ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Зупинившись перед дверима під’їзду, Ігор хотів, як зазвичай, набрати код, але раптом завмер, потім запхав пляшку до кишені куртки, дістав свої ключі, вибрав із них менший і замислився. Як же він «відімкне будь-які двері»? Ось, наприклад, у цих дверях немає типового замка, є система блокування та розблокування дверей (чи то магнітом, чи з квартири), немає навіть дірочки, куди б той ключ вставити. Ігор знову посміявся сам із себе – здоровий дядько, а потрапив на гачок малолітки зі збоченою фантазією! Але, наче попри свою волю, він підніс ключ до круглого заглиблення на залізній панелі, куди зазвичай притискають магнітний ключик, і торкнувся його металевого денця гострим кінцем. Усередині щось тенькнуло, а за мить клацнуло. Ігор потягнув важкі металеві двері на себе – вони відчинилися.

Так само він відімкнув двері до приміщення студії, хоча ключ до її замка був не пласким «англійським», а старого зразка, довгий, трубчастий з «борідкою». Вставивши свій ключик до отвору, Ігор поворушив ним, як виходило, ліворуч-праворуч, і з подивом почув, як повертається щось у механізмі. Двері відчинилися. Зробивши кілька кроків усередину, він спочатку почув музику з приймача, а потім побачив Льовушку, який, нанісши новий мазок фарби на полотно, відхилився і розглядав результат у одвічній позі художника.

– Привіт.

– Ой, налякав! Я знову не замкнув двері? От розтелепа! Та тут, окрім моїх шедеврів, узяти нічого, а на них, на жаль, небагато поціновувачів, – Льовушка розвів брудні руки з палітрою та пензлем.

Ігор не став нічого пояснювати. Вирішив, що під коньяк воно вийде якось зрозуміліше. Хоч не так соромно, якщо Льовушка візьме його на кпини. Правда друг, вихований мамою, був доволі делікатним та навряд би став знущатися з його віри у такий нонсенс. «І до того ж – можна разом перевірити магічний ключ на дверях студії. Та на будь-яких дверях можна перевірити!» – подумав Ігор.

Рівно о десятій ранку наступного дня, в суботу, двоє друзів стояли за десять метрів від тролейбусної зупинки біля ще зачиненого кіоску з написом «Термінове виготовлення ключів». Вони нетерпляче дивились, як майстер порпається в сумці, шукаючи ключ, щоб відімкнути двері свого «офісу». На якусь мить Ігореві майнула думка простягнути йому свій, але він стримався і лише гмикнув. Гмикнув і Льовушка, без слів зрозумівши його порив.

Коли віконце відчинилося, Ігор простягнув майстру «тимчасово чарівний об’єкт».

– Плюс два, – промовив він.

Льовушка здивовано подивився на нього.

– Два таких самих, будь ласка, – упевнено повторив Ігор.

3

Провидиця не обдурила. Дійсно, з трьох ключів (старого та двох нових) лише два могли впоратися з будь-яким замком, як наслідок – відмикалися будь-які двері.

Перевірено було під’їзд та обидва замки Ігоревої квартири, куди вони зайшли спочатку, бо то було найближче. Також відкрилися двері квартири Льовушки, де він жив із мамою. Згадавши, що родина сестри, яка мешкала на сусідній вулиці, вирушила до Львова, Льовушка запропонував піти перевірити й у них, до того ж Аліса просила хоч раз зайти підкинути харчів ховрашку та полити квіти. Двоє її дверей, нові броньовані та старі, у потрісканому дерматині, відчинилися так само легко, як і всі попередні.

Дорогою друзі купили пива, тож тепер усілися на кухні на табуретках, відкрили пляшки та принишкли, розглядаючи на підлозі клітку самодостатнього ховрашка, який удень зазвичай спав, бо життя його було нічним і навряд чи він узагалі помітив відсутність господарів.

– Оце шкода, що клітка не замикається на замок, – гмикнув Льовушка, – а то б іще тут перевірили.

– Та вже й так зрозуміло, що прикол наче й не прикол зовсім. Але що із цим далі робити, га? На біса мені той ключ? Чи пак – ті ключі? Чи це «перевірка на вошивість»? Тобто чи піду я, маючи їх, грабувати чужі квартири, банки, крамниці? Не піду. І ти не підеш. То на фіга мені таке пророцтво?!

Ігор потягнув із пляшки холодного пива і втупився в клітку, де начебто жила жива істота, якої він ще не бачив і не уявляв ані її розмірів, ані кольору, ні статі, ні інших властивостей.

