ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Нора Вебстер
Цветок в его руках
Земля лишних. Горизонт событий
Пророчество Паладина. Негодяйка
Укрощение дракона
Свинья для пиратов
Тонкое искусство пофигизма: Парадоксальный способ жить счастливо
Горький, свинцовый, свадебный
Лагом. Ничего лишнего. Как избавиться от всего, что мешает, и стать счастливым. Детокс жизни по-шведски
A
A

Те, що вона змогла дати Ольці за три місяці спільного проживання, навіть не могло зрівнятися з тим, що дівчинка отримала за свої неповних п’ятнадцять років удома. Вони розмовляли. Говорили про все – без табу. А хто ще в її світі, скажіть, міг розумно відповісти дівчині на купу запитань та не висміяти її при цьому? Хто взагалі замислювався, що у неї є запитання? Власне, Олька не мала навіть подруг свого віку, не те що вже старших порадників. Рано усвідомивши з гордовитою гіркотою відмінність свого статусу «дитини п’яниць» від інших більш-менш благополучних дітей, вона ні до кого й не набивалася. Живучи в Роксани, Олька мала вчительчин спосіб життя за приклад і, як могла, старалася наслідувати все до дрібниць – і її чисту мову, і манеру триматися, й акуратність її невеличкої квартири, охайне утримання свого гардеробу, догляд за волоссям, руками, тілом, а також поміркованість та доброзичливість у судженнях про інших людей, і ще – читання книжок. Як ридала вона, проковтнувши навздогад узятий з полички роман «Людина-амфібія» Олександра Бєляєва! Жаліла і красуню Гуттієре, і доктора Сальватора, а щонайбільше – Іхтіандра, «морського диявола» із серцем ангела. А коли Роксана привезла з Києва диск із цим фільмом, Олька подивилась його єдиний раз, знову наревлася, шморгнувши носом, зробила вголос висновок, що життя важке й несправедливе до тих, хто заслуговує бути щасливим, вклала диск у пакетик, всунула між сторінок роману і демонстративно поставила на книжкову полицю.

Тепер її нове, можливо, дещо штучне життя настільки відрізнялося від тієї реальності, яка існувала в садибі її дитинства, та й узагалі від середньостатистичного сільського життя навіть непитущої родини, нерозривно пов’язаного з городами, господарством і націленого головним чином на прогодування тутешньої чи розпорошеної по містах родини, що та їхня невеличка квартирка здавалася Ольці кораблем, відокремленим від звичного світу. А інколи їй ввижалося, що за стінами будинку не рідне село, а сам Київ, і все в ньому інакше, так, як показують у кіно. Ось лишень одягнись, розчешись, стань на порозі, вирівняй спину, підніми голову, відчини двері, зроби кілька кроків – і опинишся якщо вже не на Хрещатику, то точно на Оболоні!

Ці спокій та насолоду від вистражданого нового життя Олька відчула не одразу. Перші дні були для неї тривожними, а статус її у Роксани видавався нелегальним, тимчасовим та хитким. Скоса поглядали на неї учні різного віку, скоса – на Роксану вчителі, мовляв, не лізла б у чужі проблеми, хоч і шкода дівчинки, та вже ж не сирота… Але за кілька днів Роксана написала заяву на ім’я директора школи й таку саму на дільничного інспектора про те, що в зв’язку з нестерпно важкою ситуацією в сім’ї учениці такої-то вона вважає за потрібне тимчасово забрати дівчинку до себе, що має бути позитивним для дитини, яка перебуває в постійному стресовому стані в родині алкоголіків.

Заява – річ офіційна. І хоч не було подібних прецедентів, вона якось урегулювала ситуацію та приглушила пересуди.

А тим часом місцева міліція передала у район справу про мертве немовля – чи не було в тому криміналу. Ольчина мати раз припленталася до школи і чекала її після уроків, але в приміщення зайти не наважилась. Олька ж тремтіла біля вікна і виходити не стала – боронь Боже, знову мати натисне на жалість, і піде вона телям на мотузку споглядати те саме. Так і не зустрілися. Баби переказували потім, що мати, випивши, сварилася біля магазину, що вчителька, не здатна народити власних дітей, украла в неї «готову», а батько погрожував, але хто там його боявся, коли він вже сам догорав від горілки.

Олька залишилась. Але три місяці по тому закінчився навчальний рік, Роксана, прийнявши іспити, без пояснень подала заяву на звільнення, а Ольці повідомила, що має закордонного нареченого, котрий улітку планує забрати її до себе.

Того дня наче небо впало на землю. Враз вибухнув тендітний душевний комфорт, який дівчинка дозволила собі відчути поруч із цією жінкою, що не стала для неї ні матір’ю, ні навіть старшою сестрою – вона ніколи не сюсюкала з Олькою та не пестила її, не панібратствувала, не родичалася, наче знала – що ближчими вони стануть, то боліснішим буде розставання. Власне, не Роксана вигадала цю малу спільноту – вона просто не відштовхнула Ольку в страшну для неї хвилину. І протягом тих трьох місяців, знаючи наперед скінченність цього симбіозу, жінка вкладала в дівчинку по максимуму все, що вважала корисним в її дорослому житті. Але при тому тримала дистанцію, умисне залишаючись для неї людиною з іншої стежки, людиною із власною долею.

