ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Ветер на пороге
Управление полярностями. Как решать нерешаемые проблемы
Дети судного Часа
Его кровавый проект
Похититель детей
Волчья Луна
Яга
Во власти стихии. Реальная история любви, суровых испытаний и выживания в открытом океане
Сила других. Окружение определяет нас
A
A

Таке буває. Трапляється. Називається «форс-мажором». Зазвичай люди з високих будинків спускаються ліфтом чи сходами. Але коли дім горить, інколи стрибають у вікна. Бо лише так є шанс вижити.

Цього разу ситуація ускладнювалася наявністю всередині неї ще одного життя. З одного боку, це робило Лізу вразливішою, з іншого – відповідальнішою, сильнішою, незборимою за своєю суттю та призначенням.

Оля навряд чи могла усвідомити всю глибину подібних міркувань, але, зобов’язана Лізі своїм визволенням, а може, й життям, вражена її щирим людським безкорисливим ставленням до себе, ладна була служити цій жінці та її ще ненародженій дитині, як пес, і захищати їх, учепившись у горло будь-якому уособленню небезпеки.

Ліза, притримуючи живіт, важкувато піднімалася сходами від вбиральні до зали аеропорту. Оля поїдала її очима, з острахом чекаючи новин та настанов. Після того, як на її очах у сільській хаті, заметеній ззовні снігом, п’яна мати самотужки народила мертвого хлопчика, витерлася ганчір’ям і з полегкістю заснула, а п’яний батько й зовсім не прокидався заради таких дрібниць, Оля страшенно боялася всього, що пов’язано з цим жахливим ритуалом.

– Води відійшли, – сказала надто спокійним голосом Ліза. – До Києва їхати далеченько. «Швидку» з Борисполя викликати – теж гаяти час. Беремо таксі та їдемо народжувати в Бориспіль!

– Добре, – кивнула дівчина, не відриваючи погляду від обличчя Лізи. Її не дивувало, що з Борисполя треба було їхати в Бориспіль – вона знала різницю між аеропортом та містом, яке дало йому назву. – А там є пологовий будинок?

– Там є лікарня та лікарі, – упевнено сказала Ліза і рушила до виходу, притримуючи живіт. Оля з наплічником та сумкою подруги пішла слідом.

Біля дверей до них кинулися з пропозиціями водії автівок, але жінки шукали таксі. За скляними дверима їх зустріло рідне смачно-синє весняне небо та так само смачне весняне повітря, попри кількість машин на розвороті біля аеровокзалу. Ліза глибоко вдихнула, посміхнулась Олі та подала їй руку. Дівчина вхопилася за неї вільною рукою, і пальці їхні сплелися та стиснулись міцно-міцно. Рух цей був виразним і щемним, наче якийсь особливий вислів іноземної мови, над яким ще помучишся, щоби перекласти на рідну, якщо взагалі перекладеш, бо не все перекладається словами.

Таксист був київським, але й Бориспіль знав непогано. За десять доларів та десять хвилин він домчав пасажирок до пологового будинку і навіть супроводив до приймального покою.

– Ви батько? – грубувато спитала в нього санітарка.

– Ні, я таксист.

– То йдіть і не заважайте. А ви давайте документи і роздягайтеся, зараз спуститься лікар, – звернулась вона до Лізи, яка саме вирішила присісти на дерматинову лавку біля стіни.

– Навіщо це їй роздягатися в коридорі?! Лікаря гукайте, у нас води відійшли! – голосно обурилась Оля, хоча в самої зуби клацали від нервової напруги.

Ошелешена несподіваною відсіччю, санітарка зиркнула на обох прибулих і сказала:

– Звідки це ви такі розумні звалилися?

– З неба, – зібравши сили, втомлено відповіла Ліза, вказавши очима на свою сумку та на Ольжин наплічник.

6

Наревівшись до ранку під ковдрою в холодній хаті поруч із п’яними батьками та мертвим немовлям, Олька тихо вдяглася, взула чоботи, нап’яла синтепонову куртку, що мати купила їй восени в районному секонд-хенді, натягла на біляву голову руду плетену шапку, замотала тонку шию шарфом власного виробництва. Від вхідних дверей вона повернулася до холодної кухні, що, швидше, була коридором, де на столі стояла плитка, а в кутку брудно-червоний великий газовий балон. Дівчинка нахилилася, відкрила дверцята столу, витягла свій портфель зі скромним шкільним приладдям. Затиснувши його під рукою, ще раз зазирнула через щілину в дверях до сірої кімнати, де досі спали нетверезі батьки і де в ногах у матері лежало те, про що Ольці страшно було й згадувати.

– Та пропадіть ви всі пропадом! – прошепотіла вона і вийшла на вулицю, твердо вирішивши більше в цей дім не повертатися.

