ЛитМир - Электронная Библиотека

Ми вже прийшли. Рухаємося довгим коридором, де безліч дверей, а за ними – працівники різних управлінських відділів. Підіймаємося східцями на другий поверх, де наше КБ.

– Чого ти летиш, як на пожежу? – дорікаю, бо Комаров надто пружно долає східці.

– Коли піднімаєшся кудись, дихай рівномірно, – радить він. – Це теж свого роду зарядка. Усе треба, брате мій, робити з користю.

Наш коридор тоне у півтемряві, і Комаров вмикає світло. Тепер і стіни, і він сам набувають синюватого відтінку. Наче в якомусь фантастичному фільмі, де герої теж рухались отак-от довгим коридором у примарному відблиску корабельних світильників.

Комаров навіть трохи схожий на героя того фільму – дужий, широкоплечий. Йде своєю ведмедячою ходою, певний у собі й усіляких вигаданих ним теоріях. А я, чому я не певен у собі?

Сусідні з нашим сектором двері відчинені. Коли проходимо мимо цих дверей, з-за стелажа визирає русява голівка бібліотекарки Тоні.

– Хлопчики, – гукає вона. – Нову літературу одержали. Заходьте, подивитесь.

– Зайдемо? – питає Комар.

Заходимо. Довго й нудно передивляємося технічну літературу, яку розсортовує Тоня. Комаров залицяється, вони жартують, я хочу щось і собі, на лихо, ніщо не лізе до голови. Зрештою, схоплююся, зиркаю на годинника, бо ми явно запізнювалися. Стрілки показують за п’ять дев’яту. Підношу до вуха – ні, цокає.

– Скільки на твоїх? – питаю Комарова.

– За п’ять дев’ята, – каже він. – Зараз підемо, зачекай хвильку, старий, я натрапив на цікаву книженцію.

Отже, минуло всього десять хвилин, як ми зайшли до бібліотеки. Я пробігаю очима по стелажах, далі переводжу погляд на стіл, де стоять ящики з формулярами, зауважую маленьку чорну сумочку, з якої виглядає квадратне, трохи надщерблене дзеркальце, стосик чистого паперу, довгу кулькову ручку біля нього, збоку ще один аркуш зі словами «Доброго дня, Владиславе Аркадійовичу!», напевне, Тоня почала писати комусь листа. На краю стола помічаю напівстерту чорнильну пляму. На цьому стіл закінчується. Цікаво, скільки часу я витратив на цей огляд? Ого, майже цілих п’ять хвилин. Невже справді мені було так важко зосередитися? Ні, я помилився, то не велика стрілка, а всього лиш секундна була над цифрою дванадцять. Ось вона вже оббігла половину циферблата.

«До біса, – кажу я собі подумки, підводячись. – Можна перехитрити самого себе, але час – дзуськи».

Від цього відкриття мені раптом не знати чого легшає на душі, хоч, певно, його робили до мене мільйони людей. Виходжу в коридор ще впевненішим, ніж був чверть години тому. Та певності цієї вистачає лише на шлях до наших дверей – чотири рівномірних кроки. Я берусь за дверну ручку, а із сусідніх виходить, весело висвистуючи, Комаров. Бачите, він знайшов цікаву книженцію. Цікаво, а самого себе він коли-небудь знаходив? Мені раптом схотілося запитати його про це, що я й зробив уже за порогом нашої кімнати.

– Знаходять те, що гублять, – повчально сказав Комаров. – А що не гублять, то не знаходять, правду кажу, мала?

Останнє вже стосується нашої секторської красуні Люсі. Вона гарненька, але бездарна. Проте ця обставина ніскільки її не засмучує, хоч усім нам доводиться потроху за неї працювати. Бо як відмовиш, коли на тебе дивляться благально такі чисті блакитні очі, коли винувата усмішка така промовиста… Але Люся не любить, коли її називають «малою». Вона вважає себе страшенно дорослою і самостійною. Ця думка мирно вживається з частим прохальним поглядом. Той погляд до всього ще й безжурний.

Сьогодні я вперше позаздрив Люсі, як півгодини тому Комарову. Проте Магда вважає мене теж бездарним. Бездарним в умінні жити на цьому світі, у вмінні любити це життя, відчувати смак до нього, відчувати повнокровність… «А що, як я справді не опанував цього мистецтва?» – раптом зринає думка, що змушує мене здригнутися. Якщо це справді так, як каже Магда, то кепські мої справи. Тоді мене не врятує ніяка квартира, навіть якщо трапиться диво і Кавунін захоче щось для мене зробити, тобто зробить те, чого я сьогодні маю в нього попросити. А я таки маю і гаяти дарма час не в моїх інтересах.

