ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Горький квест. Том 1
Американская леди
Иллюзия греха. Поддельный Рай
Не надо думать, надо кушать!
Пять языков любви. Как выразить любовь вашему спутнику
Призрак
Адольфус Типс и её невероятная история
Мужчина мечты. Как массовая культура создавала образ идеального мужчины
Мифы и заблуждения о сердце и сосудах

Так от, дівчатка грали в класики, а потім згадали про м’яча, що поруч лежав, такого яскраво-жовтого кольору. Я навіть посміхнувся, мовляв, сонце в дитячих руках вистрибує. Коли раптом той м’яч якось невдало полетів – далеко, аж до хлопців, ну а ті, сказано – молодь, жартома відбили за он ті кущі. Дівчинка посміхнулась так сором’язливо і… пішла. Далі – крик, потім – тиша. Подружка кинулась шукати, хлопці теж підключились, до речі, одразу ж, пройшла хвилина яка, а дівча встигло зникнути, немов у воду кануло. Ой! Та що це я… Вибач, синку. Я у міліцію зателефонував, ті ще віджартовувались, мовляв, діду, може, діти у піжмурки грають, але приїхали. Швидко приїхали, та у траві тільки сандалика одного знайшли і м’яча, а вже потім… та ти знаєш, що потім. Ось і оповідь вся. Навряд чи допоможе.

Анатолій уважно вслухався у кожне слово, пильно роздивляючись довкола. Хотілося відтворити картинку минулого до найменших деталей, аж до запаху гарячої трави під ногами та шелесту нагрітого листя над головою.

– Степане Олексійовичу, а ви часом не були присутні, коли другу дівчинку знайшли?

– Чому ж? Був. Я тут, синку, щодня гуляю, за будь-якої погоди.

– То розкажіть, як це сталося?

Дід звів до купи кудлаті брови.

– Як… Як? Тоді я мало що бачив. Здається, дівчинка та гуляла з матір’ю в іншій частині парку. Люди розповідали, що мати читала журнал, дочка бавилась поруч, побігла за метеликом – і все, зникла в кущах. Жінка кликала, пішла шукати, дочки ніде не було, запанікувала, стала просити допомоги. Хтось повідомив патрульного, їх, щоправда, тоді не стільки було, як зараз. Той одразу ж до озера, а в озері… словом, не встиг.

– А хлопці ті, плавці, були у парку?

– Знаєш, може, хто один і був, я ж в обличчя всіх не запам’ятав, але всієї компанії – точно не було.

– А чогось дивного, що було б спільним для тих двох днів, не зауважили?

Старенький розгублено розвів руками:

– Хіба що спека, тільки вона одна. Вона за останній місяць встигла вже ось сюди залізти, – і старий ткнув довгими пальцями у сиву скроню. – Нема від клятої порятунку.

Анатолій обережно дістав із кишені складений листок паперу, розгорнув і показав старому.

– Подивіться, це Оксанка намалювала перед тим, як пішла сюди останнього разу. Як гадаєте, що це?

Вицвілі очі старого примружились, а потім здивовано піднялись догори.

– Так це ж озеро, саме те озеро, де… Дивно… Дивно… Що я тобі скажу, Анатолію, мудра у тебе дитина була, ой мудра. Ти напис читав?

– І не раз, ніяк не збагну, що він означає. Порятунок всюди, де є любов.

Дід повернув малюнок і задумливо похилив сиву голову.

– Отож бо й воно. Де любов. Дехто життя проживає – довге, заплутане, а її не знаходить, а дівчинка твоя віднайшла. Може, може, тому й пішла з цього світу так рано? Га? Душа її вже була готова для вищої любові.

Чоловік розгублено заховав аркуш назад й лише зітхнув у відповідь:

– Загадками говорите, Степане Олексійовичу. У Оксанки ще все життя було попереду, красиве, світле життя, а якась наволоч його під водою поховала назавжди. Не повинно так бути. Яка може бути любов? Ну яка?

Старий підняв очі догори, у сірих зіницях застрибали сонячні крапельки.

– Якби ж всі ми знали, яка…

Анатолій підвівся.

– Дякую. Приємно було познайомитись.

– І мені, синку, приємно. Заходь, ще поговоримо.

Анатолій кивнув і загнаним звіром подивився на стежину, що вела до озера. Старенький помітив:

– Хочеш сходити туди?

– Не знаю.

– Слухай серце. Якщо воно готове – йди.

– Дякую. Я його якось перестав відчувати.

Парк спантеличено розступався по обидва боки, пропускаючи вперед чоловічу постать. Він відчував: щось його кличе, тягне, чекає. Йому здалось, що він навіть чує голос – прозоро-дзвінкий, невловимий, ось ніби є, а в наступну мить зникає.