Морозне повітря дивно пахло чи то молодими огірками, чи розбитими кавунами, свіжий сніг виблискував під ранковим сонцем – день довшав, горобці цвірінькали та сварилися за кінський волос – усе говорило про те, що ось-ось – і зимі кінець.

«Так завжди буває – треба лише дотерпіти, треба витримати до кінця, бо безкінечного нічого немає, перетерпіти – і все зміниться на краще», – думала Олька, завмерши біля хвіртки, замруживши очі й підставивши обличчя зимовому сонцю.

Куди йти далі – вона не знала. Точніше – вона знала, куди б хотіла піти. Але чи можливо це, чи може вона звалитися важким мішком на плечі людині, яка одна, здавалось, була до неї небайдужою? Звісно, односельці співчували «дитині з неблагополучної родини», але то здавалось Ольці якимось поверховим співчуттям, наче подаяння, мимохідь кинуте юродивому біля церкви. Нікого не цікавило її нутро чи те, що люди називають душею (хоча, звісно, не в назві справа). Нікого, крім однієї дивної людини, відмінної від усього Ольчиного оточення.

Роксана була шкільною вчителькою років тридцяти, яка одного разу дивом з’явилася в їхньому селі. Вона просто зійшла з потягу на станції за шість кілометрів від села, спитала, де тут найближча школа і, підвезена на УАЗику агрономом, залишилась викладати мову та дві літератури – українську й зарубіжну. Так само несподівано за два роки вона покинула і село, і школу, звільнившись без пояснень.

Останні три місяці навчального року та перебування Роксани в селі Олька жила в неї, бо того вирішального ранку таки наважилася прийти. Стоячи із заплющеними очима біля батьківської хвіртки, вона почула дзвін церковного дзвону, що донісся з пагорба, і раптом згадала дивну для неї фразу, почуту колись із вуст священика: «Стукайте, і відчинять вам!»

Олька пречудово пам’ятала, як не раз гупав до них кулаком дільничний міліціонер, а батько підпирав двері, матюкався і не збирався йому відкривати. Тому біблійна мудрість здавалася дівчинці досить сумнівною. «Відчинять, якщо схочуть. А як ні – то ні!» – думала вона.

Але тієї миті їй здалося, що коли зараз не зробить рішучого кроку – то так і простоїть вік біля паркану, що відділяє двір невеселого її дитинства від іншого життя. Якщо не постукає, то ніхто й не замислиться, чи їй відчинити… Звісно, під словом «ніхто» вона уявляла Роксану, хоча, знову ж таки – не в словах справа.

Олька попрямувала свіжим сніжком до школи, знайшла там учительку, вп’ялася очима в її карі очі й промовила:

– Додому я не повернусь. Чи повернуся, щоб їх убити. Врятуйте мене! Більше нікому.

Буває в житті – трапляються на твоїй стежці люди, навіщось потрібні. Навіть коли ти їх не шукаєш. Вони тривалий час можуть непомітно бути десь поруч, але в слушну хвилину наче проявляються, образ їх стає помітнішим, чіткішим, опуклішим, виразним і кольоровим, і ця людина якось впливає на твоє життя, грає в ньому свою роль. Це може тривати досить довго, чи періодами, чи зовсім пунктиром, виринаючи та зникаючи знову.

А буває, чиясь стежка лишень перетинає твою. І людина як з’являється в твоєму житті, так і зникає з нього, але їй вдається зробити щось надто важливе та доленосне – чи витягти тебе з ями, чи пхнути в неї, чи вивести за руку на якусь іншу орбіту життя і знову розчинитися вдалині на власній стежці, яка не збігається з твоєю й навіть не є паралельною.

Такою людиною для Ольки стала Роксана, історії якої не знав у селі ніхто (тому образ її частково був доповнений серіальними домислами). Але до дітей вона ставилася щиро та приязно, до старших – шанобливо, до різного рівня керівництва – рівно та з гідністю, приводу для пліток не давала, на чужих чоловіків не посягала, а одинаків, що наважилися б самі залицятися до неї, за два роки в селі не знайшлося. Хоч і не скажеш, що жінка була гордовита, але ще подумаєш, із якого боку підступитися та чи рівня ти їй. Роксана ні з ким не панібратствувала і до себе в душу нікого не впускала. Проте вона цікаво викладала свій предмет, і діти її любили. Мешкала в однокімнатній квартирі типового триповерхового на два під’їзди будинку «сільської інтелігенції», які в радянські часи будували в багатьох селах. Господарства не тримала, купувала що треба в крамниці чи привозила з Києва, куди неодмінно їздила раз на місяць. До кого й навіщо – не знав ніхто, як, власне, ніхто й не знав передісторії її появи в селі. Єдине просоталося через освітянську бухгалтерію, що бачили в її паспорті штамп про недавнє розлучення.

7
{"b":"222143","o":1}