ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Мой знакомый гений. Беседы с культовыми личностями нашего времени
Три минуты до судного дня
Острые предметы
Истинная вера, правильный секс. Сексуальность в иудаизме, христианстве и исламе
Без опыта замужества
Ж*па: инструкция по выходу
Пассажир
Метро 2033: Нити Ариадны
Капкан для MI6
A
A

– Ти зшиєш їй сукню? – В очах Улі заблищали сльози. – Спасибі тобі, сестричко. Тепер я спокійна.

– Улечко, – Вероніка раптом згадала про прохання Гната Максимовича. – Поки ти будеш в лікарні, можливо, хай за дітьми догляне батько?

– У них немає батька. Він бачив мене вагітну, але… Він їх не визнає.

– І все-таки хто він? – запитала Вероніка, почуваючись дуже незручно.

– Ти дізнаєшся… Потім… Потім… Потім їм розповіси, – Уля почала заговорюватися, і Вероніка схопилася, щоб покликати фельдшера, але в цей час різко відчинилися двері і в палату швидкою ходою увійшли люди в білих халатах.

– Звільніть палату! – наказав лікар.

Вероніка пішла на вихід, але її зупинив голос Улі. Він пролунав чисто й голосно:

– Обіцяєш їх відвідувати?

– Обіцяю! – крикнула Вероніка вже від дверей.

Вона вийшла з будівлі, сіла на лавку. Вероніка так і не встигла погодувати Улю. Утім, у неї ще був час до годування сина, і Вероніка вирішила дочекатися, поки Улю будуть відвозити до лікарні. Тоді вона віддасть продукти на машину. Буде їй хоч на один день поїсти.

Вероніка почала нервуватися, коли минула година, а з будівлі ніхто не виходив. Погане передчуття охопило її душу, холодком проповзло по спині. Потім час зупинився. Вероніка без кінця поглядала на наручний годинник, навіть постукала по ньому пальцем і приклала до вуха. Годинник цокав, але стрілки рухалися черепашачим кроком. І тільки через півтори години на ґанку з’явилися міські лікарі. Вони попрощалися з Гнатом Максимовичем і так швидко промчали до автомобіля «швидкої допомоги», що Вероніка не встигла й рота розтулити. До неї підійшов Гнат Максимович, жестом указав на лавку. Нічого не розуміючи, Вероніка мовчки сіла. Чоловік присів поруч, закурив.

– Закривають наш пункт, – сказав він. – Остання його породілля подарувала світові відразу два життя.

– У… Уля, – пробелькотіла Вероніка.

– Ніколи не думав, що моя робота закінчиться на мінорній ноті. Померла Уля.

Вероніка вибухнула риданнями. Гнат Максимович обійняв її за плечі.

– Поплач, це допомагає. Я ж знаю.

Коли Вероніка трохи заспокоїлася, чоловік запитав:

– Ти дізналася, хто батько дітей?

– Ні, – схлипуючи, відповіла Вероніка. – Вона мені не сказала.

– Це дуже погано. Так, дуже погано, – сказав Гнат Максимович, поплескавши Вероніку по плечу.

Місяць відпустки для Вероніки минув, як у тумані. Похорон Улі, поминки на дев’ятий день, хрещення з батьком Кіри дітей померлої, оформлення немовлят до Будинку малятка, турботи про свою дитину – усе змішалося в метушливих днях. До того ж знайшовся покупець на мамин будинок. Вероніка поспіхом роздала мамині речі та меблі сусідам.

– Чому ти не залишиш одяг собі? – питав її чоловік. – Дещо можна перешити і ще поносити.

– Хочу залишити сусідам згадку про маму, – відповіла Вероніка.

Корову Вероніка віддала батькам Кіри безкоштовно, але за умови, що Зірку ніколи не здадуть на бойню. Звичайно ж, Назар влаштував скандал, адже за корову можна було виручити гроші.

– Тоді б Зірку, коли вона постаріє, здали б на м’ясо, – пояснила Вероніка.

– Ну і що?! Адже це тварина. Ти ж будеш їсти м’ясо, і нічого?

– Тобі цього не зрозуміти, – сказала Вероніка.

– То поясни мені, – попросив Назар.

Вероніка довго розповідала про те, як їх виручала Зірка, як вони з мамою збирали Вероніці гроші на навчання за продані молокопродукти, але Назар так і не зрозумів, чому корова повинна жити до своєї природної смерті.

– Та тому, що Зірка – годувальниця, це останнє, що залишилося від мами. Вона моєї матері, врешті-решт! – закричала Вероніка.

