ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Нить Ариадны
Подарки госпожи Метелицы
Любовь яд
Мифы о болезнях. Почему мы болеем?
Идеальный аргумент. 1500 способов победить в споре с помощью универсальных фраз-энкодов
Предсказание богини
Конец Смуты
Игра Джи
Темнотропье

«А може, це розуміє й Оленка», – раптом здригнувся.

З несподіванки спинився, наштовхнувся на тітоньку з двома величезними авоськами, вона почала дорікати за неуважність, та я не став слухати, швидко втік, розчинився в цьому потоці, сховався за спинами інших людей. Не тому, що злякався докорів тієї товстухи. Мені ні з того, ні з сього здалося, що вона почула мої думки – передалися під час нашого зіткнення абощо. Звісно, безглузде відчуття, але я пробіг кілька десятків метрів, перш ніж заспокоївся, і почекав Олену, яка роззиралася, загубивши мене з очей.

За рогом розкрилювалося на всі чотири боки перехрестя, де нам з Оленкою треба було розлучатися. Як у тій пісні: їй – наліво, а мені – направо.

– Чао, – махнув я рукою.

– Усе буде добре, – сказала Оленка.

– Авжеж, – легко погодився я. – Наші сьогодні обов’язково повинні виграти.

– Які наші? – не зрозуміла вона.

– Сьогодні ж футбол. Я, мабуть, піду подивлюся. Встигну ще. Гайда вдвох? – запропонував для годиться.

– Мій Петро теж, певно, вже там, – сказала Оленка. – Ну, біжи. Ні пуху ні пера!

– Ні риб’ячої луски, – пожартував я. – Наші обов’язково виграють.

– Усе буде добре, Андрійку, – повторила Оленка.

Я довго дивився їй услід. Раптом збагнув, що її бадьорі розповіді – то намагання якось підтримати мене, розвіяти, відволікти від невеселих думок. Невже ця жінка знає про мене, як і я про неї, більше, ніж належало б знати? Звичайні жіночі жалощі?

Тієї миті мене штовхнули в спину, я ледь здригнувся і згадав, що, коли хочу втрапити на стадіон до початку матчу, треба поспішати. Далі я вже побіг. Летів щодуху, намагаючись на бігу лавірувати між перехожими. Хтось наче дивився мені в спину, і від цього погляду треба було неодмінно втекти якомога швидше.

4

Думка про футбол народилася зненацька. Далі я вже думав лише про те, як потрапити на стадіон і не запізнитися. Наче без мене вчасно не розпочалася б гра, ніби моя присутність була там конче потрібна.

Коли відверто – уболівальником я був поганеньким: ще за збірну уболівав, трохи за київське «Динамо», ну, й за місцеву команду, але стадіон відвідував вряди-годи. На відкриття сезону ходив, потім ще раз – той же Левчук затяг. Мені було цікаво тільки в найнапруженіші моменти, може, тому, що я тут недавно, до гри місцевого клубу не звик. А проте… Я ж не винен, що футбол мене не захоплював. На результат матчу я своїм криком не вплину, бути уболівальником-фанатиком не вмію, то чого ходити?

«То чого ходити?» – подумав я і збагнув, що сьогодні є потреба побувати на футболі.

Може, в тому, що люди прагнуть на стадіон, є незрозуміла мені доцільність? Тут я пригадав слова Комарова про розрядку. Не в цьому суть, а ось доцільність мусить бути. І я подумав, що сьогодні наша команда має виграти, обов’язково виграти, і хоча б заради того, аби це побачити, я мушу побувати на стадіоні.

Так, я сьогодні справді палко бажав виграшу нашої команди. Мені раптом, коли опинився коло стадіону, серед вируючої юрби, здалося, що це буде й мій виграш. Авжеж, саме так. Я хутенько купив квиток, мало не побіг до трибун, що глухо шуміли.

– Тю, навіжений, – сказала тітка-контролер.

– Уже встиг очі залити, – осудливо підтакнула її напарниця. Я знайшов свій сектор (тут, виявляється, теж сектори), але моє місце було зайняте. На ньому сидів якийсь рум’янощокий дядечко в картатому піджаку. Він жваво обговорював зі своїм сусідом, хто гратиме сьогодні у захисті господарів поля замість травмованого Маньчука. Дядечко доводив, що змістять із центру Варченка.

– От побачиш, буде якийсь новачок, – рубав повітря волохатою рукою його сусід. – Може, й новий легіонер.

– Набридли ці Барбіками і Вікичі-Мікичі до оскоми, – не погоджувався рум’янощокий. – Та й тренер наш не любить таких експериментів. Інша річ, якби ми були в групі лідерів чи мали надію на медалі.

– Любить – не любить, а треба ставити.

