ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Не може бути!

— «... про що вважаю своїм обов’язком повідомити вас заздалегідь».

А тепер підпишіть і пошліть полісмена з листом на четверту годину. На той час ми знову зберемося в цій кімнаті. А доти кожен робитиме, що схоче. Можу запевнити вас, що це слідство вже добігає кінця.

Ми зібралися, коли вже звечоріло. Холмс поводився якнайсерйозніше, мене переповнювала цікавість, детективи були помітно невдоволені і роздратовані.

— А тепер, джентльмени, — урочисто сказав мій друг, — я хочу, щоб ви самі визначили, як мої спостереження призведуть до висновків, яких я дійшов. Вечір прохолодний, а я не знаю, скільки часу забере наш похід, тож прошу вас надягти теплі пальта. Нам конче треба бути на місці до того, як зовсім смеркне. Тож зараз, з вашого дозволу, й вирушаймо.

Ми пішли вздовж огорожі парку, що оточував садибу, аж поки не відшукали в ній першої-ліпшої дірки. Крізь цю дірку ми проникли всередину садиби, подалися слідом за Холмсом і нарешті дісталися густих кущів, що росли навпроти звідного мосту. Міст було опущено. Холмс причаївся за лавровим кущем, ми троє — так само.

— Що нам тепер робити? — не дуже лагідно спитав Мак-Дональд.

— Озброїтися терпінням і сидіти якомога тихше, — відповів Холмс.

— Навіщо ми взагалі прийшли сюди? Далебі, мені здається, що вам слід бути з нами відвертішим.

Холмс засміявся.

— Ватсон вважає мене за такого собі актора, — мовив він. — Я маю деякі здібності, що потребують доброї режисерської роботи. Будьте певні, містере Маку, наша професія стала б вельми нудною, якби ми зрідка не збагачували її драматичними сценами, які надають нашим досягненням певного блиску. Просте звинувачення, брутальне поплескування по плечу що може бути нуднішим? А блискавична думка, прискіпливе спостереження подій, переможне підтвердження сміливих здогадів — хіба це не гордість нашої роботи? Ось і нині ви тремтите в чеканні, мов мисливець у засідці. Який може бути мисливський азарт, коли все розрахувати з точністю розкладу руху потягів? Отож майте трохи терпіння, містере Маку, і все для вас проясниться.

— Що ж, сподіваюся, гордощі й задоволення прийдуть до нас раніше, ніж ми подубіємо від холоду, — відповів, усміхаючись, лондонський детектив.

Холмсів заклик до терпіння був цілком виправданий, бо наша засідка виявилась довгою й нелегкою. Похмурий фасад старого будинку поволі темнішав у сутінках. Холодний, важкий туман з боку рову проймав нас до кісток і змушував цокотіти зубами. Лише в одному з вікон горіло світло — в фатальній Дугласовій кімнаті. Всі інші вікна були темні, без жодної ознаки життя.

— Довго ще чекати? — спитав нарешті інспектор. — І чого ми чекаємо?

— Я й сам не знаю, як довго нам доведеться чекати, — суворо відповів Холмс. — Якби злочинці щоразу діяли за розкладом, мов потяги на залізниці, нам було б, звичайно, зручніше. Але злочинці... Погляньте-но, ось той, кого ми чекаємо!

В кімнаті спалахнуло яскраве жовте світло: хтось походжав туди-сюди за вікном. Лаврові кущі, за якими ми сховалися, були навпроти вікна й не більше ніж за сотню футів від нього. Раптом завіси рипнули — воно відчинилось, і ми побачили неясні обриси голови та плечей людини, що пильно вдивлялася в темряву. Кілька хвилин вона витягала шию, немовби переконуючись, чи ніхто його її бачить. Нарешті вона нахилилась, і в напруженій тиші ми почули легкий плюскіт збуреної води. Здавалось, ніби та людина опустила щось у рів. Потім вона, мов рибалка, витягла з води якусь велику, круглу річ, яка зникла на тлі освітленого вікна.

— Ну! — вигукнув Холмс. — Уперед!

Ми підхопились на свої змерзлі ноги й помчали за ним; він хутко перескочив міст і різко подзвонив біля дверей. Заскреготали засувки, й на порозі з’явився здивований Еймс. Пробігши мовчки повз нього, Холмс кинувся до тієї кімнати, де у вікні було видно людину; ми побігли слідом за ним.

Гасова лампа, що стояла на столі, випромінювала світло, яке ми помітили з засідки. Коли ми увійшли, перед нами постав Сесіл Баркер; світло лампи осявало його мужнє, рішуче, чисто поголене обличчя та розгнівані очі.

— Що це таке?! — вигукнув він. — Чого вам тут треба?

Холмс швидко озирнувся й кинувся до скрученого мотузком клунка, що лежав під письмовим столом.

— Ось що нам треба, містере Баркере. Оцей клунок, утоплений за допомогою гімнастичної гирі, який ви щойно дістали з рову.

Баркер приголомшено вирячився на Холмса.

