ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Надто вже вона непевна.

— І все-таки погляньмо, чи можемо ми її розвинути. Що більше я міркую над цією загадкою, то менше вона здається мені незбагненною. Які вказівки щодо книжки?

— Жодних.

— Ну, ну, тут не так уже все й кепсько. Шифрований лист починається великим числом 534, чи не так? Візьмемо за робоче припущення, що 534 — це сторінка, яка є ключем до шифру. З цього випливає, що книжка досить-таки груба. Наступний знак — К2. Що ви скажете про це, Ватсоне?

— «Книга друга», звичайно, тобто частина друга.

— Навряд чи це так, Ватсоне. Якщо подано номер сторінки, то номер частини твору вже несуттєвий.

— Колонка! — вигукнув я.

— Чудово, Ватсоне! Ви просто вражаєте мене цього ранку. Напевно, колонка. Отже, тепер ми починаємо з того, що цей грубий том надруковано в дві колонки — досить довгі, бо одне зі слів позначено числом 293. Чи всі можливості цього листа ми вичерпали?

— Побоююсь, що всі.

— Ви несправедливі до самого себе. Ще одна думка, любий мій Ватсоне. Якби книжка була рідкісна, то він одразу надіслав би її мені. Насправді ж він збирався, поки його намірів ніхто не порушував, надіслати лише ключ. Він пише про це в своєму листі. Це означає, що таку книжку я легко можу знайти в себе. Іншими словами, Ватсоне, йдеться про якесь дуже поширене видання.

— Справді, звучить імовірно.

— Отож ми можемо звузити поле наших пошуків до грубої книжки, надрукованої в дві колонки й дуже поширеної.

— Біблія! — переможно вигукнув я.

— Добре, Ватсоне, добре! Але здогад, на жаль, хибний. Адже саме Біблію найважче уявити на руках у когось із спільників Моріарті. До того ж, видань Святого Письма так багато, що він не міг сподіватися, ніби я маю примірник із так само нумерованими сторінками. Ні, він посилається на щось певніше. Він знає, що його сторінка 534 достеменно збігається з моєю сторінкою 534.

— Але таких книжок небагато!

— Отож. Тут і є наш порятунок. Наші пошуки тепер обмежуються книжками з постійною нумерацією сторінок, і до того ж такими, які має кожен.

— Довідник Бредшоу?[2]

— Ні, Ватсоне, навряд. Зміст слів цієї книжки завузький. Бредшоу ми можемо проминути. І будь-який інший довідник чи словник теж — із тієї самої причини. Що залишається?

— Який-небудь щорічник!

— Чудово, Ватсоне! Я помилявся, гадаючи, що ви не влучите в ціль. Щорічник! Візьмімо випуск «Щорічника Вайтекера». Він найбільше поширений. Має потрібне число сторінок. І надрукований у дві колонки. На початку зміст його слів дещо обмежений, але ближче до кінця ширшає. — Він узяв з полиці том щорічника: — Ось сторінка 534, друга колонка, — про торгівлю Британської Індії. Записуйте, Ватсоне. Номер тринадцятий — «Магратта[3]». Побоююсь, що початок не дуже втішний. Номер сто двадцять сьомий — «уряд». Тут уже є певний сенс, хоча це й не дуже стосується нас із професором Моріарті. Спробуймо далі. Що ж робить уряд Магратти? На жаль! Наступне слово — «пір’я». Не вийшло, любий мій Ватсоне. Кінець!

Він говорив жартівливим тоном, але його насуплені брови свідчили про зневіру і розчарування. Я теж сидів засмучений і безпорадний, утупившись у камін. Запанувала довга мовчанка, яку перервав несподіваний вигук Холмса, що з’явився з-за дверцят шафи з іншим, пошарпаним, томиком у руці.

— Ми поплатилися за свій поспіх, Ватсоне! — вигукнув він. — Ми випередили час. Нині сьоме січня, й ми взяли найсвіжіший том щорічника. Але більш ніж імовірно, що Порлок брав для свого листа минулорічний випуск. Він, звичайно, повідомив би нас про це, якби встиг написати лист із поясненням. Тепер погляньмо, що покаже нам сторінка 534. Номер тринадцятий — «маю», сто двадцять сьомий — «відомості». Це вже дещо обіцяє. — Холмсові очі блищали, а тонкі, нервові пальці тремтіли, коли він перелічував слова. — «Небезпека». Ага! Чудово! Записуйте, Ватсоне: «Маю... відомості... небезпека... може... загрожувати... дуже... скоро... якийсь». Далі у нас стоїть ім’я «Дуглас». «Багатий... сквайр... тепер... у... Берлстон... замок... Берлстон... запевнити... вона... незворотний». Усе, Ватсоне! Що ви скажете про застосування чистого розуму та його результати? Якби наш зеленяр мав на продаж лаврові вінки, я послав би Біллі купити один.

