ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

– Кіра. – Дівчина простягнула руку.

– Дуже приємно, Кіро, – сказав Захар і простягнув руку Вероніці.

Вона, не підводячи очей, легенько торкнулася його руки. У Захара була прохолодна шкіра, але Вероніці здалося, що вона отримала опік.

– Вероніка, – тихо відповіла дівчина й швидко прибрала руку.

– Судячи з рушників, Кіра й Вероніка йдуть на річку?

– Вгадали! – Кіра грайливо засміялася. – А ви випадково не хочете освіжитися?

– Можна на «ти», – зауважив Захар, – і я піду з вами. Треба ознайомитися з визначними пам’ятками цього села.

Вероніка тихенько смикнула Кіру за поділ сукні, але та вдала, що не помітила. Подруга першою пішла вузькою стежиною, за нею рушив Захар. Позаду пленталася Вероніка. Їй одночасно хотілося і втекти додому, і ось так іти мовчки за Захаром, вдихаючи його запах, прислухаючись до шуму в голові й почуваючись трохи п’яною.

Кіра про щось без угаву базікала до самої річки. Коли трійця опинилася на піщаному березі, Вероніка відійшла вбік, де завмерла в роздумах велика стара верба. Дівчина швидко скинула ситцеву сукню у великий синій горох і побігла до річки. «Ух!» – мимоволі вирвалося в неї, коли розпалене від сонця і хвилювання тіло обдало прохолодною водою. Вероніка з дитинства вміла добре плавати, тому доплисти до протилежного берега їй було нескладно. Вона вийшла на берег, скоса кинула погляд на Захара. Він дурів на березі з Кірою, обдаючи її бризками. Вероніка пішла по траві. Вона зривала рожеві квітки конюшини, сплітаючи їх у вінок. Закінчивши роботу, Вероніка вдягла віночок на голову й попливла назад. Вона вийшла на берег, простелила рушник у тому місці, де не було тіні верби, і присіла, обхопивши коліна руками.

– Не холодно? – запитав Захар, сідаючи поряд на піску.

– Ні, – відповіла Вероніка, кинувши на нього швидкий погляд.

– Не думав, що в селах живуть такі гарні дівчата.

– Ви думали…

– Ти думав, – м’яко поправив її Захар.

– Ти думав, що в селах тільки бабці, дідусі та корови? – всміхнулася Вероніка кутиком губ і скоса зиркнула на хлопця. Вона вперше зустрілася з ним поглядом і не опустила очі. Здавалося, він зазирнув їй у самісіньку душу й побачив заховані там думки. Вероніку знову обдало жаром, і вона провела ще вологими долонями по обличчю, боячись, що Захар помітить, як спалахнули її щоки.

– Тобі личить хвилювання, – сказав він.

Вероніка промовчала, вдаючи, що уважно спостерігає за Кірою, яка плескалася у воді.

– У тебе незвичайно сині очі, – промовив Захар.

– Знаю, – тихо сказала Вероніка, відчуваючи, що серце знову почало вибивати в грудях шалений ритм.

– Чому ти їх ховаєш? Ти мене боїшся?

– Ти не бабай, щоб тебе боятися.

– Тоді подивися на мене, – попросив Захар.

Його голос був низьким, приємним, звабливим, він викликав довіру, і Вероніка не змогла не підпасти під його чари. Вона подивилася Захару прямо в очі.

– Ніка, – сказав він. – Можна я так буду звати тебе?

Вероніка не любила, коли до неї так зверталися. Крім як «Вероніка», вона нікому ніяк не дозволяла себе називати.

– Можна, – відповіла вона, сама не знаючи чому.

– Ніко, – майже прошепотів Захар, – приходь сьогодні ввечері на це місце.

– Що? – зніяковіло, якось по-дитячому нерозумно запитала Вероніка.

– Я буду чекати на тебе рівно о десятій. Прийдеш?

– Не знаю, – знизала плечима Вероніка.

– Про що ви там шепочетеся без мене? – запитала Кіра, підбігаючи до них. Вона труснула головою, і дрібні блискучі краплі води прохолодою обсипалися на Вероніку.

– Ходімо додому, – сказала Вероніка, підвівшись та обтрушуючи від піску рушник.

– Ну, Вероніко! – Кіра надула губи. – Ми щойно прийшли!

– Тоді я піду додому сама!

Вероніка швидко натягла сукню на мокрий купальник і пішла, не попрощавшись із Захаром.

– Ніко! – гукнув він, але дівчина не озирнулася. За нею ледве встигала Кіра.

– Що з тобою? – запитала вона у Вероніки. – Він тебе образив? Що він тобі сказав?

– Мене? Ти ж знаєш, що я не даю себе образити.

– Ну як він тобі?

– Звичайний чоловік.

– Ну не скажи! Він старший за нас, але який! З таким і на край світу не страшно, – зітхнула Кіра.

– Не будь дурепою. На краю світу може бути бездонна прірва, – задумливо сказала Вероніка.

