ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Кіра, звісно, не змогла не приміряти сережки Вероніки. Вона мала дві пари золотих, які їй подарували батьки на шістнадцятиріччя й закінчення школи, але ці срібні у вигляді незабудок, з яскравими синіми камінчиками були справді дуже гарні.

– До твоїх очей за кольором підходять, – зазначила Кіра й відразу запропонувала: – Треба сьогодні ж іти в клуб, щоб усі побачили твої сережки!

– Скажеш таке! – хмикнула Вероніка. – Можна подумати, що всім тільки й діла, як на мої сережки витріщатися!

– Точно! – Кіра округлила очі, і тонкі дуги її чорних брів розгорнулися на лобі крилами птахи. – Мало не забула розповісти головну новину.

– І що ж я проспала?

– Останні новини нашого села! – засміялася Кіра.

– Не тягни, розповідай уже.

– Наш дитячий садок…

– Колишній, – поправила Кіру подруга.

– Наш колишній дитячий садок викупив один дядечко.

– Теж мені новина! Цікавіше нічого немає?

– Ну, Вероніко! – Кіра грайливо насупила брови. – Ти ж мені слова не даси сказати! Найцікавіше попереду! Так от, сьогодні приїхав новий власник будівлі, а приїхав він не на коні, не на мотоциклі, а на білому «мерседесі»! Але й це ще не все! Господар – красень! Малиновий піджак, туфельки начищені до блиску, музон у машині репетує – за дві вулиці чути, а на шиї золота цепура завтовшки з мою руку й ось такий золотий хрест!

– Крутий якийсь?

– Ще й який крутий! З ним два братки бритоголові в спортивних костюмах і білих кросівках були в машині, напевно, охорона.

– І що цей дядько забув у нашому селі? Садок відкриє? Вихователем працювати буде? Дітям носи витиратиме? – розсміялася Вероніка.

– Відстала ти людина, подруго. – Кіра поважно стисла і так вузькі губи. – У нього тут буде кооператив із пошиття джинсів. Але й це не найголовніше!

– Що ж іще?

– А те, що він неодружений. Прикинь, можливо, комусь із наших дівчат дістанеться такий багатий чоловік. А ми з тобою скоро поїдемо, отже, нам не судилося їздити на цьому білому «мерсі». – Кіра розвела руки в сторони й скорчила таку смішну пику, що Вероніка не витримала й розреготалася.

– Це точно! Нам треба вчитися, а не про того дядька думати, – сказала вона. – До речі, скільки йому років?

– Під тридцять.

– О-о-о! Для нас він майже дідусь!

– То ми підемо на танці чи ні?

– Ходімо, – Вероніка кивнула. – І знову за мною хвостом ходитиме цей Данило.

– Ну чим він тобі так не подобається? Він у тебе закоханий із п’ятого класу, з того дня, як вас наша класна посадила за одну парту.

– По-перше, зануда, зубрила. – Вероніка почала загинати пальці на руках. – По-друге, прилипала, по-третє, ти ж подивися на нього: він схожий на п’ятикласника!

– І це при його майже двометровому зрості?! – Кіра пирснула.

– До чого тут зріст?! У нього шия, як у пташеняти, довга і худа. А плечі? Хіба він схожий на чоловіка? Дитина та й годі!

– Тобі не догодиш, – сказала Кіра, – той старий, той ще жовторотий…

Дівчата, які зібралися в сільському клубі, сподівалися, що новий господар колишнього дитячого садка з’явиться на танцях, але той не прийшов. А навколо тільки й мови було, що про красеня на білому «мерседесі».

– З глузду з’їхали наші дівки, – буркотів Данило. – Можна подумати, що щастя заховане в золотому ланцюжку на шиї того багача.

– Заздриш, Дене, заздриш, – кинула Вероніка.

– Зовсім ні, – сказав Данило й вийшов покурити.

Поки його не було, подруги домовилися наступного дня піти скупатися на річку та пройти повз будівлю дитсадка, де зупинився новий господар. Як могли вони не побачити того, про кого гуде все село?

– Дивись, якщо Дену розпатякаєш про наші плани – уб’ю! – пригрозила Вероніка.

– Та що я, зовсім дурна? – знизала плечима Кіра.

