ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Все це легко й просто.

— Так, але наступний крок повинен бути обачніший. Він міцний горішок і добре озброєний. Я пошив його в дурні, але він усе одно буде насторожі. Уявіть собі, що я проведу його до кімнати, яка має бути порожня, — а там аж семеро. Будь-що почнеться стрілянина, й когось неодмінно поранять.

— Справді.

— А почувши постріли й галас, туди збіжиться ціле місто.

— Так, ваша правда.

— Отож я пропоную зробити так. Ви зберетесь у великій кімнаті — отій, де ви розмовляли колись зі мною. Я відчиню йому двері, проведу до малої кімнати, а сам піду нібито взяти папери. Таким чином, я зможу попередити вас. Потім повернуся з якими-небудь фальшивими паперами. Він візьме їх, я накинусь на нього й видеру з його рук револьвер. Тільки-но ви почуєте мій голос — біжіть чимдуж до мене. Чим швидше, тим ліпше, бо він не слабкіший за мене, тож сам-один я з ним не впораюсь. Але поки ви не наспієте, я, звичайно, не випущу його з рук.

— Чудовий план, — мовив Мак-Ґінті. — Ложа довіку буде вдячна вам. Я вже думаю, що ви зможете стати тією людиною, яка прийде після мене на місце голови.

— Та що ви, раднику, я ще майже новачок, — відповів Мак-Мердо, але з виразу його обличчя було помітно, що похвала майстра потішила йому душу.

Повернувшися додому, він заходився готуватись до лиховісного вечора. Насамперед вичистив, змастив та зарядив свій смітвессонівський револьвер. Потім оглянув кімнату, що мала стати пасткою для детектива. Це було широке приміщення з довгим столом посередині й великою грубкою біля стіни. В трьох інших стінах були вікна. Віконниць вони не мали — тільки легенькі фіранки затуляли їх. Мак-Мердо уважно оглянув вікна. Звичайно, його насторожило, що кімната була надто вже відкрита для таємних зборів. Навіть те, що будинок стояв віддалік дороги, не заспокоїло його. Насамкінець він поговорив з Скенленом. Той, хоч і належав до Чистіїв, був боязкуватий чоловік і не наважувався перечити товаришам, проте потайки страхався тих жорстоких справ, у яких мусив брати участь. Мак-Мердо стисло розповів йому, що тут діятиметься.

— Якби я був на вашому місці, Майку Скенлене, то ввечері пішов би звідси геть. Тут уночі коїтимуться криваві речі.

— Справді, Маку, — відповів Скенлен. — Це не для моїх нервів. Іще тоді, коли я побачив, як застрелили директора Данна, я сам ледве не знепритомнів. Я не здатний на таке — не те, що ви чи Мак-Ґінті. Якщо ложа не засудить мене, я послухаюсь вашої поради й залишу вас тут на ніч самого.

Всі семеро надійшли вчасно. Зовні вони здавалися поважними громадянами, добре й ошатно вбраними, але з їхніх облич, надто з міцно стулених уст і лютих очей, було видно, що для Берді Едвардса залишилось мало надій на порятунок. Серед них не було жодного, що мав би на своєму рахунку менше ніж дюжину вбивств. Усі вони звикли вбивати так само, як різник — забивати овець.

Найпомітнішим серед них — як зовні, так і за кількістю злочинів — був, безперечно, грізний майстер Мак-Ґінті. Секретар Гарравей, худорлявий чоловік із тонкою, довгою шиєю та нервовими, тремтливими руками, ревно охороняв скарбницю ордену, але чужі гроші брав без вагання. Скарбник Картер, чоловік середнього віку з байдужим, похмурим обличчям та жовтою, висохлою шкірою, був здібним організатором — подробиці кожного злочину народжувались у його кмітливому мозку. Два брати Віллебі — високі, зговірливі юнаки — були завзяті хлопці, а їхній спільник Тигр Кормак — непіддатливий, потайний молодик — своєю зажерливістю наводив страх навіть на товаришів. Такими були люди, що зібралися цього вечора під дахом у Мак-Мердо, аби знищити пінкертонівського детектива.

Господар поставив на стіл пляшку віскі, і всі швидко випили перед початком справи. Болдвін та Кормак уже були напідпитку, й новий ковток хмелю додав їм хоробрості. Кормак торкнувся рукою грубки — у ній яскраво палав вогонь; ночі тієї пори були холодні.

— Оце добре, — посміхнувся він.

— Еге ж, — погодився Болдвін. — Притиснемо до неї того типа — й вивідаємо всю правду.

— Можете бути певні, — відповів Мак-Мердо. Він мав сталеві нерви: адже увесь тягар цієї справи лягав на нього, а він поводився спокійніше від усіх інших. Вони помітили це й тихо заплескали в долоні.