– Віртуальний якийсь цей Алісчин ховрах, – сказав Ігор. – Наче і є, а наче й немає його. Тобто ми думаємо, що він там є. А може, й утік давно, а ми тут йому пожерти дали – морквину запхали та гречки насипали…

– Завтра зайдеш перевіриш, – реготнув Льовушка, – як погризе морквину – то значить, не віртуальний. Ключа ж маєш!

Зависла пауза. Друзі мовчки сьорбали пиво й дивилися на гніздо з вати, паперу, соняшникових шкаралупок та ще якогось вдало перемішаного мотлоху, де мала спати дрібна кмітлива істота. Але думки їхні оберталися довкола ключів, що лежали на столі – один, як і вчора, зв’язаний кільцем із побратимами, а інший новенький, блискучий, мов золотий, та самотній. Другий з нових, що не витримав перевірки, було викинуто в бак зі сміттям, «щоб не заважав чистоті експерименту».

– І справді, Льовко, що далі робитимемо з цим Божим чи бісовим даром?

– А я тут до чого? Це ж ти чіпляєшся до провидців на вулиці, а не я!

– А ти б, значить, пройшов, не звернувши уваги? – прискіпливо глянув товаришу в очі Ігор.

– Ну… не знаю. Може… Та ні. Певне, утнув би щось подібне. І що, справді така була мала та провидиця?

– Ага. Років дванадцять. Та хто їх зараз розбере, акселератів?…

– Точно. Тинейджери – мастаки на приколи, я ось школу розмальовував, то мав нагоду придивитися ближче. Мені навіть пропонували там студію вести, та я не схотів. Гроші смішні, а мороки повно, але… більше не через те відмовився. Знаєш, я їх якось… навіть побоююся, чи що. З дорослими якось простіше, наче на одній хвилі. А тут… Дівчата такі… необтяжені стриманістю… Починають якісь розмови, ги-ги та га-га… Соромно зізнатися – я не знаю, як з ними поводитись. А що вже вдягнені… Ти ж знаєш, я виріс із Аліскою, дівчат не боюся, та й як художник малював не лише натюрморти, а й «ню», але ці… Та до біса їх! В Америці знаєш прикол – якась малолітня сволота наскаржиться полісмену, що ти до неї клеївся – і все. Тобі торба! Тюрма! Ні. Мені в своєму підвалі спокійніше. Я вже краще шукатиму собі пригод в іншій віковій категорії…

– Ага-ага, ваше амплуа – безутішні вдовиці та мамаші-одиначки, – гигикнув Ігор, натякнувши на колишні невдалі романи Льовушки.

– Та звісно, куди нам! Та касирка багато краща була! А тепер ще й страховий агент до колекції! – незлобливо відмахнувся товариш. – І не з’їжджай з теми! Погрався ключами, що далі? У чому суть пророцтва? Ану, пригадай, що саме вона тобі сказала?

– Не пам’ятаю точно, – подивився крізь кухонне вікно на небо Ігор, – не можу згадати. Я ж тобі розповідав – зарипіли гальма, зачепило машиною людей на зупинці, а вона під шумок чкурнула в метро.

– Ну ти перець! Головного й не запам’ятав! Про ключі ж не обдурила, виходить? То, може, ще щось важливе сказала?

– Не пам’ятаю, – якось роздратовано відповів Ігор і витяг з кишені пачку цигарок.

Тенькнув дзвінок вхідних дверей. Льовушка підвівся та вийшов у коридор. То була сусідка, що принесла Алісі пакунок із речами. Сестра, працюючи в театрі костюмеркою, інколи давала сусідчиним донькам якісь сукні та перуки для шкільних спектаклів. Перекинувшись кількома словами з сусідкою, Льовушка замкнув двері й повернувся на кухню вже в трохи іншому настрої.

– Ну то що? Так і будемо пити пиво та дивитись на ті ключі весь вікенд? Чи, може, щось придумаємо? Бо не щодня ж такі дива трапляються, га? Може, розіграємо когось із знайомих чи собі якось адреналіну додамо? – В очах його застрибали бісики, і Ігор упізнав того самого шкільного товариша Льовушку, на вигляд інтелігентного й тихого, але схильного до авантюризму і здатного підбити інших на якісь «подвиги».

Пацани – вони і є пацани, у будь-якому віці. Ігор зняв з кілечка свій ключик, додав до нього новий блискучий, потрусив обидва в долонях і, розділивши їх по одному, простягнув до товариша два кулаки:

3
{"b":"222143","o":1}
ЛитРес представляет: бестселлеры месяца
Спецназ князя Святослава
Мы из Бреста. Путь на запад
Экспедитор. Оттенки тьмы
Аврора
Бесконечные дни
Большая книга «ленивой мамы»
Сам себе MBA. Самообразование на 100 %
Я продаюсь. Ты меня купил