ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

«Власне, це можна зрозуміти – така собі помста тому ідіотові чоловіку», – промайнуло в голові Ігоря умовно-логічне пояснення відсутності ляпаса, хоча тієї миті навряд чи він був здатен на аналіз подій. Тіло його ладне було позбутись одягу та злитись із цією незнайомкою, що пахла корицею, шафраном, кардамоном, і чиє серце пульсувало під пружними грудьми так, що відлунювало в його грудях.

Ігор утратив відчуття часу, і, боячись, що цей сон раптом скінчиться – поїде ліфт, увімкнеться світло, з’являться сторонні люди – і доведеться дивитись одне одному в очі, говорити якісь дурні слова, він перехопив міцніше стрункий стан, глибоко вдихнув і знову припав до жінки своїм спраглим поцілунком. Вона тихо застогнала, хитнулась до стіни ліфта, Ігор утримав її, і жінка у відповідь притислась до нього, блиснула очима і знову віддалася цьому безумству.

Поцілунок затягнувся. Самотня валіза стояла в кутку тісного застряглого ліфта і напевне дивувалася б, якби уміла.

Під’їзд перший

Перука впала додолу. «Попутниця», чи то пак – попутник, відсахнувся і закляк, побачивши блиск ножа, але дитина на його руках не виявляла ніяких ознак переляку чи бажання перебратися на руки білявки, обмацувала його обличчя, волосся, вуха.

– Постав дитину на підлогу, я сказала! – прошурхотів здушений голос.

– Олю, я не хочу на підлогу, я хочу додому. Я їсти хочу! Коли ми підемо додому?

Дівчина вдивлялася в розгублене обличчя чоловіка напроти. Було воно дивним без перуки та окулярів, із нафарбованими губами, збентеженим та добрим. Ніякої небезпеки та агресії цей дивак не виявляв, але чому він мовчить?

– Ти хто такий? – кивнула войовнича білявка до незнайомця.

– Я? – проковтнув слину він. – Я… не знаю. Художник я.

– Голубий, чи що? Трансвестит?

– Та ні, просто пожартували на спір із другом, – обережно, наче йдучи кригою зимового озера, відповів мужчина.

– То ти в гості їхав?

– Ну, начебто так. Можна й так сказати…

– А звуть тебе як?

– Левом.

Дівчина реготнула, огледіла дивака ще раз:

– Та який з тебе лев?! Хіба що одомашнений, свійський. Друзі, мабуть, Льовушкою кличуть?

– Саме так, – гмикнув він і, майже опанувавши себе, спробував змінити тему: – Цікаво, хтось нас звідси витягне чи так і сидітимемо довіку?

– Олю, я їсти хочу! – потягнулася до білявки дівчинка.

Та клацнула ножем, закривши його, сховала в кишеню і взяла дитину з рук Льовушки.

– Ось у мене в торбі є печиво, їстимеш?

– Так. І левові дай! Він пахне, як мама!

Оля знову гмикнула, поставила дитину на підлогу і, тримаючи її однією рукою, другою почала нишпорити в сумці.

– Ще й мобілка здохла… Усі біди до купи! А в тебе телефон є, чи левам не пасує?

– Із собою немає.

– А навіщо тоді людині мобілка, коли її не носити з собою?!

– Та то ми так… Так домовились із другом. Такі умови гри чи парі – дещо втнути, але не мати при собі засобів зв’язку, щоб екстремальніше, щоб на випадок чого – не благати про допомогу. А вийшов такий конфуз.

– Ага. Зрозуміло. Хлопці не дорослішають. Вони просто стають старшими, – зітхнула Оля, діставши пачку печива.

Вона присіла навпочіпки біля дівчинки, розгорнула упаковку і вклала їй у руку печиво.

– І левові! – наполегливо промовила дівчинка, поводила вільною рукою в просторі між собою та Льовушкою і, намацавши його ногу, вхопилася за джинси нижче коліна.

– Ні-ні, дякую, я не голодний, – замахав руками той.

– Та вже пригощайся, – сказала поблажливо Оля, – раз дитина наполягає. Це моя принцеса, а я при ній вірний страж. Вибач, коли налякала. Я за неї та за її матір кров віддам по краплі.

Під’їзд другий

– Руки в тебе сильні. Ти ними лише обіймати можеш чи ще щось умієш?

Це запитання було геть несподіваним для Ігоря через чверть хвилини після поцілунку. Він «завис», дивлячись на дивну особу, яка знову поглядала на нього, мов випробовувала.

– А що треба робити? – спитав спантеличено.

– Ну, наприклад, відкрити двері ліфта, якось міняти ситуацію… Ти ж мужчина!

– Так-так. Звісно, вибач. Вибачте.