– Краще не ризикувати, – вже сердився дядечко, наче його сусід був тренером. – Гра відповідальна, має бути реванш, і оголювати фланги не дозволимо. А Варченко якраз універсал.

– Тоді знову в захист Кулиняка? – копилив губу сусід. – Значить, захищатися, коли треба вигравати?

– Я цього не сказав…

– Дозвольте, – втрутився я.

– Чого тобі? – рум’янець у дядечка став ще виразнішим, певно, він був незадоволений, що отак зненацька перервали суперечку.

– Ось, – простяг я квиток.

– Ат, – махнув він рукою. – Хіба тобі місць бракує?

Вільні місця були – і в цьому, і в інших секторах, але вище. Отже, гірші.

«Ат, який з мене вболівальник», – подумав я і поліз нагору.

Через кілька хвилин розпочався матч. Цікаво, хто там у захисті з лівого краю – універсальний Варченко чи якийсь неофіт цього зеленого, акуратно підстриженого газону?

Ще через хвилину, може дві, я збагнув, що мені це байдужісінько. Що з того, що команда навіть виграє, коли я все одно лишуся в програші? Я раптом фізично відчув довкола себе порожнечу. Наче я сам- самісінький на величезному стадіоні. Почував себе цілою юрбою, якій ні з ким спілкуватися і сперечатися, бо нікого більше на стадіоні немає. Це було дивне відчуття, аж я здригнувся й оглянувся довкола. А втім, поруч мене й справді було порожньо – і праворуч, і ліворуч на якийсь десяток місць. Я наче кимось спеціально посаджений в карантин. Здригнувшись ще раз, я почав поволі посуватися до правою боку – там скраю сиділа молода пара. Вони дивилися не на поле, де тривала баталія довкола м’яча, а одне на одного. Хлопець був повернутий до мене боком, і я не бачив виразу його обличчя. Зате дівчина… Здавалося, ніжність струменить з усієї розслабленої, захопленої спогляданням коханого, постави. Не тільки обличчя: очі, тонкі вуста, маленький примхливий носик, також розсипане по раменах русяве хвилясте волосся, накинута наопашки легка кофтина, довгі руки з тонкими, ледь не прозорими пальцями, – усе випромінює дивну лагідну ніжність, від споглядання якої ставало затишніше на душі. Я несамохіть прикипів поглядом і вже не в силі був відірватися від цього тихого чужого щастя посеред людського гамору, виру голосних пристрастей. Незабаром дівчина, мабуть, помітила мою зацікавленість, бо зніяковіло відвела очі. Юнак оглянувся, зиркнув примружено й гостро, знизав плечима. Вони стали дивитися на поле. Я відчув себе дуже кепсько і ледве дочекався закінчення першого тайму.

У перерві відразу кинувся шукати Левчука. Але його, як на зло, ніде не було видно. Зробивши коло біговою доріжкою, я вийшов за ворота стадіону. Дві меткі тітоньки торгували збоку квасом і морозивом. Повагавшись, прилаштувався до меншої черги.

– Хай йому грець!.. – почулось майже біля самісінького вуха.

– Невже вони будуть так само валандатися і в другому таймі?

– Прибавлять обертів, ось побачиш, – відповідали зліва. – Наші бережуть сили. Пригадай, як Добрич міг легко переграти того другого.

– Тоді чого ж не переграв?

– А ти бачив, які вони костоломи? Отож-то. Кому охота, щоб підкували вже в першій половині?

– Ні, хлопці, ви як собі хочете, але ота ваша тактика-шмактика мені до лямпочки, – втрутився в розмову третій голос. – Ти спершу виклади все, що в тебе є, покажи, дідько його візьми, на що здатний, а не концерти видавай. Отоді я повірю, отоді підтримаю, навіть коли й програєш, прощу.

Я оглянувся і побачив поруч обвітрене вилицювате обличчя чоловіка років сорока п’яти.

«Робітник, – чомусь подумалось, – токар чи слюсар. Ні, швидше всього будівельник. Вони багато працюють на свіжому повітрі…»

Мої сусіди по черзі тим часом сперечалися все завзятіше, їхні аргументи були наївні, але, відчувалося, щирі, і тут, не знати чого, мені подумалося, що вони чекають, щоб я теж втрутився в їхню розмову. Звісно, я міг би щось сказати, я б зумів навіть прилаштуватися до тону цієї нехитрої суперечки. Та відразу збагнув, що зараз найбільше боюся саме цього – гри, прикидання, удавання.

«Нікому не цікава твоя думка, заспокойся», – наказав я собі. Але оте чудернацьке почуття не проходило. Не в силі позбутися його, я вибрався з черги і швидко пішов геть від стадіону.

4
{"b":"221783","o":1}