ЛитМир - Электронная Библиотека

Десь за вікном гудуть наші цехи. Гахкає водозабірник, скидаючи чергову порцію води. Мені раптом захотілося туди, на повітря, постояти хоч би коло башти водозабірника, подивитися на тугі водяні струмені та дивні миттєві веселки, які вони утворюють раз по разу, а не марудитися в цьому душному кабінеті, наповненому паперами та ідеями. Але господар кабінету чекає, і я мушу нарешті спромогтися на слово.

– Михайле Петровичу, – починаю важко, ніби віз старезний рушає. – Сьогодні п’ять років, як працюю у вас.

– Ювілей, отже, – добродушно посміхається шеф. – Тоді вітаю, колего.

– Дякую, – бурмочу, не знаючи, що говорити далі, – своїм тоном він геть збив мене з пантелику.

– Це все, що ви хотіли мені сказати? – виручає господар кабінету.

– Ні, – квапливо підводжу я очі. – Ви… ви обіцяли, що… – я затинаюся на хвилю, – що я одержу в будинку, який будував завод. Власне… – затинаюся знову, – власне, заради квартири я й перейшов до вас працювати.

– Он як? – вкрай здивовано мружить очі шеф. – Але я не пригадую жодної розмови про квартиру. Хіба ви розмовляли з директором…

– Так, саме з директором, – брешу я.

– То йдіть до нього.

– Я думав, я гадав, що ви…

– Чим же я можу вам допомогти? – каже шеф. – Квартир нашому конструкторському бюро не виділяють. І не виділять. Коштів купити ми не маємо. Хіба що беріть кредит. Беріть кредит і будуйтеся.

– То в мене нема ніякої надії? – підводжуся, і стілець знову противно скрипить.

– Чому нема? – встає шеф. – Працюйте. Може, колись завод знову почне будувати для своїх працівників. До речі, скажіть, хай зайде Комаров. Він потрібен мені… – шеф так і не договорює, навіщо потрібен Комаров, і я зачиняю двері.

3

Коли я повернувся до свого сектора, в очах колег угледів здивування. Невже вони щось таки прочитали на обличчі? Я поволі підійшов до Вадика, недбало кинув на стіл сигарети, пачку вафель, сів на своє місце.

– Комар, – намагаючись говорити якомога байдужіше, сказав я. – Тебе шефуньо, – вкладаю якомога більше іронії в це слово, – викликає.

– Ти що, був у нього? – витріщився на мене Комаров, навіть не пробуючи пригасити цікавість.

– У коридорі зустрів, – збрехав я.

Насвистуючи, Комаров подався до нашого начальника. Веселий чоловік. Ось у кого ніколи не бракує ідей, думок, пропозицій. І ще – впевненості. На всі випадки життя.

– Що з тобою, Андрійку? – зненацька спитала Олена, і погляд її великих сірих очей я перехопив на собі.

– А що зі мною? – знизав плечима, та все ж кругловиде Оленчине обличчя розпливлося на якусь мить у німому запитанні.

– На тобі ж лиця нема.

Вона дивиться так жалісливо, що мені хочеться вибігти з кімнати. Виходить, я нікудишній конспіратор, якщо все написано на моєму носі. А я ще й до буфету заглянув – і Вадикове замовлення виконав, і ніби заспокоївся.

Та зовсім заспокоїтися так і не зміг упродовж цілого дня. Робота не йшла до рук – ні за столом, ні біля кульмана. Я вдавав, ніби щось роблю, чимось займаюся, аби лише не розмовляти з колегами. Оленка, правда, перестала дивитися жалісно, певно, відчула, що мені це неприємно. Якщо вже на те пішло, то, навпаки, я завжди шкодував її. Бо мені відомо, що в неї вдома, крім двох миловидних діток – хлопчика і дівчинки, є ще й п’яничка-чоловік, який то вирушає в далекі мандри по великі заробітки, але так нічого й не привозить, то влаштовується на роботу в нашому місті, то йде торгувати на ринок. Знаю це не від Оленки, мені розповідала Стольцева із сусіднього відділу, я ж мав необережність якось проговоритися Вадикові, він Люсьці, а та якось отак собі безпосередньо в присутності цілого сектора поспівчувала Оленці. Оленка нічого не сказала, здається, навіть віджартувалася, що такий уже вдався її чоловіченько – непосидючий та бурлакуватий.