З цим усвідомленням я й устаю з-за столу. Це перший сьогоднішній вчинок, продиктований внутрішньою необхідністю.

– Ти в буфет? То візьми мені цигарок, якщо є, – каже Вадик, – і пачку печива, будь ласка. Будь-якого.

Я мовчки беру гроші. Киваю. Йду. Виходжу. Признатися, куди йду насправді, сили не стачило. Тому що за моїми словами постали б запитання, особливо в жіноцтва.

До кабінету Кавуніна, нашого начальника КБ, дванадцять кроків.

2

Кабінет нашого шефа всуціль завалений паперами, рулонами ватману, стіну підпирають креслярські дошки, коло дверей примостилася блискуча залізна рейка. Його самого, маленького вусатого товстуна, здається, не видно з-за того безладу. Але мені відомо, що то не безлад. Якщо спитати, він відразу пояснить, навіщо кожен з цих предметів у його кабінеті, як пояснював недавно якійсь черговій комісії. І комісія повірила – все це вкрай необхідне для роботи, навіть рейка незабаром піде в діло, хоч вона лишилася стояти на своєму постійному місці, як і рік тому.

Михайло Петрович радо підводиться мені назустріч. Він взагалі всім радіє. Здається, що немає такої людини, якій би він не зрадів, не попросив поділитися якоюсь ідеєю, думкою, або не виклав свою. Він чекає наших ідей, як спраглий краплі води, і хлопці часом навіть вдаються до кепкування – йдуть до шефа із наперед заготовленими помилковими чи й одверто фальшивими ідеями. Та шеф уперто не помічає цього, він терпеливо пояснює, в чому котрий підлеглий помилився, і радіє, коли той каже, що зрозумів свою помилку.

Іноді мені здається – любий шеф просто кепкує з нас. Він знає наші наміри й охоче веде гру, поступово домагаючись невидимої переваги. Одного прекрасного дня він усіх нас накриє мокрим рядном або просто відкриє, що хитрував, отже, був розумнішим за нас. А коли це не так, якщо гри немає, то чи справді він такий наївний? Чи, може, наївність – то лише вершина айсберга або я чогось не помічаю чи не тямлю?

Він підвівся мені назустріч, сяючий і, безумовно, радий моєму приходові. Вийшов з-за столу, щоб потиснути руку. Мені навіть стало соромно, що ось-ось маю обманути його сподівання. Але відступати пізно, я переборюю бажання зварганити щось несусвітне, що зовсім не стосується справи, з якою сюди прийшов, яка муляє із самого ранку, від сьогоднішнього майже безмовного нервового сніданку.

– Слухаю, Андрію Платоновичу, – тепло каже шеф. – Сідайте. Маєте якусь ідею?

Я довго вмощуюсь на стільці, той противно скрипить, ніби ось-ось має розвалитися піді мною. Кілька секунд слухаю, як нахабно голосно дзижчить муха десь під стелею. Краєчком ока вловлюю, як пожовтіла кленова гілка, що зазирає у вікно шефового кабінету. Так, надворі вересень, на порозі справжня осінь, у мене теж колись буде своя осінь, але я не певен, що матиму з чим її зустрічати. Взагалі, єдине, в чому я зараз певен, – це моя присутність у цьому кабінеті. А ось в її необхідності – навряд.

Крутиться у мене в голові химерна загадка: «Хто біжить швидше всіх, але не добігає до фінішу?» Відповідь: «Той, хто імітує біг на місці на тренажері».

«Але чому він до фінішу не добігає? – зненацька думаю я. – Він же злізе чи зійде з того тренажера, неодмінно зійде».

До того ж загадка, продукт Вадикового гумору, надто сучасна, незугарна, така собі хохмочка. От, згадалося… Я такий бігун? Ні, ні. А чому? Не хочеться говорити? Піти до біса з цього захаращеного кабінету? Зробити всього дванадцять кроків коридором, ну, ще до дверей тут у кабінеті і в нашому секторі.

Я раптом побачив такого бігуна, що біг на місці, але то був не я…

Кавунін дивиться вичікувально, навіть підбадьорливо, його довгі руки зовсім близько, посеред стола. На вказівному пальці правиці поруч зі шрамом невеличка чорнильна плямочка. Мені взагалі щастить сьогодні на плями, тільки їх і помічаю, а згадую всіляку чортівню.

2
{"b":"221783","o":1}