ЛитМир - Электронная Библиотека

– Я прошу тебе не дивуватися тому, що ти почуєш, – сказала Ніна.

Вони сиділи вдвох в тій кімнаті, де він ночував. Ніна цього разу була у темносиній кофтині й чорній спідниці. Гладко зачесана і, як і мало бути, сумна, з припухлими повіками.

– Я розумію, як ти можеш потрактувати мої слова, – сказала вона. – Мені б годилося їх вимовляти через рік, хоча б через рік. Але я не хочу лицемірити перед тобою. Не хочу. Тому скажу так, як є. Я любила. Дуже любила Георгія. Можливо, люблю його й тепер. Не знаю, чи так можна сказати. Але я вже майже рік знала, що він приречений. Ми їздили і в обласну лікарню, і до Києва. Повір, я не шкодувала грошей. Хотіла врятувати, дуже хотіла, але…

Те, що сказала вона далі, після розповіді, як протікали останні страшні тижні її чоловіка, було схоже на марення, якби тільки не промовлялося чітко, майже без інтонації. Втім, про марення – то вже подумав Сильвестр.

Ніна сказала, що життя є життя. Від нього нікуди не дінешся. А життя таке, що вона лишилася сама. У неї ж лишилося велике господарство. Георгій став першим фермером у їхньому поліському селі й єдиним, хто, не зважаючи на всілякі прикрощі й труднощі, фермерство не покинув. Нині в нас двісті гектарів власної й орендованої землі. Зрештою, ти ж бачив. Два трактори, комбайн, дві машини, віялка, не кажучи вже про дрібний реманент. І четверо дітей. Ну, Людка вже доросла, але за навчання в університеті також треба платити. Так, якось цей рік, до наступної осені, я вже протягну, допоможуть мої і Юрині родичі, кому треба, я заплачу. І все одно цьому господарству потрібен чоловік. Чоловік, господар, як не називай, а суть одна. Запускати господарство я не хочу, це було б безглуздо. Мені подобається господарювати, до того ж, є обов’язок перед дітьми. Отож поява нового чоловіка в цьому домі неминуча. Не морщся і не осуджуй, це так, це реальність. Георгій десь за тижнів два до смерті також просив мене виходити знову заміж, не бути самотньою. «Приведи сюди хорошого хазяїна», – ось як він казав. Ще: «Не марнуй світу й не надривайся сама».

Звісно, продовжила Ніна, в селі чимало чоловіків, котрі не проти стати господарем у цьому домі. Вона знає це й відчувала такі погляди, ще коли Георгій не захолонув. Але вона надто добре знає їхніх, гаївських, чоловіків. З тих, що вільні, – або п’янички, або непутьові. Є такий Гордій, правда, не п’яниця і до роботи нарваний. Але садист: перша дружина померла від побоїв, це всі знають, хоч йому і вдалося відкрутитися від суду, завдяки двоюрідному брату-адвокату. Друга жінка, покалічена, швендяє по селу, спивається, а час від часу приходить і за шматок хліба та ту ж чарку наймитує в колишнього чоловіка. Ні, Гордій не для неї, хоча й можна було спробувати поборотися і приручити. Може, вона б і зуміла. Він не такий і страшний, як здається. Але не хочеться витрачати часу і нервів.

Те, що сказала далі Ніна, приголомшило Сильвестра. Поставило його правцем. А сказала вона просто і буденно, дивлячись йому у вічі й навіть у якийсь момент взявши за руку, що, добре подумавши, вона вирішила – найліпше їй підходить на другого чоловіка він, Сильвестр. Ніні, не заперечуй, хоч, може, ти й здивований. Знаю, що ти не пристосований до сільського життя і господарювання… Знаю, що ти пишеш дисертацію, все знаю. Але послухай далі. Твоя непристосованість…

– Дуже непристосований, – сказав Сильвестр.

Але всього можна навчитися, заперечила Ніна. Можна, можна. Якось так м’яко заперечила, тихо, з особливою довірливою інтонацією. І ствердила, що можна, тихо, але наполегливо. Ти досі любиш мене, досі потаємно закоханий, не заперечуй, я знаю, вирішувати тобі, але ти зможеш всього навчитися, чомусь мені здається, що це тобі під силу, й буде навіть цікаво, що ти зможеш, що ти найкращий з усіх, кого я знаю… Я даю тобі шанс…

«Я даю тобі шанс», – то, мабуть, останнє, що він почув. Що далі говорила Ніна? Він провалився у якусь глибоку-глибоку яму. Яма була з прозорими синіми, ні, блакитними стінами, за ними було безліч людей, і всі вони мали тільки два обличчя – його і Ніни.