— Ви — єдиний, хто впорається з ним, — схвально мовив майстер. — Ми всі прибіжимо, тільки-но ви схопите його за горлянку. Шкода лише, що тут немає віконниць.

Мак-Мердо підійшов до вікон і щільно позавішував їх.

— Дарма, нікому не спаде на думку заглядати сюди.

— А раптом він не прийде? Раптом він зачув небезпеку? — спитав секретар.

— Прийде, не бійтесь, — відповів Мак-Мердо. — Він так само хоче прийти, як ви — побачити його. Цитьте! Слухайте!

Всі застигли, як воскові ляльки, дехто — з піднятими склянками в руках. Пролунали три гучні удари в двері.

— Тихше! — застережливо підняв руку Мак-Мердо.

Вбивці почали намацувати зброю.

— Мовчіть! — прошепотів Мак-Мердо й вийшов з кімнати, обережно зачинивши за собою двері.

Убивці чекали, нашорошивши вуха. Вони рахували кроки свого товариша. Ось він відчинив двері. Долинуло кілька слів привітання. Потім — чужі кроки та незнайомий голос. Наступної миті грюкнули двері і хтось крутнув ключ у замку. Здобич потрапила до пастки. Тигр Кормак зловтішно засміявся, але Мак-Ґінті затулив йому рота своєю велетенською долонею.

— Цить, дурню! — прошепотів він. — Ти викажеш нас усіх!

У сусідній кімнаті точилася якась розмова. Потім двері відчинились і з’явився Мак-Мердо, приклавши до вуст палець.

Він підійшов до столу й поглянув на вбивць. Із ним сталася якась переміна. Мак-Мердо був схожий на людину, що закінчує велику роботу. Його обличчя враз скам’яніло. Очі за окулярами аж палали від хвилювання. Він немовби запанував над іншими. Ті здивовано втупились у нього, але він нічого не сказав, озираючи тим самим дивним поглядом то одного, то іншого з них.

— Ну-бо! — озвався нарешті Мак-Ґінті. — Він тут? Берді Едвардс тут?

— Так, — поволі промовив Мак-Мердо. — Берді Едвардс тут. Берді Едвардс — це я.

Після цих коротких слів запанувала мовчанка; здавалося, що в кімнаті нікого немає, — такою глибокою була ця тиша. Було чути навіть, як булькотить казанок на вогні. Сім блідих облич обернулися до чоловіка, що височів тепер над ними, жахаючи їх. Потім гучно брязнуло розбите скло, фіранки попадали на підлогу, й усі вікна наїжачились блискучими рушничними цівками.

Мак-Ґінті заревів, мов поранений ведмідь, і кинувся до напіввідчинених дверей. Але там його зустріла цівка револьвера; з-за дверей суворо дивилися блакитні очі капітана Марвіна з гірничої поліції. Майстер позадкував і знову впав на стілець.

— Отак буде безпечніше, раднику, — промовив чоловік, що його вони знали як Мак-Мердо. — І вам теж, Болдвіне, якщо не заберете руку з револьвера... Киньте його негайно! Отак. А тепер слухайте. Будинок оточено — тут сорок озброєних полісменів, тож судіть самі, чи варто чинити опір. Заберіть їхню зброю, Марвіне!

Під цівками рушниць розпочинати двобій справді не варто було. В Чистіїв відібрали зброю. Приголомшені, спантеличені, вони сиділи круг столу.

— Вислухайте мене на прощання, — вів далі чоловік, що заманив їх до пастки. — Гадаю, що до суду ми більше не зустрінемось. Я хочу дати вам трохи поживи для роздумів — ви ще матимете час подумати. Тепер ви знаєте, хто я такий. Зараз я можу відкрити свої карти. Я Берді Едвардс із агентства Пінкертона. Мені доручили викрити вашу банду. То була важка й небезпечна гра. Жодна душа, навіть наближчі мої друзі, не знала, що то була за гра. Знав лише капітан Марвін та ще мої наймачі. Але тепер, сьогодні ввечері, я, дякувати Богові, виграв!

Сім мертвотно-блідих облич дивилися на нього. Втуплені очі палали ненавистю. Він прочитав у них невблаганну погрозу.

— Може, вам здається, що гру ще не скінчено? Може, й так. Але багатьом з вас уже не доведеться в неї грати. Крім вас, сьогодні заарештували ще шістдесятьох. Правду кажучи, коли мені передали цю справу, я не дуже вірив у те, що це ваше товариство існує насправді. Я думав, що це газетні качки, але тепер переконався. Дізнавшись, що Чистії пов’язані з масонами, я вирушив до Чикаго і вступив до ложі. Але й тоді я гадав, що то газетні плітки, бо не помітив у масонстві нічого лихого.

33
{"b":"222200","o":1}