7

З якою метою, увійшовши в під’їзд, люди заходять до кабіни ліфта? Звісно, скажете ви, щоб піднятися на потрібний поверх, а не щоб пережити екстремальні враження. Зазвичай ліфт, це не мета, а засіб. Вертикальна риска, що веде від пункту «А» до пункту «Б», куди бажано дістатися. Тому мало хто буває задоволений, опинившись у пастці цієї риски. Бувають наслідки з боку здоров’я, втрачений час, зіпсований настрій. Хоча дехто вміє поставитися до пригоди з гумором. Запустивши у пошукову систему в Інтернеті словосполучення «застрягнути в ліфті», знаходиш неймовірну кількість людських вражень. Навіть прохання до інтернет-спільноти допомогти «правильно та надійно застрягнути в ліфті, щоб надовго і щоб ніхто не зрушив, «бо дуже треба»!» І, уявіть собі, за питанням довгий список відповідей-порад, як тому бовдуру свою ідею реалізувати!

А дехто ділиться своїми враженнями на тематичних форумах.

– Я зависала в ліфті тільки один раз, зате як це все було! Мало того, що зі мною в ліфті були ще якийсь обкурений гопник і дівка-істеричка, яка спочатку верещала, так що у мене вуха ледве не відвалилися, а потім дістала телефон, подзвонила подрузі й стала з нею базікати. Весело… А гопник стояв, як бовдур, і через кожні п’ять хвилин питав: «А ми шо – застрялі?». Ні, блін, бензин у ліфта закінчився! Потім, хвилин через 20, нас звідти все-таки витягли, але тепер щоразу, коли я сідаю в ліфт, мені якось не по собі.

– Коли застрягнеш у ліфті сама – тут тобі і плюс, і мінус. Не буде поруч ні придурків, ні симпатичних хлопчиків… Але найстрашніше – без мобільника! Це жах. Прикмета у мене навіть така: якщо забула мобілку – у ліфт не сідай! Маю гіркий досвід. А головне, сусідам все по фігу. А мені доводиться і кричати, і тупотіти ногами… Вони не чують. Поводжу себе, як дурепа, але, чорт, як поводитися інакше?

– Мабуть, найприкольніший випадок у моєму житті – це коли я у Франції застрягла з п’ятьма (!) бабцями в одному тісному ліфті. Справа в тому, що на ліфті явно писалося – максимум 4 людини, а нас там було шестеро. Я їм так і сказала, але старі, мабуть, через неписьменність не вміли читати по-французьки і набилися в ліфт. От він, як і слід було й чекати, застряг. Бабусі тут же почали задихатися, ковтати заспокійливе й отримувати серцеві напади, як по команді. Ну, я натиснула червону кнопку, і служба почала давати мені французькою вказівки, що робити. Але я ні фіга не зрозуміла, тому що найменша бабуся почала молотити кулачками по стінках і волати так, що і мені до неї далеко було б. Загалом, я зрештою дещо зрозуміла, і натиснула, що треба. А от їхали б самі, без мене, молодої й розумної, сиділи б там і досі. :)

– Було це якось взимку, прийшли до мене гості, напилися ми чаю і вирішили піти в кіно. Увіпхалися в пасажирський ліфт, було нас п’ятеро, та ще й у шубах, пуховиках, дублянках, розігріті чаєм. Ліфт спустився на півметра і завис. Двері не відчинялися. Але компанія була непогана, всі свої та веселі, правда, мов оселедці в банці, та ще й добряче вдягнені. Та ще й після чаю… Але коли нас визволили (хвилин за сорок), в кіно ми вже не пішли, бігли всі назад додому. Бо таки ж після чаю :)

– А ми раз застрягли невесело. Саме в той час усі розмови йшли про російський підводний човен «Курськ», де на глибині загинуло чимало моряків. То дуже їм поспівчували, коли майже годину чекали визволення в літню спеку і нічим було дихати. Було нас разом зі мною п’ятеро, один з нас добряче нетверезий мужик із перегаром, одна закохана парочка і дівчинка з собачкою. Собачка – молодий сенбернарчик. Він повівся найрозумніше – вже хвилин за десять улігся на підлогу, знайшов носом щілинку, звідки тягло свіжим (чи просто прохолодним) повітрям із шахти ліфта, і так і пролежав. Скажу, що враження були не з приємних, коли дихати майже нічим. Та ще той алкан щось варнякав, та й песик трохи смердів, мабуть, теж боявся… Але нічого, за годину всіх витягли. А закоханій парочці наче навіть сподобалося.