Вероніка поставила в машину валізи зі своїми речами й кілька коробок з улюбленим маминим посудом, постільною білизною й світлинами. Це було все, що залишилося від її дитинства, від її минулого. Вероніка важко зітхнула. Вона сіла на заднє сидіння, узявши на руки дитину.

– Ох і добре ж ми відпочили, – сказав іронічно Назар, сідаючи за кермо, – у селі, на свіжому повітрі!..

Вероніка нічого не відповіла. Вона кинула сумний погляд на вже чужий будинок. Тепер їй нікуди буде приїжджати. Будинок здався сумним, похмурим і якимось маленьким. Вероніка проковтнула грудку, яка стисла болем горло. Прощалася з рідним селом уже надовго. Тепер вона зможе приїхати сюди тільки як гостя, і ніколи на правах його мешканки й господині.

Решту дороги Вероніка думала про обітницю, яку дала Уляні. Вона пообіцяла відвідувати її дітей раз на рік. Вероніка була впевнена, що дотримає слова, забувши, що іноді обставини складаються зовсім не так, як планують люди…

Частина друга

Розділ 17

Наш час

Кіра поглянула на годинник. За двадцять хвилин вона буде у Вероніки. Назар піде на роботу, і вони зможуть базікати скільки завгодно. Як добре, що Вероніка живе з нею в одному під’їзді! Вони й так ніколи не переривали спілкування, але останні п’ятнадцять років (уже стільки вони живуть в одному будинку) особливо близькі. Раніше Кіра винаймала кімнату у квартирі самотньої бабусі. Сталося так, що старенька раптово злягла і їй нічого не залишалося, як написати заповіт на Кіру. Після смерті старенької Кіра обміняла квартиру на будинок, де жила її подруга. Правда, довелося доплатити, але на той час Кіра вже мала заощадження і, не вагаючись ані хвилини, зробила обмін. Досі Кіра не пошкодувала, що перебралася ближче до Вероніки. Що б вона робила без подруги, коли тринадцять років тому народила Наталю? Ні чоловіка, ні підтримки, ні нормальної роботи не було. Якби не Вероніка, Кіра не витримала б. Вона, тільки вона допомогла тоді Кірі.

Зараз Кіра жила поверхом вище від Вероніки, і щойно Назар ішов із дому, вони бігли одна до одної. Звичайно, можна було б приходити до подруги і в присутності чоловіка, але Кіра недолюблювала Назара й не хотіла бачити його мудроване, вічно незадоволене обличчя. Було набагато простіше, коли вони залишалися самі. Тоді жінки клопоталися разом на кухні, готуючи різні страви. Кіра була агентом із продажу нерухомості, тому їй часто доводилося працювати вечорами. Та й у Вероніки робота дільничного лікаря-терапевта забирала багато часу, тож викроїти вільні для обох кілька годин без Назара було щастям. Тоді подруги намагалися наготувати побільше їжі про запас, а заодно й побалакати.

Кіра ще раз глянула на годинник. Час! Вона схопила пакети з продуктами і вже за хвилину була в подруги.

– Ех, кухня, вічні жіночі апартаменти! – сказала Кіра, проходячи на кухню. – Пішов твій?

– Кого ти маєш на увазі? – всміхнулася Вероніка, хоча чудово розуміла, про кого йдеться.

– Кого, кого?! Твого лисого й очкастого, – засміялася Кіра. – До речі, Микити немає вдома? А то я теліпаю язиком…

– Ні, він на заняттях, – відповіла Вероніка, ставлячи на плиту каструлі й сковорідки. – Він у мене зразковий студент медінституту!

– Усі студенти зразкові, якщо не рахувати пропущені пари.

– Ні, Микита пішов у мене, – зауважила Вероніка. – Він відвідує всі заняття. Його тато налаштував на те, що зуміє відкрити для нього невеличку клініку, що йому треба стати кваліфікованим фахівцем, тому він сумлінно гризе граніт науки.

– А ти все життя ходиш у дранті та стоптаних туфлях, – сказала Кіра, розкладаючи на столі продукти.

– А що поробиш? – знизала плечима Вероніка. – Спочатку збирали на ремонт, потім – на нову автівку, потім – на цей цех із виробництва меблів, тепер будемо збирати на клініку для сина. Новий час – нові плани й нові проблеми. А ти як? Не знайшла собі за ці дні чоловіка багатого й красивого?

– Таке поєднання неможливе, – зітхнула Кіра. – Давно відомо, що ідеальні чоловіки – це чужі чоловіки. До речі, це твоєї родини не стосується. А я ось пошукаю ще трошки і знайду собі старигана, який буде примарою бродити ночами по моїй квартирі, зловісно гриміти путами Гіменея, а з нього буде сипатися трухлятина!

16
{"b":"221798","o":1}