перевальцем, згадав його здивований погляд, широкий ніс, що, здавалося, з цікавістю принюхався до мене. З цікавістю, але без здивування, на відміну від його господаря. Чоловік не спинився, здивування згасло так само раптово, як і з’явилося, і я зрозумів, що немає ніякого сенсу чипіти далі отак посеред вулиці.

Я подивився в тому напрямку, куди йшов, і побачив білу арку центрального міського парку. Не вагаючись і миті, я попрямував до входу. Затримався лише на східцях, збився з ритму ходи, переступив з ноги на ногу і пішов далі. Мене збила думка, що в парку робити мені нема чого.

І все ж я зайшов до парку, пройшовся центральною алеєю, опинився біля воріт дитячого містечка. Діти бігали між мініатюрними замками, сідали на великого зеленого крокодила, відлитого з цементу, спускалися з гірки-теремка. Я любив приходити сюди з Іринкою, любив бачити її здивування, з яким вона підходила до теремка, заглядала знизу догори, де на краях даху теремка сиділи кумедні птахи, віддалено схожі на півнів.

«Біжи!»

Я стояв унизу і, розставивши руки, ловив доньку. Іноді вона вхитрялася вивернутися від мене і задоволено сміялася. Коли я помітив це, став навмисне намагатися принести їй задоволення. Але одного разу, ухиляючись від моїх рук, Іринка невдало рвонулася вбік і боляче вдарилася колінцем у борт. Я втішав її і водночас докоряв, а вона й не плакала, тільки міцно закусила губенята.

Ми приходили сюди і втрьох. Якось я уявив Магду на місці Іринки. Маленька Магда з великим бантом спускалася з гірки-теремка…

Я тоді посміхнувся. Коли поглянув на Магду, побачив, що вона теж посміхається. Але погляд її був десь далеко, на вітах тополь. Я перевів туди свій – і нічого не побачив, навіть якоїсь завалящої ворони.

Наші світи були поруч. Тоді моя посмішка погасла, а її ще довго блукала на вустах, мов шукала пристановища чи, може, хотіла злетіти й не змогла.

«Даремно», – кажу я собі тепер.

На алеї кружляє перше жовте листя, хоч до справжньої осені ще тиждень-два. Листків усього кілька, вони маленькі й дрібні. Я простягаю руку, але вітер відносить їх убік.

Звертаю на бокову алею, поволі бреду між рядками тоненьких берізок, потім повертаю ще на одну. Тут нарешті знаходжу лавочку, на якій ніхто не сидить. Моя спина торкається прохолодного дерева. Заплющую очі й намагаюся ні про що не думати.

Думки, однак, самі лізуть до голови.

Тисячі й мільйони людей опинялися в становищі покинутих, їм було боляче. Це якщо кидали кохані. Дружини, яких любили. У мене зовсім не було болю. Не було вже й порожнечі. Десь у глибині пульсувала думка, що нічого, по суті, не втрачено. І раптом я зрозумів – це виправдання. Це моє намагання виправдатися.

Я підвів голову. Алея була довга і прохолодна. У глибині її маячіло кілька людських фігурок, на сусідній лавці сиділи двоє дівчаток і читали книжку. Одна з них подивилася у мій бік, посміхнулася, шепнула щось подружці. Ось вони вже обоє захихотіли.

Я відвернувся, тамуючи знову несподівано виниклу злість. Другий кінець алеї відкривав шматок лугу, що прилягав до парку, там, удалині, було ясніше, ніж на цій затемненій алеї.

«Може, мені піти туди?» – подумав я.

Я підвівся і знову сів. Ця алея була таки моєю, вона належала моїм думкам, і навіть дівчата, що знову читали книжку, якби вони знову засміялися, уже мене не роздратували б. Я подумав, що алеї, можливо, саме й не вистачає цих дівчат, які змушували мене думати про них, хоч я не мав ні найменшого бажання з ними знайомитися. Якби хтось сів поруч дівчат, я сприйняв би його так само, як необхідне доповнення до алеї. Мене знову окутувала байдужість.

10
{"b":"221783","o":1}