ЛитМир - Электронная Библиотека

– Я б за тебе навіть пішов, – сказав він мені на це.

– Тобто? – не зрозумів я.

– Пішов би за тебе в атаку.

– А я навряд чи… Ну, не будемо про це.

Ось так закінчився наш діалог, але повага залишилась. До речі, здається, я чи не вперше більше з’їв, ніж випив, точніше досяг тієї гармонії, при якій у шлунку знаходять спільну мову їжа й питво. Золота середина: з’їдено й випито ні більше, ні менше. Баланс. На ранок хотілося пити, але я був у нормі. Чашка кави взагалі повернула радість життя. Хоч зранку, кажуть, я виглядаю злим і незадоволеним. Тоді я був самим собою – злим і незадоволеним упереміш із радістю. Це, звісно, недобре, але я радів, що Марійчиному батькові було гірше, ніж мені, а отже, я його перепив, а отже, у його очах я виглядав чоловіком, на якого можна покластися, чоловіком, з яким його любій донечці завжди буде добре. Та я й сам любив її більше за життя.

Дорогою до Харкова я знову спав, а Марія читала книгу. Мені снилася вишня.

6

Ми повернулись у Харків. Я провів її додому й зайшов випити чашку кави. Без жодних слів Марія почала швидко кудись збиратись. У гарних жінок завжди є справи, і всі вони потаємні. У таких випадках я питав у неї: «Куди ти?» Вона, як правило, сміялась, інколи іронізувала, інколи казала щось незрозуміле. Зараз я промовчав. І хоч їхати нам треба було в один бік, тільки їй раніше виходити, вона сіла в незручний для мене автобус, який звертав з мого маршруту, а їй підходив, і поїхала. Я стояв на зупинці й відчував себе, м’яко кажучи, кинутим, але швидко забив, приблизно так само швидко, як забили на мене. Дочекавшись свого автобуса, я поїхав додому. На зупинці взяв ще чашку кави й остаточно прийшов до тями.

Незабаром до нас мали приїздити донецькі поети на чолі з О. Ч. Я згодився їх зустріти, хоч коли дізнався, що їхній потяг прибуває близько четвертої ранку, то пожалкував. Відмовитися було незручно, і я подумки вилаяв себе. Зрештою, з дому тієї ночі я вийшов близько другої чи на початку третьої ночі. Автобусів у такий час не дочекаєшся, тролейбуси – один на годину. Тож я розрахував так: вийду посеред ночі і якщо не встигну на тролейбус між другою та третьою, то встигну на тролейбус між третьою і четвертою. Хоч цей вид транспорту мене аж ніяк не рятував, тому що міг довезти тільки до півдороги. Далі я збирався йти пішки або під’їхати на трамваї. Стояв я довгенько. Напевно, з годину. На вулиці дощило. Світло від фар поодиноких автівок виблискувало на асфальті й притягувало погляд. Крім мене, на зупинці десь із півгодини стовбичили рибалки. Один із них дивився на мене, я – на нього, і обидва ми, здається, зовсім не розуміли, чому стоїмо тут і зараз. За ними приїхав старий розбитий «пазик», а за мною не приїхав ніхто. Тоді я підійшов до водія рибалок і попросив підвезти мене хоч кудись. Він кивнув на того, з ким ми перезиралися пару хвилин тому, мовляв, домовляйся з ним.

– Можна під’їхати з вами?

– А тобі, взагалі, куди?

– На вокзал. На Південний.

– Так ми туди не їдемо.

– А куди ви їдете?

– На озеро.

Іншої відповіді я й не чекав. Ох уже ці рибалки. У них тільки риба на умі. Хоч, зрештою, вони не всі такі. Ні, вони точно не всі такі. Запевняю. Я спілкувався з нормальними. І багатьох із них люблю. А одного, можна сказати, просто обожнюю. І гомосексуалізм тут ні до чого. Я й сам інколи ходжу на рибалку. Може, тоді на мене так ніч вплинула, може, я якось по-своєму сприйняв його слова, може, мені просто треба було поцікавитись, на яке саме озеро вони їдуть, так би мовити, для загального розвитку й власної майбутньої рибалки, та я чомусь зовсім забув про ввічливість.

– Ну ви ж по проспекту їдете, приблизно вбік вокзалу?

– Приблизно, але віддалено.

– Ну до автовокзалу або хоча б до «клумби» (так називають одне місце на проспекті Гагаріна) довезете?

– Та довеземо.

– Дякую.

Я вибрав найзручніше місце й намагався дивитися тільки у вікно. Рибалки не звертали на мене уваги, хоч я, здається, і видався їм підозрілим. Вони теревенили щось про свою рибу, згадували попередню рибалку, пересипаючи все це жартами. Я особливо не прислухався до їхніх балачок. Розбитий, проте теплий автобус навіював на мене сон. Вийшов я на площі Пролетарській. Звідти до вокзалу було десь із пару кілометрів. Не ставши чекати ні трамваю, ні попутки, я почалапав пішки. У такий час їздять тільки ті, хто вживає «хімію». А я до таких ставлюсь не дуже. Усе має бути природно. На вулиці було темно, дощ не вщухав, але й не ставав сильнішим. Це мене тішило. Я насолоджувався нічним мокрим Харковом. Він особливо гарний уночі, коли йде дощ, коли на дорозі виблискує світло від автівок, від самотніх ліхтарів, від вікон, за якими йде собі чиєсь життя.

