ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Вас це, здається, не здивувало?

— Зацікавило, містере Маку, але не здивувало. Чому я маю дивуватися? Я одержав анонімне повідомлення, що одній особі загрожує небезпека. Менше ніж за годину я дізнався, що ця небезпека справдилась і цю особу вбито. Це зацікавило мене, але анітрохи, як бачите, не здивувало.

Кількома словами він розповів інспекторові про шифрований лист і про ключ до нього. Мак-Дональд сидів біля столу, підперши руками підборіддя й насупивши свої кошлаті жовтаві брови.

— Я хотів цього ранку їхати до Берлстона, — мовив він. — Я зайшов, щоб попросити вас поїхати зі мною — вас і вашого друга. Проте з того, що ви розповіли, випливає, що ми можемо успішніше попрацювати в Лондоні.

— Гадаю, що навряд, — зазначив Холмс.

— Зважте все, містере Холмсе! — вигукнув інспектор. — За день чи два всі газети буде заповнено берлстонською таємницею; але що то за таємниця, коли в Лондоні є людина, яка зуміла заздалегідь передбачити злочин? Нам залишається тільки знайти цю людину, і все з’ясується.

— Безперечно, містере Маку. Тож яким чином ви пропонуєте шукати цього так званого Порлока?

Мак-Дональд оглянув з обох боків лист, переданий Холмсом.

— Штемпель поставлено в Кембервелі — це мало чим допоможе нам. Ім’я, на вашу думку, вигадане — цього теж, звичайно, замало. Ви сказали, що надсилали йому гроші?

— Двічі, в банкнотах.

— Куди?

— До Кембервелської поштової контори.

— І жодного разу не поцікавились, хто приходив по них?

— Ні.

Інспектор здивовано й трохи вражено поглянув на нього:

— Чому ж?

— Бо я завжди дотримую свого слова. Після першого листа я пообіцяв, що ніколи не розшукуватиму його.

— Ви гадаєте, що за ним стоїть хтось інший?

— Я знаю це.

— Той професор, що про нього ви згадували?

— Саме він.

Інспектор Мак-Дональд усміхнувсь і підморгнув, позирнувши в мій бік.

— Скажу не криючись, містере Холмсе: у нас у Скотленд-Ярді вважають, що ви даремно гострите зуби на цього професора. Я зібрав про нього деякі відомості. Він має славу шанованої, вченої й талановитої людини.

— Я радий, що ви визнаєте його талант.

— Та його не можна не визнати! Після того, як я почув про ваше ставлення до нього, я вирішив сам зустрітися з ним. Ми трохи погомоніли про сонячні затемнення. Що там про них слід говорити, я вже не знаю, але він узяв ліхтар і глобус і за хвилину все пояснив мені. Він дав мені свою книжку — те, що там писано, надто вже мудре для мене, хоч я й добре навчався в Абердині[4]. Із своїм худим обличчям, сивим волоссям, якоюсь ніби врочистою мовою він схожий на справжнісінького міністра. Коли він на прощання поклав мені на плече руку, було схоже, що то батько благословляє сина йти в далекий, невідомий світ.

Холмс коротко зареготав і потер руки.

— Чудово! — мовив він. — Просто чудово! Скажіть-но мені, друже Мак-Дональде, ця щира приємна бесіда тривала в кабінеті професора?

— Так.

— Гарна кімнатка, авжеж?

— Дуже гарна, містере Холмсе, ошатна.

— Ви сиділи біля його письмового столу?

— Так.

— То ви були проти світла, а його обличчя — в затінку?

— Це було ввечері... Так, лампа світила на мене.

— Цього слід було сподіватися. Ви помітили картину за спиною в професора?

— Я нічого не проминаю, містере Холмсе. Мабуть, навчився цього у вас. Так, я помітив картину — портрет молодої дівчини, що дивиться вбік, підперши голову руками.

— То картина Жана-Батіста Ґреза[5].

Інспектор удав зацікавлення.

— Жан-Батіст Ґрез, — провадив Холмс, умостившись глибше в кріслі й стуливши кінчики пальців, — то великий французький художник другої половини вісімнадцятого століття. Нинішня критика більше ніж погоджується з високою оцінкою його робіт сучасниками.

Інспектор збайдужіло дивився на мого друга.

— Краще б нам... — почав він.

— Саме це ми й робимо, — перебив його Холмс. — Усе, про що я кажу, має безпосередній зв’язок із тим, що ви називаєте «берлстонською таємницею». Це навіть можна назвати її справжнім серцем.

Мак-Дональд легенько всміхнувсь і привітно позирнув на мене.