Якісь люди протупотіли сходами вгору. Ігор набрав повітря, щоб крикнути, що вони тут застрягли, мовляв. Але жінка миттю прикрила йому рота долонею, а вказівний палець другої руки приклала до своїх губ, бажаючи тиші. Ігор ковзнув язиком по її долоні й поцілував пальці – щось дивне й некероване відбувалося з ним у цьому тісному просторі ліфта.

– У тебе є мобілка? – тихо спитала вона.

– Ні.

– Випусти мене! Я сходжу по свою, поки чоловік не второпав, і повернусь.

– Правда повернешся? – знову потягнувся до неї Ігор.

– Я ж тобі валізу залишу.

– А далі що?

– А далі – як кому на роду написано. Може, разом, може, окремо…

– Але ти повернешся?

– Швидше так, аніж ні, – грудним голосом тихо відповіла жінка і кивнула в бік дверей.

Ігор напружився, посмикав двері, ті наполовину прочинилися. Він і далі їх тримав, але виявилося, що ліфт завис між поверхами. У під’їзді світло ще не ввімкнули – сутінки ледь накрили місто. А може, то не стало електрики в усьому будинку?

Він озирнувся на жінку. Та підтягла валізу до дверей, поклала на бік, стала на неї, обіперлась Ігореві на плече, підстрибнула і вилізла на поверх вище. Там вона обтрусила брюки на сідницях, поправила маленьку сумочку, розміром із великий гаманець, що висіла на тонкому ремінці, перекинутому навскіс від плеча до протилежного стегна. Потім нахилилася до Ігоря, уважно подивилася на нього, і знову йому здалося, що вогонь її очей якийсь незвичайний. Мабуть, такий буває у людей на межі усвідомленої небезпеки чи від якихось побічних впливів. Але на наркоманку жінка була геть не схожа, хоч і дивна. Та й сам він, треба сказати, теж не надто ординарно повівся, то що вже…

– Поклич когось на допомогу, бо сидітиму тут із твоєю валізою довіку, – промовив, задерши голову, Ігор.

– Гаразд, – кивнула жінка.

Ігор відпустив двері, ті стукнулись одна об одну, але більше не відкрилися, і він залишився в напівтемряві наодинці з валізою.

Під’їзд перший

Двоє дорослих і дитина хрумтять печивом у напівтемному вантажному ліфті. Дорослі стоять, притулившись спинами до стіни, а дівчинка блукає маятником між ними, роблячи по чотири кроки туди-сюди. Розмова не клеїться. Льовушка знову думає про «молоде покоління», хоч і не вважає себе старим. Але ці юначки вже надто дивні та без комплексів. Припустімо, вона найнялася нянькою доглядати цю малу і відповідає за її життя та здоров’я. Але ж це не привід кидатися на невинну людину з ножем! Агресивна якась… Пригадав рішучий вираз обличчя та войовничу позу цієї Олі. Подумалося, що дівчина і направду могла пустити в хід зброю. А може, вона колись уже це робила?

Льовушка тріпнув головою, відганяючи страшні картини, що раптом замиготіли в уяві художника. Дівчинка зреагувала на рух, зупинилась і спитала з набитим печивом ротом:

– А ти справжній лев?

– Нууу… як тобі сказати? Не знаю. З одного боку, наче й справжній, з другого – наче й ні…

– А який ти лев?

– Ну… такий, середнього розміру, трохи рудуватий.

– А рудуватий – це як?

– Ну… це колір такий, між жовтим та червоним, подібний до кольору цегли, – намагався пояснити дитині Льовушка.

– А колір – це що? – питає дівчинка.

Льовушка замислюється, бо хоч і спілкувався інколи з дітьми сестри, але таких запитань вони ніколи не ставили.

– Облиш. Ти не зможеш їй пояснити.

Льовушка розтуляє рота, щоб заперечити, що він, мовляв, як художник міг би…

– Вона незряча, – тихо промовляє Оля, і митцеві перехоплює подих.

Під’їзд другий

Ігор не зміг би точно сказати, скільки хвилин минуло з тієї миті, як він залишився в ліфті сам. Його схвильовані душа та тіло наче відірвалися від звичної реальності, переживаючи відголоски дивної пригоди. Він, власне, майже забув, чому опинився тут і навіщо їхав чужим ліфтом нагору, забув, що в сусідній під’їзд за тим самим бісом у пошуках пригод та адреналіну з другим ключем зайшов його старий друг Льовка. Ігореві зараз було байдуже, чи не трапилося чого з товаришем, чи, бува, не в усьому будинку пропала напруга – його самого, що називається, перемкнуло. Перед очима в сутінках ліфта раз по разу спалахували очі незнайомки, губи ще відчували її смак, а півтора кубометри повітря цього замкнутого простору ще утримували молекули її аромату.

5
{"b":"222143","o":1}