– Недобре вийшло. Прийшли на річку разом, а втекли, як дві дикунки. Що він про нас подумає?

– А мені плювати на його думку! – скрикнула Вероніка. – Не подобається, то нехай спілкується з міськими! Вони не дикунки. Вони красиві, вони легкодоступні, вони розумні!

Вероніка різким рухом зірвала з голови вінок, жбурнула його вбік.

– Кіро, ну що ти плетешся, як сонна муха?! – різко мовила Вероніка.

– Я тебе не впізнаю, – сказала Кіра. – Чого ти злишся? Захар тебе роздраконив, а я до чого?

– Та йди ти зі своїм Захаром знаєш куди?

– Я піду зараз додому, – стримуючи себе, сказала Кіра. – А ти йди куди хочеш, але до мене більше не приходь.

– Дуже треба! – крикнула Вероніка і втекла. Вона навіть не помітила, що в очах подруги від незаслуженої образи заблищали сльози. Бувало, звичайно, що вони сварилися, але то були дрібні перепалки, про які відразу забували, а тут…

Розділ 3

Зустріч із Захаром перевернула все в душі Вероніки. Цілий день вона відчувала напад душевного збудження. То бігла на город і люто висмикувала дрібні бур’яни, які густим зеленим килимом полізли по грядках після недавніх дощів, то поверталася в будинок і лежала нерухомо, дивлячись у стелю. Думки про Захара були як мара, вони внесли сум’яття в її розмірене життя. Хотіла скинути їх із себе, як липке павутиння, і водночас знемагала від непереборного бажання побачити його знову.

Вероніка взялася варити борщ зі щавлем. Бульйон уже був готовий, з алюмінієвої каструлі піднімався пар і розпливався приємний запах, а Вероніка сиділа з картоплиною в руці, завмерши, як статуя. Захар запросив її на побачення. Чому не Кіру, не іншу дівчину, а саме її? Дуже хотілося з ним зустрітися, поспілкуватися, вслухатися в низький тембр його голосу і знову відчути запах справжнього чоловіка. Але чому він призначив побачення не в клубі, як зазвичай усі роблять у селі, а біля річки? Там тихо й безлюдно. Чи не заподіє він їй зла? Адже вона ніколи не спілкувалася з хлопцями, старшими за себе, і до того ж малознайомими. Звичайно, Захар не красень, але в ньому було щось п’янке, таке, від чого паморочилася голова. Вероніку тягнуло до нього, але щось і стримувало. Дівчина вже пошкодувала, що розлютилася й образила подругу. Кіра була надійною й доброю, вона могла дати пораду, але не зараз. А що, як він пожартував і не прийде? Як тоді Вероніка виглядатиме в очах подруги? Ні! Якщо треба приймати рішення, то тільки самій.

– Вода вся википіла, – голос матері вивів Вероніку із задуми.

– Що?! – Дівчина підскочила і впустила з рук картоплину.

– Та що з тобою? Цілий день ходиш як не своя.

– Усе нормально, мамо, усе добре. – Вероніка натягнуто всміхнулася. – Зараз я все зроблю.

– Іди відпочинь. – Мати пильно подивилася на дочку. – Я сама приготую.

Вероніці здавалося, що день тягнеться нескінченно. Іноді так бувало, коли в школі були нецікаві уроки, але тоді довгий день скорочувався за рахунок веселих перерв, розчинявся в жартах друзів. Але зараз дівчина була одна, вечір уже наближався, а вона сама наразі не знала, чи варто їй іти на побачення, чи ні. Рішення прийшло в останній момент. Була за чверть десята вечора, коли Вероніка швидко взула босоніжки й тихенько, щоб не турбувати матір, вислизнула з хати.

Дівчина майже бігла знайомою стежиною. Вона часто оглядалася, немов когось боялася. Незабаром від річки потягло вологою і прохолодою. Вероніка задивилася на темні кострубаті гілки-руки старих верб, які вишикувалися в ряд, неначе вічні вартові річки. Стежка під ногами дівчини плавно розчинилася, переходячи в килим соковитої трави. Пахло береговою м’ятою, росяною конюшиною та ромашкою. Майже мертву тишу порушувало тріскотіння коників у траві. Вероніка зупинилася, віддихалася, прислухалася. Тріщало щось іще. Вона зробила кілька обережних кроків уперед і побачила на березі вогнище. Дим від нього не йшов тонкою цівкою вгору, а розсіювався над річкою, змішавшись із сивим туманом, який пеленою завис над притихлою водою. Біля вогнища навпочіпки сидів Захар. Він помітив Вероніку й помахав їй рукою. Тепер повертатися додому було нерозумно й навіть безглуздо, і Вероніка пішла до багаття.

4
{"b":"221798","o":1}
ЛитРес представляет: бестселлеры месяца
Подарки госпожи Метелицы
Драйв, хайп и кайф
Склероз, рассеянный по жизни
Кристалл Авроры
Сварга. Частицы бога
Темная ложь
Как написать кино за 21 день. Метод внутреннего фильма
Тени сгущаются