До вокзалу я причалапав хвилин за двадцять. Потяга ще не було, запізнювався. Я випив якусь гидотну каву впереміш із димом. Нарешті оголосили прибуття, я швидко знайшов вагон, у якому їхали донецькі друзі. Вони почали виходити. Виходили й виходили. Виходили й виходили. «Та скільки вас там є?» – подумав я. Здається, вийшов останній. Ні, ще один. Їх було десь близько двадцяти. Усі п’яні й усі горлали. Я, не знімаючи своїх зелених окулярів, заляпаних дощем, обнявся з тими, кого знав, іншим потис руку.

Гості збилися докупи й продовжували щось горланити, але тепер уже особисто до мене. Я змусив себе посміхнутись, хоч мені було й нелегко зробити це на початку п’ятої ранку, й запропонував рушати. Ми пішли. Юрба донеччан і один харківець. Думаю, що, на стороннє око, це нагадувало якусь передвиборчу політичну акцію. Ми вийшли на привокзальну площу з її фонтанами і якоюсь незрозумілою для мене аркою. Що вона символізує, ніяк не можу збагнути. Ні з того ні з сього між кількома донеччанами почалась якась тусня.

– Що сталось? – спитав я.

– Хомич гітару в потязі забув.

Хомич був єдиний, хто приїхав зі своєю дівчиною. Я вирішив йому допомогти.

– Заспокойся, чуваче, – сказав я йому. – Зараз десь прилаштую всіх, а потім підемо по твою гітару. Ми її знайдемо. Не переживай.

– Добре, – погодився той.

Поки я пояснював Чупі, як знайти на Полтавському Шляху цілодобовий гендель із дешевою хавкою, Хомич зник, але ненадовго.

– Мені сказали, що потяг уже у відстійнику, – розгублено мовив він.

– Це де? – спитав хтось.

– Та ні, не могли його так швидко туди відправити, – сказав я, витираючи мокрі від дощу окуляри.

– Ну, мені так сказали…

– Ну, якщо сказали, – мовив я й заходився знову пояснювати, де той гендель.

Доки я «чухався», донеччани знайшли таксиста, який згодився змотатись у той відстійник. Я сів разом з усіма. Їхали ми недовго. Сума, яку назвав таксист, мене трохи того… За такі гроші можна було б купити нову гітару в дорогому музичному магазині, а на решту ще й половину його асортименту. Правда, мені вдалося трохи збити ціну. Ми вийшли з таксі. Дощ не вщухав, а, здається, припустився ще дужче. Довкола штиняло соляркою і відчутно відгонило тими містами, звідки прибували поїзди. Ми підійшли до однієї-єдиної «будки» (по-інакшому те назвати не можна), у якій горіло світло. Двері відчинились, і на нас випав ледь теплий чоловік. За столом (там іще й стіл був) сиділа жінка років п’ятдесяти-п’ятдесяти п’яти.

– До вас поїзд Донецьк – Харків уже прибув?

– Ще ні. А ви хто такі?

– Та ми речі в ньому забули, ось шукаємо.

– Потяг там, на вокзалі. Сюди він і не буде приїжджати. Ану, зараз, почекайте, – сказала жінка й полізла в шафу (там іще й шафа була).

Порившись у ній, вона витягла якийсь зошит, глянула туди:

– Ні, точно. Цей поїзд до нас їхати не буде. Він стоятиме на вокзалі до відправлення.

– Спасибі.

Ми вийшли з тієї «будки» й подалися на місце, де нас висадив таксист. Він чекав на нас, навіть розвернувсь. «Розвів таксист донеччан», – подумав я. Ми підійшли до нього.

– Нам треба назад. Тут нема «нашого» потяга.

– Не питання.

Як не дивно, дорогою назад у таксиста, мабуть, прокинулася совість. Доплативши зовсім трохи, ми повернулись на Південний вокзал і пішли шукати потяг. Я був провідником, звісно ж, не тим, що супроводжує пасажирські вагони, а тим, хто вказує дорогу в незнайомій місцині. Нею для моїх гостей з Донбасу став «зад» нашого вокзалу. Я його добре знаю, і в усіх значеннях цього слова. Ми йшли коліями поміж старими вже списаними і просто старими, але ще діючими поїздами та читали написи на вагонах. Я помітив, що в одному з тих вагонів хтось займався сексом. Мабуть, провідники. Поблукавши, ми нарешті знайшли «свій» потяг. Підійшли до потрібного вагона. Хомич піднявся на сходинки й постукав у двері. Тиша. Він постукав іще раз. Знов тиша. «Мабуть, теж займаються сексом», – подумав я. Хомич постукав сильніше. Мовчання. Потім він почав гамселити у двері ногою. Аж тоді почулись кроки, важкі кроки незадоволеної людини, очевидно, чоловічі. Двері відчинились. Із вагона вдарило спиртним, і чоловік (судячи з усього, провідник) спитав:

7
{"b":"221797","o":1}