— Звідки, в біса, ви про це знаєте? — спитав він.

— Просто я сам там потопив його.

— Потопили? Ви?!

— Точніше буде сказати — «знову потопив», — пояснив Холмс. — Пам’ятаєте, інспекторе Мак-Дональде, як мене вразило те, що одна гиря з двох зникла. Я звернув на те вашу увагу, але вам, заклопотаному іншими подіями, не було часу на всілякі дрібниці, як ви тоді вважали; інакше б ви зробили з того деякі висновки. Коли поблизу є вода і бракує однієї гімнастичної гирі, то неважко здогадатися, що якусь річ було потоплено. Цю думку будь-що варто було перевірити. Завдяки Еймсові, що пустив мене до кімнати, і руків’ю парасоля доктора Ватсона я минулої ночі витяг цей клунок із рову й оглянув його.

Найголовніше було, звичайно ж, дізнатися, хто його туди кинув. Цього ми досягли вельми простим способом, повідомивши, що рів завтра буде осушено. Довідавшись про це, ви негайно вирішили переховати клунок в інше місце, діставши його потемки, коли ніхто цього не помітить. Але ми, четверо свідків, бачили, хто це зробив. Отже, містере Баркере, тепер ми чекаємо вашого пояснення.

Шерлок Холмс поклав мокрий клунок на стіл, біля лампи, і розв’язав мотузок. З клунка він дістав гімнастичну гирю й поставив її в куток, до іншої гирі. Потім витяг звідти пару черевиків. «Американські, як бачите», — зауважив він, показавши на носи. Далі вийняв довгий ніж у піхвах. Насамкінець із клунка з’явилися повний комплект білизни, пара шкарпеток, сірий твідовий костюм та коротке жовте пальто.

— Вся одежа звичайнісінька, — зазначив Холмс, — крім пальта, що має багато підозрілих рис. — Він підніс пальто до світла. — Як бачите, тут є внутрішня кишеня, що йде аж під самий підбій: там легко може поміститись обріз. На комірі — мітка кравця: «Ніл, верхній одяг, Верміса, США». Я провів день у тутешній бібліотеці й поповнив свої знання тим, що Верміса — квітуче містечко в Сполучених Штатах, у долині, відомій своїми шахтами й копальнями. Я пригадую, містере Баркере, ніби ви казали, що перша дружина містера Дугласа була з місцевості, багатої на вугілля. Неважко припустити й те, що літери «Д. В.» на картці біля мертвого тіла можуть означати «Долина Верміси»: ця долина, що посилає вбивць, і мала бути Долиною жаху, про яку ми тут чули. Тепер нам усе зрозуміло. А зараз, містере Баркере, ваша черга пояснювати.

Варто було подивитись на обличчя Сесіла Баркера, коли він слухав ці слова відомого детектива. Гнів, подив, страх, нерішучість змінювали на ньому одне одного. Нарешті він спробував приховати все це за їдкою посмішкою.

— Ви вже знаєте так багато, містере Холмсе, що краще зробіть це самі, — кинув він.

— Я, звичайно, міг би дещо додати, містере Баркере, але нам буде цікавіше послухати вас.

— О, ви так гадаєте? Тоді я скажу вам лише одне: якщо тут і є якась таємниця, то належить вона не мені. Я не з тих, хто виказав би її.

— Ну, якщо так, містере Баркере, — спокійно відказав інспектор, — то нам доведеться як слід за вами наглядати, аж поки не прибуде ордер на арешт.

— Робіть, що хочете, хай вам біс, зухвало відповів Баркер.

Схоже було, що вести цю розмову далі немає сенсу: достатньо було поглянути на його закам’яніле обличчя, щоб зрозуміти, що жодна сила не примусить його вчинити проти власної волі. Гнітючу мовчанку раптом порушив жіночий голос. Місіс Дуглас, що стояла й слухала біля навпіввідчинених дверей, увійшла до кімнати.

— Годі, Сесіле, мовила вона. — Хай там що, ви прислужилися нам чим могли.

— Навіть більше, — поважно відказав Шерлок Холмс. — Щиро співчуваю вам, мадам, і прошу довіритись нашому здоровому глуздові й порядності. Може, я й помилився, не зваживши на ваше бажання, яке передав мені мій друг доктор Ватсон, але тоді я ще мав підстави думати, що ви причетні до злочину. Тепер я певен, що це не так. Водночас тут залишилося ще багато нез’ясованого, тож щиро раджу вам попросити містера Дугласа, щоб він сам розповів свою історію.

15
{"b":"222200","o":1}
ЛитРес представляет: бестселлеры месяца
Практический курс трансерфинга за 78 дней
Рельсовая война. Спецназ 43-го года
Попрыгунчики на Рублевке
Энцо Феррари. Биография
Пророчество Паладина. Негодяйка
Пустошь. Возвращение
Гнездо перелетного сфинкса
Зло
Поколение селфи. Кто такие миллениалы и как найти с ними общий язык