ЛитМир - Электронная Библиотека

– Як? Як це сталося?

Хлопчина винувато підняв очі:

– Ви пробачте, це я того м’яча відкинув. Автоматично вийшло, я нічого такого не хотів, повірте.

Анатолій роздивлявся, як з хлопчачого підборіддя стікають крапельки поту, й думав, що ось цей хлопчина, якого ні разу в житті до цього не бачив, однієї фатальної миті невдало відбив жовтий м’яч. Всього-на-всього. Короткий рух, і його доня пішла, щоб знайти вже не м’яч, а свого убивцю.

Парубок ніяково опустив плечі й продовжив:

– Власне, нас було п’ятеро. Я, Валентин, Петька, Вітько й Микола, того дня потренувались і вирішили відволіктись, аби потім увечері знову повернутись до басейну. Віктор Федорович, тренер наш, запропонував у парк рвонути – тут поруч і можна морозива поїсти. Ми пішли, а він пізніше на машині під’їхав. Ну що ще? Сиділи, відпочивали, жартували. Віктору Федоровичу нудно стало. У нього, напевно, проблеми якісь, не знаю, але останні місяця два він похмурий ходить. Ніби й відволіктись хоче, а не вдається. Словом, не до нас йому стало, вирішив повернутись до клубу й пішов.

– Що потім?

– Потім… потім дівчатка м’яча кинули, такого пронизливого жовтого кольору, що не помітити ніяк не вийшло. От я й поцілив ногою. Ніби й не сильно, а той залетів аж у кущі. Хлопці засміялись, а дівчинка посміхнулась розгублено та й пішла. Коли… коли закричала, ми ж одразу кинулися туди, а там лише сандалик у траві, поруч з м’ячем. Як не кликали, не шукали – нічого. Ми кущі взад-вперед кілька разів обнишпорили, потім далі пішли, а все одно – не було її ніде. Згодом міліція, собаки. Бр-р-р. Не день, а нічне жахіття якесь. Багато б віддав, аби повернути все й виправити. Ех! Ми тоді настільки шоковані були, що коли повернулись до клубу, ніхто до басейну так і не зайшов. Та й Федоровича не було, здається, друга зустрів давнього. То те, то се – словом, не до нас.

– А того дня, коли друга дівчинка загинула, хтось з ваших у парку був?

Хлопець примружився й заперечливо хитнув головою:

– Ні, не було. Це точно. Ми тоді тренуватися мали, але відпросилися у Віктора Федоровича, бо Миколі якраз двадцять стукнуло. Ніби ювілей, розумієте, от і святкували. Микола навіть Федоровича запросив, але той відмовився. Весело було, а потім хтось з наших телевізор увімкнув, пізно, а там репортаж про ще одну жертву. Думаєте, маніяк?

Анатолій нервово стис кулаки.

– Мені все одно, аби тільки ту паскуду дістати.

Хлопчина спантеличено відвів погляд і зітхнув.

– Прийміть мої співчуття.

– Спасибі, і за розмову – спасибі. Якщо раптом згадаєш щось іще, або хтось з хлопців, дзвони ось по цьому номеру. Буду вдячний. Ще одне. Можу я з тренером вашим поговорити?

– Його сьогодні нема, але можна спробувати в будь-який інший день, ми постійно тренуємось.

– Ну що ж, успіхів.

Хлопчина широко посміхнувся й озирнувся назад, де на величезному стенді рівними рядочками висіли дипломи про нагороду.

– Дякую. Плавання – ніби життя, тільки справжнє.

– Напевно.

Куди податися далі, Анатолій не знав. Палив цигарку за цигаркою й стікав потом. Спека. Знову і знову вона. За великим рахунком, майже вся картинка була зібрана, всі дрібниці враховані, але запитань чомусь не меншало, вірніше, відповідей на них – як не було, так і нема. Зачакловане місто, прокляте й вичавлене, схоже на хмарку тютюнового диму – сірувато-прозорого та їдкого. Тут навіть повітря бракує, отого свіжого, справжнього повітря, яким хочеться дихати, дихати, дихати, а значить, і жити. Поруч загальмували пошарпані «жигулі» – такого ж сірого кольору, як і його думки. Скрипнули дверцята.

– О! Ви встигли вже й сюди дібратися? Доброго дня, пане Кравченку.

Анатолій потис простягнуту долоню, дивлячись у вже знайоме обличчя із залисинами:

– Якби ж це допомогло зрушити справу з місця, а то… Ви краще розкажіть, як просувається офіційне розслідування?

Майор замислено роздивлявся вивіску на будівлі, ніби міг прочитати там підказку або навіть відповідь. Якби ж усе було так просто.