Ті люди щось також говорили, про щось сперечалися. Він також не чув їхніх слів. А потім вони замовкли – разом, раптово. Ті люди, з обличчями їх обох, на них і дивилися. Вони питали, чи він чув їхню розмову. Ні, не так – чи він пізнає їх? Тільки не кажи, хто ми, – просили водночас їхні погляди.

13

У маленькій напіврозваленій хижці на березі озера ось уже три з половиною тижні жила дівчина. Запаси продуктів, які вона принесла з собою, закінчувалися – вчора вона доїла останню м’ясну тушонку, відкрила останню банку сайри. Лишилася ще банка кукурудзи й пакет сухарів. Ідіот, який мав прийти чи приїхати ще тиждень чи хоча б днів п’ять тому, не йшов. І чи прийде він узагалі? Дівчина дедалі більше сумнівалася. Вона вже нервувалася і готова була покинути хижку.

Майже місяць тому, якщо точніше, рівно двадцять п’ять днів, на вулиці в Лучеську до неї підійшов той тип. Доволі вродливий, при галстуку, років так на сорок, типовий клерк. Так вона тоді подумала.

Він запропонував сходити на каву. На каву, то й на каву, їй було все одно. Місяць тому її вигнав господар кіоску на ринку. Якийсь там його засраний агент підгледів, що вона завищувала ціну на те шмаття, а різницю клала собі в кишеню. Різницю! Щонайбільше сотню за день. А бувало, що й двітри десятки. Ми повинні працювати чесно, ось як просторікував той гад. Ну, нехай, викрив, подавися своєю чесністю, всі ж на базарі знають, що починав з рекетира, але він нагрянув до неї на квартиру разом зі своїми гевалами й забрав усі гроші, геть усі. Начебто він порахував, скільки вона вкрала. Пригрозив: якщо спробує комусь скаржитися, то буде ще гірше.

«Гірше не буде», – подумала Світлана.

Вона написала заяву в міліцію, але не віднесла її. Не тому, що злякалася. Щось їй підказувало, що вона програла своє життя. Програла завчасно, пора було прощатися не тільки з мрією про університет чи квартиру, на які й збирала гроші, але й взагалі з усім цим життям. Життям, яке велике лайно, тільки й усього. Розмазане і розкидане. Вона пов’язла в цьому по самі вуха. Молоточки в її голові застукали з усієї сили й дедалі голосніше, що ніякої квартири не буде, ніякого університету, смішно було вірити в це з самого початку. Скільки років треба було обдурювати того чмура, відщипуючи собі крихти, щоб щось назбирати?

«Скільки років треба, щоб знову повірити в себе?» – спитала начеб когось стороннього.

Відповідь – нуль.

Перед нею постав той день, коли Коля і Рома, її хлопець і його товариш, привезли сюди, до Лучеська, коли Коля сказав, що вона йому вже набридла, як гірка редька (ні, він сказав значно грубіше), що він її прилаштовує в бар до родича, це єдине, що може зробити, у нього післязавтра весілля. Не смій приходити, не смій погрожувати, що ти Ірі пообриваєш коси, обіллєш обличчя сірчаною, соляною чи якоюсь кислотою, я її люблю, дурепо.

– А як же я? – казала вона вкотре.

Отримувала відповідь, яку вже чула не раз і не раз повторювала подумки: так він нічим їй не зобов’язаний, абсолютно нічим, ніколи не клявся в коханні. Яке кохання, Боже мій, вона справді причепилася, мов реп’ях до дупи, вона його любить з якогось там класу. Він міг і далі нею користуватися, як хотів, трахати, трахати всіма способами, якби хотів, ні, він, бачите, буде тепер тільки з Ірочкою, Іринкою, Ірусею, сухопарою курвочкою, котра передавала всім хлопцям у містечку й околицях, чим вона ліпша, так само ні освіти, ні багатства, правда, молодша на два роки, але що таке ті два роки, до того ж мордою не вийшла, як у ховраха, хахаха. Весь час мригає, ніби моркву їсть.

– Тобі цього не зрозуміти, – каже Коля, – хоча б могла, якщо мене справді любиш. Якби трохи мізками поворушила.

– Все одно ви не житимете, чуєш? – затято каже Світлана. – Я щось їй зроблю і тобі зроблю, якщо ти нічого не розумієш.

«Мав би зрозуміти, – хотіла сказати, – мав би згадати, ти не можеш забути».

4
{"b":"221784","o":1}