– «Де ти?», «Де ти?»

– «Сюди», «Сюди», «Швидше».

Анатолій спинився, зрадницьки тремтіли коліна, однак ноги продовжували нести калатаюче серце далі й далі, вглиб парку. Він відчув воду раніше, аніж побачив. Її незрима присутність була тут скрізь: у найменшому камінці, на запиленій стежці, у траві, деревах, небі – скрізь і всюди, здавалось, навіть у ньому самому. Вода зустрічала його, тихо, без зайвої метушні, зойків, сліз, але зустрічала – кожною краплею, до самого дна, немов знала, що він обов’язково повернеться – що б не сталося, а прийде сюди. Чоловік повільно підійшов впритул, так, щоб вона могла торкатись його черевиків. Впізнала. Дивно. Але в нього було саме таке відчуття – впізнала, пригадала й чомусь замовчала, на хвилину, ніби вшановувала пам’ять. Дико. Хочеться бігти, але озеро не пускає, міцно тримаючи невидимими ланцюгами.

– Ну що? Я прийшов. Задоволена?

Тиша, тільки вже печальна, сповнена проханням про вибачення. Якби ж так легко було вибачати смерть. Анатолій нахилився ближче і здригнувся, злякавшись свого відображення. В обличчі, що дивилося з глибини, важко було впізнати його колишнього. Запалі очі, якісь холодні й… спустошені, гострі вилиці, тверде підборіддя, вологе від спеки русяве волосся – все було неначе не його, страшне і зневірене.

– Боляче?

Він кивнув.

– До одуріння.

Від дерев відділилася тінь. Патрульний швидким кроком підійшов до чоловіка.

– Лейтенант Іваненко. Пред’явіть, будь ласка, документи. Так… Добре. Пане Кравченко, з якою метою ви тут?

Анатолій нервово посміхнувся:

– У цьому озері втопили мою дитину. От, милуюся.

– Вибачте, але ви можете завадити у спостереженні.

– Не хвилюйтесь, я вже йду.

– Що ж, спасибі й до побачення.

Анатолій провів поглядом молодика і зітхнув:

– От бачиш, яка у тебе охорона?

Озеро байдуже палило свічки із квітів латаття.

– «Не допоможе».

Вдома на нього чекали, цього разу не тільки солодка жінка. Вже на порозі почулося полегшене:

– Господи! Ну нарешті прийшов.

Анатолій навіть не встиг роззутися, коли поруч опинилось знервоване жіноче обличчя.

– Толю, що ти собі думаєш? Навіщо вимикати мобільний? Ну як? Як з тобою можна зв’язатися? Та ти навіть коли на зв’язку – все одно не відповідаєш! Господи, Толю, Костянтин до тебе вже другу добу добитися не може, скоро по місту виловлювати доведеться. Ну де ти був? Де?

– І тобі привіт. Їздив у справах. Телефон відволікає. Вибач.

Рената ображено відсторонилась і осудливо провела поглядом.

– Костя тут, він чекає на тебе вже четверту годину.

– Йому нічим зайнятися? То хто в цьому винен?

– Толю, ти мене лякаєш. Не можна так. Чуєш? Ти геть закинув роботу.

– Мила моя, кому вона тепер потрібна?

Чоловік втомлено пройшов до вітальні, а спантеличена жінка ще довго дивилась на його спину, немов намагалась впізнати, він це чи ні. З дивану піднявся чорноволосий чоловік у дорогому костюмі сніжно-білого кольору.

– Привіт, друже. Ось вирішив тебе тут упіймати. Ти як?

– Як? Живий. Страшенно втомився, спека скоро доконає це місто.

– Та ну, старий, вона, кажуть, скрізь тепер. Я тут деякі папірці привіз. Подивись, а то клятий «Будівник плюс» з такими темпами тендер на торговий центр хапане, сам розумієш, що шматочок ласий: роботи вистачить на весь сезон і заплатять достойно.

Анатолій втомлено пірнув у серце дивана й відсторонено заплющив очі.

– Не зараз.

– Так… Як не зараз? Не сьогодні-завтра все вирішується. Нема куди відкладати, брате, діяти треба і діяти швидко.

– Моє тобі благословення, я – пас.

– Стій. А як… як же справа? Ми ж залишимось ні з чим!

Чоловік розплющив очі й різонув поглядом:

– А в мене й без того не лишилося ні-чо-го.

Костянтин спантеличено м’яв у руках білі аркуші з дрібними рядочками можливих прибутків. Скільки ж там нулів? Виявляється, всього-на-всього один, один великий нуль і крапка.

– Ну я навіть не знаю. Це все пережити важко, зрозуміло, але, старий, життя ж не закінчується.

8
{"b":"221799","o":1}