— Ви надто вже швидко міркуєте, містере Холмсе. Ви проминули одну-дві ланки в своїх думках, а я не можу заповнити цієї прогалини. Що може бути спільного між тим давно померлим художником та берлстонським випадком?

— Детективові стає в пригоді будь-яке знання, — зауважив Холмс. — Навіть така дурниця, що 1865 року картину Ґреза під назвою «Дівчина з ягням» було продано на аукціоні «Порталіс» за мільйон дві тисячі франків — більш ніж сорок тисяч фунтів.

Інспекторове обличчя відразу спалахнуло цікавістю.

— Хочу нагадати вам, — вів далі Холмс, — що про суму платні професора можна легко дізнатися з довідників. Він дістає сімсот фунтів на рік.

— Тоді як він міг придбати...

— Отож! Як він міг?

— Дивна річ, — замислено мовив інспектор. — Кажіть далі, містере Холмсе. Мене це справді зацікавило. Дивна річ!

Холмс усміхнувся. Його завжди тішило чиєсь захоплення — то була риса, гідна справжнього митця.

— А як щодо Берлстона? — спитав він.

— Ми ще маємо час, — відповів, позирнувши на годинник, інспектор. — Біля ваших дверей на мене чекає кеб; за двадцять хвилин він довезе нас до вокзалу Вікторія. А щодо цієї картини... Ви, містере Холмсе, якось нібито казали мені, що ніколи не бували в професора Моріарті.

— Так, ніколи.

— То звідки ви знаєте про його кімнату?

— Це вже інша річ. Я тричі бував у його кімнатах — двічі під різним приводом чекав на нього і йшов звідти до його повернення. А втретє... ні, про це я не буду розводитись перед поліційним детективом. Скажу лише, що того разу я дозволив собі переглянути його папери — і наслідки були найнесподіваніші.

— Ви знайшли щось компрометуюче?

— Нічогісінько. Оце мене і вразило. Тепер ви бачите, до чого тут картина. Це свідчить, що він — людина дуже багата. Але як він надбав це багатство? Він неодружений. Його молодший брат служить начальником станції десь на заході Англії. Кафедра дає йому сімсот фунтів на рік. А тим часом він має справжнього Ґреза.

— То й що?

— Висновок дуже простий.

— Ви хочете сказати, що це багатство надбане незаконним чином?

— Отож. Але в мене є й інші причини вважати так: десятки найтонших ниток ведуть звивистими шляхами до середини павутиння, в якому переховується ця отруйна, нерухома зовні істота. Я згадав Ґреза лише через те, що ви бачили цю картину самі.

— Справді, містере Холмсе. Усе, що ви розповіли, дуже цікаво. Навіть більше ніж цікаво — просто дивовижно. Але вкажіть нам на щось певніше. Яким чином він добуває ці гроші? Що це — пограбування, фальшування, вбивства?

— Ви читали коли-небудь про Джонатана Вайлда?

— Ім’я нібито знайоме. Хтось із роману, авжеж? Не дуже я полюбляю цих детективів з романів — це хлопці працьовиті, але ніде не сказано, як вони працюють. Це все чистісінькі вигадки.

— Джонатан Вайлд — не детектив і не герой роману. Це відомий злочинець, що жив у середині минулого століття.

— Тоді мені немає до нього діла. Я людина практична.

— Містере Маку, найпрактичніша річ, яку ви можете зробити в своєму житті, — зачинитися на три місяці в кімнаті і по дванадцять годин на добу читати історію злочинів. У ній усе повторюється — навіть професор Моріарті. Джонатан Вайлд був таємною силою всіх лондонських злочинців, яким він за п’ятнадцять відсотків винагороди дарував свій розум і свої здібності. Старе колесо обертається, і все вертає на попередні місця. Все, що ми бачимо, колись уже було і буде знов. Я розповім вам іще одну-дві речі про Моріарті, — вони можуть зацікавити вас.

— Вони справді зацікавили б мене.

— Я мав нагоду дізнатися, хто перша ланка в цьому ланцюзі — в ланцюзі, на одному кінці якого — цей Наполеон злочинного світу, а на іншому — сотня дрібних крадіїв, шахраїв та пройдисвітів; середню його частину складають найрізноманітніші злочини. Начальник їхнього штабу — полковник Себастьян Моран, так само неприступний для закону, як і сам професор. Як ви думаєте, скільки він платить полковникові?

вернуться

4

Абердин — місто в Шотландії.

вернуться

5

Ґрез Жан-Батіст (1725 — 1805) — французький живописець, представник сентименталізму.

3
{"b":"222200","o":1}