Одначе тоді, вже після недолугого Люсьчиного співчуття, коли, здавалося, інцидент вичерпався й Оленка не надала йому майже ніякого значення, я випадково поглянув у її бік. І вкляк на місці – очі струмували таким нелюдським болем, що самому хотілося кричати. Я майже фізично відчув Оленчине страждання. Несподівано з’явилося співчуття до цієї тихої, не дуже вродливої жінки, якій судився такий тягар. А втім, чому судився? Не розлучається ж вона, отже, любить свого непутящого? Хоча з іншого боку – двоє дітей… Я не знав, як їй поспівчувати, чим допомогти, мій погляд говорив промовистіше за всякі слова, та Оленка вже опустила очі, ті самі сірі й непомірно великі.

Відтоді почуваюся винним перед нею. Я свого роду боржник, але, як сплатити цей борг, не знаю.

Я сидів, потім чипів коло креслярської дошки, а життя хоч і рухалося із черепашачою швидкістю, проте не стояло на місці. Невдовзі після обіду воно принесло телефонний дзвінок од Магди. Мене покликав за перегородку, де був кабінетик завсектором, Петро Левчук, наш безпосередній начальник, мій ровесник, учорашній сусід по столах.

– Слухаю, – сказав я дерев’яним голосом.

– Ходив? – спитала трубка спокійним Магдиним.

– Ходив, – я намагався говорити теж якомога спокійніше, безжурніше навіть. – Ти звідки дзвониш?

– Ну і як? – зігнорувала дружина моє недоречне запитання.

– Що ти маєш на увазі? – спробував я виграти час.

– Ти прекрасно знаєш, що я маю на увазі, – на тому кінці дроту вже чулися металеві нотки.

– Власне кажучи, поки що неясно… Але…

Настала довга тягуча пауза. Петро зосереджено сопів над якимись паперами. За диктовою стінкою весело щебетала Люська, за вікном тріпотіла на вітрі тополя, приглушено шуміли цехи, а я все мовчав, хоч розумів, що ця обставина навряд чи на мою користь. І не помилився.

– То я слухаю, – убивчо спокійно порушила тишу у дротах дружина.

Не в силі вичавити якісь слова, я дивився, як поступово біліють пальці, які стискають трубку.

– Тобі нема чого сказати? Тоді скажу я. Ти нікуди не ходив, бо сміливості маєш на ламаний шеляг.

– Неправда. Ходив і розмовляв.

– Але нічого не добився… Знову жував слова, і Кавунін не збагнув, чого ти хочеш?

Я зиркнув на Левчука – чи не чує він цієї тиради? Уперся поглядом в папери, не розбереш.

– Давай відкладемо розмову, – сказав я. – Вдома все поясню.

– Навіщо? Мені й так усе зрозуміло.

Дружина поклала трубку, я ще довго слухав гудки, тим часом дивився за вікно, потім теж натиснув на важіль. Ця розмова була ні до чого. Щось у мені обірвалося й покотилося вниз, а я не в силі був збагнути – що.

– На футбол ідеш? – спитав Левчук.

– Ні, – квапливо відказав я. – У мене справи.

Уже вийшовши з Левчукового кабінетика, я подумав, яку б таку справу знайти, але в голову не приходило нічого. Робота не зарадить. Можна стояти за дошкою, можна креслити, можна, все можна, але навмисне час не підженеш, не витравиш із себе порожнечу після цієї розмови.

Я побалакав з Вадиком про кіно, в яке він учора ходив, розповів, що я читав щось подібне, ось лише назву повісті не пригадаю. День тягнувся нестерпно. Як не дивно, я прагнув розмови з Магдою.

Додому ми йшли з Оленкою. Вона розповідала про відпустку, мандрівку в гори, всілякі придибенції, які трапилися з ними, ночівлю за дощової погоди, коли зірвало намет і вона боялася, що ось-ось на голови попадають смереки, бо ті страшенно скрипіли на вітрі. «Як стільці в кабінеті Кавуніна», – подумав я. А Олена далі казала про те, що все-таки людині інколи варто забувати про домашні клопоти і отак мандрувати, відчувати, що ти вільний і розкутий, радіти, що є на світі високі гори і шумливі гірські ріки, що є вершини, які ти не підкорив.

– Ви мандрували самі?

– Так. Діти були в моєї мами.

Вона розповідала далі, намагалася захопити тією розповіддю мене, але слухав я все менше й менше. Нас з’єднував і роз’єднував людський потік, люди кудись поспішали, тільки мені не було куди поспішати, хоч ще годину тому я бажав якомога швидше втрапити додому і розставити всі крапки над «і». Тепер я зрозумів, що ніяких крапок не буде, що плин подій мені непідвладний. І це змусило подумати, що коли бути до кінця відвертим перед самим собою, то я досить слабка людина.

3
{"b":"221783","o":1}