– Нового? Працюємо.

– А результати є? Бодай якісь версії?

– Версії кажете? Версії… Картина неясна, мотиви – теж. Намагаємось пов’язати обидві жертви, порівняти, знайти мотив, але поки схоже на те, що це дійсно справа рук людини з маніакальною психікою. Як доказ – типаж втоплених дівчаток: приблизно одного віку, правда, Юлі було тринадцять, однак виглядала дівчинка на десять-одинадцять, світловолоса, одягнена у барвисту сукню. До речі, батьки також розлучені. Мати – психолог у дитячому садочку, батько виїхав на заробітки кілька років тому, і зв’язок обірвався. Його навіть на похороні не було, очевидно, досі не знає, що доньки нема серед живих. Ех. Керівництво лютує, столиця гайки підкручує, а у міста зриває дах. А що у вас нового? Дозволите цигарку, свої десь посіяв – слідчий називається.

Анатолій простягнув цигарку й підніс запальничку. Майор нервово видихнув, вгору поповзла ще одна змійка отрути, однак після неї чомусь стало легше, принаймні пальці припинили тремтіти, і він спокійно вислухав розповідь Анатолія.

– Зрозуміло. Пане Кравченку, у вас навички справжнього слідчого. Може, варто закинути будівельний бізнес і гайда до нас – захищати закон?

– Дякую. Мені якось не до того.

– Кажете, тренера не застали. Шкода, я саме до нього на розмову. Що ж, доведеться іншим разом заїхати.

– А зараз ви куди?

Майор якось щемливо зітхнув і викинув недопалок.

– До матері другої дівчинки. Потрібні її підписи на папірцях.

Анатолій ожив:

– Дозвольте й мені поїхати.

Слідчий здивовано підвів брову, від чого вона стала схожа на крило чайки.

– А навіщо? Такі зустрічі, відверто скажу, – не з приємних, хоча… Ви також дочку втратили, раптом з розмови щось і вийде. А в моїй ластівці, – чоловік обернувся і кивнув у сторону машини, – саме бензин закінчується, тут стоянка, можна лишити. Тільки потім підкиньте мене назад, може, й Горицвіт з’явиться до того часу. Домовились?

Через двадцять хвилин двоє чоловіків стояли біля дверей одноповерхового будинку. Анатолію ще не доводилося бувати у цій частині міста. Здавалось би, нічого особливого: приватний сектор з рівними рядами будинків, але цей… Чоловік набрав повні легені повітря – пахне історією. Так-так, якщо, звичайно, історія має запах. Товсті стіни, немов з мережива, вікна та високий дах, чимось схожий на крівлю аристократичних садиб – все говорило, що будівля бачила на віку багато, надто багато, аби встигнути утомитися від людей.

– Унікальний будинок.

Слідчий звів плечима, мовляв, напевно. Анатолій всміхнувся самими кутами вуст.

– Точно, таких зараз не будують. Можете повірити мені на слово, я за освітою архітектор, завжди мріяв проектувати щось подібне, але… Словом, доводиться будувати те, що будується. Красень. У нього своєрідне обличчя.

– Ну не знаю, не знаю. Ось зараз побачите… обличчя…

Двері їм відкрила примара в чорному. Чорний одяг, чорні очі, чорне під очима, чорнота в душі.

– Антоніно Павлівно, ми до вас. Впустите?

Жінка байдуже кивнула і пропустила в кімнату… кольору весни. Остання наскочила так раптово, що у Анатолія перехопило подих від несподіванки. Конвалії, конвалії, конвалії. Здавалось, що ці шпалери навіть пахнуть лісовими нетрями, ні-ні, галявиною, а квіткові дзвоники дзеленчать, дзеленчать, дзеленчать – лишень тихо-тихо, майже інтимно.

– Сідайте.

Майор нервово м’яв у руках теку з паперами і чомусь боявся дивитися господині в обличчя. Очі тривожно бігали з одного предмета на інший і в кінці кінців остаточно загубились у лісовому затишку кімнати. Анатолій навпаки – відверто насолоджувався інтер’єром, оскільки давно не бачив чогось настільки ж простого і теплого водночас. Всередині гріло відчуття дому. Так, подібне часом трапляється, рідко, але… Опиняєшся десь вперше, а щось підказує: «Це твоє», робиться спокійно, а серце відпочиває. Раптом очі наштовхнулись на дитячі малюнки. На всіх літали метелики – маленькі, великі, велетенські, неймовірних кольорів та форм. Жінка в чорному перехопила його погляд і засяяла, на одну коротку мить перетворившись на такого самого метелика – от тільки з чорними крилами.

11
{"b":"221799","o":1}