– Особисто я люблю застрягати в ліфті за інерцією. Як застрягну, серце радіє! Тому що, коли мені було дванадцять років, я застрягла в ліфті з хлопчиком на ім’я Арсеній, він мені дуже подобався. Там ми вперше поцілувалися… Ну, а що ще робити в просторі два метри на два метри при темряві?

– А мене приколюють відчуття – екстрім, страх… Ти перебуваєш у невідомо скількох метрах від землі, світло не горить, а під ногами, крізь підлогу, відчувається порожнеча… Ці відчуття – просто супер! Застрягла якось в 10-річному віці між 11 і 12 поверхами, 40 хвилин безрезультатно тисла всі кнопки в темному ліфті, поки не приїхав дядько-монтер, не зламав дверцята і не витяг мене. І все одно – супер! Хоча, звичайно, такі емоції з’являються вже після того, як ти звільнений :)

– Іноді тільки такі моменти допомагають мені над чимось замислитися в житті, подумати над якоюсь ситуацією. І стоячи або сидячи в цьому темному ліфті, нічого не залишається, як розмова з самим собою. У дитинстві мріяла застрягти в ньому перед школою, але так цьому бажанню і не судилося збутися.

– А знаєте, що в США роблять адвокати, якщо застрягають у ліфті? Радіють! Бо це – гарантований дохід. Включають опцію секундоміра у мобільному і починають рахувати, скільки саме вони перебувають у застряглому ліфті. Тамтешнє прецедентне право у ряді штатів виробило практику: 6 хвилин – 14 тисяч доларів відшкодування по суду, 15 хвилин – 35 тисяч доларів і т. д. Але все ж таки «вартість страждань» визначає суд. І зазвичай власник будівлі та потерпілий підписують мирову угоду, не чекаючи суду, бо власнику вигідніше заплатити, ніж потрапити в комп’ютерну базу даних. Адже факт, що в будинку постраждав мешканець, може різко знизити ренту.

– А я колись у Мангеттені в одному з престижних будинків початку ХХ сторіччя їхав у ліфті, який працює не на електриці, а завдяки противазі. Треба було тягнути трос, щоб ліфт рухався. Кабінка ліфта невеличка. Окрім ліфтера ще двоє-троє людей вміщаються. Трос проходить усередині кабіни. І не один, а два. Тягнеш за один – їдеш угору, за другий – униз. В ідеалі його тягне ліфтер, але в деяких будинках – самі пасажири. Це не важко, і на такий випадок на спеціальній поличці є спеціальні рукавиці. Ліфт їде повільно і надійно.

– Батько згадував, що старі київські ліфти звалися «підйомники», ліфтер (такий солідний дядько у формі) їхав разом із клієнтами – натискав кнопки, відчиняв двері. Звісно, ліфти були тільки у VIP-будинках – то був люкс неймовірний! Подекуди збереглися ще ті перші кабіни – на двох. Бо ліфтер «брав на борт» лише одного пасажира… А в 1970-ті роки такі ліфти були предметом цікавості – ми бігали дивитися їх, каталися. Був такий манюній ліфт у будинку на Леніна, теперішній Богдана Хмельницького, як увійти в арку біля зоомагазину. Але в 1970-ті й 1980-ті чомусь більш знаний був ліфт «на Карла Маркса», себто на вул. архітектора Городецького, правіше від метро. І саме той під’їзд першим закрили на домофон його мешканці – набридли відвідувачі. А ліфт на Свердлова, себто Прорізній, був менше розкручений, тому туди можна було вільно потрапити навіть у нещодавні часи. А тепер туди теж чорта з два втрапиш! Цілуватися було в них добре, особливо якщо застрягнеш. Особливо, якщо спеціально зробиш так, щоб ліфт зупинився між поверхами… Вигадливі кавалери спеціально вели баришню показати якусь цікавинку. Вона не здогадувалася, про що насправді йдеться. Чи здогадувалася, але вдавала, ніби не розуміє. Далі заходили в ліфт, і під час руху треба було ліктем (не промахнися, хлопче!) непомітно натиснути кнопку «Стоп». «Ой, яка пригода!» – кліп-кліп очима… Отоді й починалися поцілунки:)) А мешканці тих будинків, нерозумні, сварили цілувальників.

– Е-хе-хе, в ліфті відкривається стільки можливостей, якщо пощастило застрягти з красивою дівчиною! З нетерпінням чекаю цього моменту, а якщо ні хріна не дочекаюся, доведеться самому постаратися! І не потрібен мені ніякий ліфтер у рукавицях!:)

8
{"b":"222143","o":1}
ЛитРес представляет: бестселлеры месяца
Мое особое мнение. Записки главного редактора «Эха Москвы»
111 новых советов по PR + 7 заданий для самостоятельных экспериментов
Мертвый вор
Беги и живи
30 шикарных дней: план по созданию жизни твоей мечты
Бесстрашие. Мудрость, которая позволит вам пережить бурю
Мои живописцы
Солнце внутри
Лживый брак