Я й досі роздивлявся папірець на своїх колінах, на якому записав розшифрований Холмсом лист.

— Який дивний спосіб туманно висловлювати думки! — мовив я.

— Навпаки, їх висловлено дуже ясно, — заперечив Холмс. — Коли для висловлення своїх думок ви користуєтесь лише однією колонкою книжки, то навряд чи знайдете все, що вам потрібно. В чомусь ви повинні розраховувати на кмітливість вашого адресата. Зміст цілком зрозумілий. Якась небезпека чатує на Дугласа — багатого джентльмена, що мешкає, мабуть, у сільській садибі. Порлок певен, — «запевнити» — це найближче, що йому пощастило знайти до слова «певен», — що ця небезпека неминуча — «незворотна». Ось він, результат нашого невеличкого аналізу!

Холмс відчував задоволення, що його отримує справжній митець, коли милується своїм найкращим твором. Він і досі сміявся, радіючи успіхові, коли Біллі відчинив двері й до кімнати увійшов інспектор Мак-Дональд із Скотленд-Ярду.

Тоді, наприкінці вісімдесятих років, Алек Мак-Дональд був ще далекий від своєї теперішньої слави. Цей молодий, але здібний детектив виявляв надзвичайне вміння в розслідах, які доручали йому. Його висока, кремезна постать наводила на думку, що він має неабияку силу; високе чоло і глибоко посаджені очі, які блищали з-під кошлатих брів, свідчили про тонкий, проникливий розум. Мовчазний, суворий чоловік, він розмовляв абердинською говіркою.

Двічі за всю його кар’єру Холмс допомагав йому досягти успіху, сам задовольняючись лише радістю від того, що знайшов розгадку. Питаючи в Холмса поради в будь-якому важкому випадку, шотландець відповідав своєму колезі-аматорові глибокою вдячністю й повагою. Лише посередність не визнає нічого вищого від себе; талант, навпаки, завжди розпізнає й цінує генія. Мак-Дональд, що мав талант до свого фаху, не бачив нічого принизливого в тому, щоб попросити поради в людини, яка за своїми здібностями й досвідом стоїть осібно в усій Європі. Холмс, не дуже схильний до дружніх стосунків, був добрий до здорованя-шотландця і зараз лагідно всміхнувся до нього.

— Ви рання пташка, містере Маку, — мовив він. — Побоююсь, що ваші відвідини означають якусь нову незвичайну пригоду.

— Якби ви сказали «сподіваюсь», а не «побоююсь», було б, гадаю, ближче до правди, — відповів з ущипливою посмішкою інспектор. — Ні, дякую, я не палю. Я вийшов так рано через те, що найперші години після злочину для нас найдорожчі, — ви самі це добре знаєте. Але... але...

Інспектор раптом зупинивсь і втупив здивовані очі в папірець, що лежав на столі. То був аркуш, на якому я записав зміст розшифрованого листа.

— «Дуглас»... — пробурмотів він. — «Берлстон»... Що це, містере Холмсе? Це якісь чари! Заради всього святого, скажіть, звідки ви взяли ці імена?

— З шифру, який ми з доктором Ватсоном щойно розгадали. А що, власне, сталося?

Інспектор і далі переводив спантеличений погляд то на мене, то на Холмса.

— Тільки те, — відповів він, — що містера Дугласа з Берлстонської садиби жорстоко вбито минулої ночі!

2. Шерлок Холмс розмірковує

То був один з тих драматичних моментів, які становили сенс життя мого друга. Було б перебільшенням сказати, що це його приголомшило. В його вдачі не було й тіні черствості, але напружена праця добре загартувала йому нерви. В такі хвилини душа його немовби дрімала, зате розумова чутливість загострювалася до краю. Зараз на його обличчі не було й сліду того жаху, що його я побачив після Мак-Дональдових слів; воно виявляло скоріше цікавість, із якою хімік розглядає кристали, що осіли на дні склянки з розчином.

— Чудово! — промовив він. — Чудово!

вернуться

2

Довідник Бредшоу — англійський залізничний довідник.

вернуться

3

Магратта — історичний регіон в Індії.

2
{"b":"222200","o":1}