Розділ 2

Вероніка і Кіра, накинувши на плечі великі махрові рушники, ішли до річки. Вони вирішили скоротити шлях і звернули з основної дороги, що веде до будівлі колишнього дитячого садка. Подруги пішли вузькою второваною стежкою. Густа трава з обох боків доріжки доходила дівчатам майже до пояса. Недавні дощі та тепло, що прийшло за ними, додали сили для росту й соковитій траві, і рожевій конюшині, яка заблукала серед неї. А біля самої доріжки білим килимком простелилися низькі кущики скромниці ромашки, поширюючи специфічний гострий запах. Вероніка зняла взуття й пішла босоніж, ледве встигаючи за Кірою.

Подруги зупинилися біля низької цегляної огорожі. Колись цей паркан із білої будівельної цегли був вищий від людського зросту. Але садок півроку тому закрили, і заповзятливі селяни ночами почали потихеньку розбирати огорожу, тягаючи додому цеглу. Тепер паркан був майже на рівні трави, і його нерівні краї нагадували зловісні зуби в пащі акули. Вероніка подивилася на занедбану будівлю… Зовсім недавно вона бігала цією стежкою до річки й чула за парканом дитячий щебет. А тепер цегляна будівля виглядала понуро й сумно, зяючи темними вікнами з вибитими шибками.

– Бачиш? – пошепки запитала Кіра, тицьнувши пальцем у бік білої автівки, яка стояла біля ґанку.

– Бачу, – також тихо відповіла Вероніка. – А де ж її господар?

– Он він.

Вероніка побачила високого темноволосого широкоплечого чоловіка, який вийшов з інших дверей, і присіла, сховавшись за паркан. Її подруга теж сховалася.

– Як ти думаєш, він нас не помітив? – прошепотіла Вероніка.

– Звичайно ж, ні, – невдоволено відповіла Кіра. – А ось ми його не розгледіли. І все через тебе! Боягузка!

– Ну, пробач, будь ласка. – Вероніка винувато подивилася на подругу. – Хочеш, я зараз поворожу?

Щоб спокутувати свою провину, Вероніка зірвала ромашку й почала відривати білі пелюсточки:

– Ще побачимо його, не побачимо, побачимо, не побачимо… Побачимо! Ось бачиш, побачимо, а ти на мене надулася! – сказала вона весело.

– Та ну тебе! – всміхнулася Кіра.

Вероніка зірвала ще одну ромашку.

– Любить, не любить, плюне, поцілує, до серця притисне, своєю назве. Любить… – завела монотонно Вероніка, відриваючи пелюстки.

– На Данила ворожиш?

– Ти що?! Блекоти об’їлася?! Сто років він мені потрібен! Поцілує! Значить, поцілує, – протягнула Вероніка, закінчивши нехитре дівоче ворожіння.

– Ти про нього? – Кіра кивнула в бік садка.

– Ти як ляпнеш що-небудь – хоч стій, хоч падай! Як я можу ворожити на того, кого в очі не бачила?

– Хто тут мене не бачив? – Подруги раптом почули чоловічий голос зовсім поруч. Від несподіванки вони скрикнули і, як за командою, підскочили з місця. Майже одночасно з їхнім переляканим вигуком молодик у білій футболці спритно перескочив через паркан і вже стояв перед ними.

– Ну й налякали ви нас! – Кіра першою опанувала себе. – Так можна і заїками зробити людей!

– А що ці люди роблять біля моєї огорожі?

– Тепер усе навколо ваше? – запитала Кіра, з неприхованою цікавістю розглядаючи незнайомця, про якого гуло все село.

Вероніка на мить затримала на ньому погляд і знітилася. Таке з нею було вперше. Від чоловіка пахло гарним одеколоном, змішаним із легким запахом цигарок, а ще… Це був незнайомий запах дорослого чоловіка, а не підлітка Данила. Широкі плечі, могутні біцепси, зухвалий, упевнений погляд, білозуба усмішка – усе це змусило серце Вероніки прискорено битися, а в голові приємно й водночас незвично зашуміло, наче від кількох ковтків шампанського. Дівчина опустила очі, нездатна більше дивитися на незнайомця. Вона вже картала себе за те, що пристала на пропозицію Кіри. Незнайома тепла хвиля, яка її миттєво огорнула, лякала, і зараз понад усе на світі хотілося стати невидимою й випаруватися, просто розчинитися в повітрі.

– Не все моє, але багато чого, – відповів Кірі незнайомець.

– Ромашки теж твої?

– Я їх дарую вам, прекрасні дівчата, – засміявся незнайомець. – До речі, я не представився. Мене звати Захар. А вас?

Кіра пирснула сміхом – так звали діда, який жив на околиці села в старезній, напіврозваленій хаті. Дідуган був недоумкуватий і в розмові часто повторював: «Мене звати Захар, мене звати Захар, Захар».

3
{"b":"221798","o":1}