ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

В цьому обличчі, містере Холмсе, було щось приголомшливе. І не лише в самому обличчі, що біліло в темряві, наче шмат сиру. Щось дивне було і в його виразі — засмученому, винуватому, якомусь приниженому, що було таким незвичним для щирого й мужнього хлопця, яким я знав Ґодфрі. Я здригнувся від жаху.

Проте людина, що рік чи два провоювала з бурами, привчається зберігати спокій і діяти швидко. Тільки-но Ґодфрі зник, як я вже був біля вікна. Мені довелося трохи пововтузитись, поки я впорався з хитромудрою засувкою й відчинив вікно. Я вискочив до парку й побіг тією стежкою, якою він міг утекти.

Стежка була довга, в парку панував морок, але все-таки мені здалося, ніби попереду щось рухається. Кілька разів, біжачи, я кликав його на ймення, але марно. Коли ж я дістався кінця стежки, то побачив ще кілька стежок, які розходилися в різних напрямках до сараїв та комор. Я нерішуче зупинивсь і тут-таки ясно почув стукіт дверей, що зачинялися. Він долинув не з будинку, а спереду, з темряви. Цього було досить, містере Холмсе, аби переконатися, що то був не привид. То був Ґодфрі, який тікав від мене й зачинив за собою двері. В цьому я був твердо переконаний.

Мені не залишалось нічого іншого, як повернутися до своєї спальні, де я провів безсонну ніч, перебираючи все в пам’яті й силкуючись знайти якесь пояснення тому, що сталося. Наступного дня полковник розмовляв зі мною лагідніше; а коли його дружина зауважила, що тут неподалік є мальовнича місцина, я скористався нагодою й запитав, чи не заваджу я їм, коли пробуду тут іще одну ніч. Старий погодився, — щоправда, неохоче, — і я таким чином міг іще цілий день спостерігати. Я вже не мав сумніву, що Ґодфрі переховується десь поблизу, але де саме й чому — про це я мусив довідатись.

Будинок був такий великий, що в ньому міг би сховатися цілий полк, і ніхто про це не дізнався б. Якщо розв’язка таємниці губилася в стінах будинку, то не варто було й сподіватись на успіх. Але двері, стукіт яких я чув, були, безперечно, не тут. Я мав оглянути парк і з’ясувати, які будівлі в ньому є. Це, гадав я, не так уже й важко, бо господар і господиня, заклопотані своїми справами, полишили мене на самого себе.

В парку було кілька невеличких сараїв та комор, а в кінці стояв окремий будиночок, призначений для садівника або лісничого. Чи не тут грюкнули двері минулої ночі? Я недбало, ніби прогулюючись парком, підійшов до самісінького будиночка. Саме тієї хвилини на дверях з’явився невисокий енергійний чоловік із борідкою, в чорному пальті й капелюсі, нітрохи не схожий на садівника. На мій подив, він замкнув за собою двері й поклав ключ у кишеню. Потім теж здивовано глянув на мене.

«Ви тут у гостях?» — спитав він.

Я пояснив, навіщо приїхав, і сказав, що був колись другом Ґодфрі.

«Як шкода, що хлопець вирушив у подорож, — він так зрадів би, побачивши мене», — провадив я.

«Авжеж, авжеж, — мовив він трохи збентежено. — Дарма, ви ще тут побуваєте в кращий час».

Незнайомець пішов, але коли я невдовзі озирнувся, то побачив, що він стоїть за лавровими кущами в кінці парку й пильно спостерігає за мною.

Далі я уважно оглянув будиночок: вікна були щільно завішені, але всередині, здавалося, було порожньо. Я відчував, що за мною стежать, як і раніше, й зрозумів, що зіпсую собі всю гру, коли діятиму надто зухвало: мене просто викинуть із садиби. Я вирішив облишити свої розшуки до вечора й неквапом повернувся до своєї кімнати. Тільки-но смеркло і все довкола замовкло, як я вислизнув у вікно й дуже обережно подався до таємничого будиночка.

Я вже казав вам, що вікна було щільно позавішувано, а тепер ще й затулено віконницями. Проте в одному місці крізь них пробивався промінчик світла, тож я притулився до вікна. Мені пощастило — вікно було завішено не дуже щільно, і я зміг роздивитись те, що було всередині. Я побачив затишну кімнату з яскравою лампою та запаленим каміном. Навпроти мене сидів той самий невисокий чоловік, якого я зустрів уранці. Він курив люльку й читав газету.

— Яку газету? — поцікавився я.

Мій клієнт, здавалося, трохи розсердився, що йому перебили розповідь.

— Яке це має значення? — спитав він.

— Дуже суттєве.

— Я не звернув уваги.

— Може, ви помітили, чи велика то була газета, чи менша — на зразок тижневика?

— Тепер пригадую, що невелика. Можливо, «Спектейтор». Але я не мав часу перейматись такими дрібницями, бо побачив там іншого чоловіка, який сидів спиною до вікна; я ладен заприсягтися, що то був Ґодфрі. Він сидів, спираючись на лікоть і обернувшись до каміна, й здавався надзвичайно сумним. Поки я міркував, що мені чинити далі, хтось різко штовхнув мене в плече і я побачив поряд із собою полковника Емсворта.

«Сюди, сер!» — тихо промовив він і мовчки попрямував до будинку; я пішов за ним до своєї кімнати. З передпокою він прихопив залізничний довідник.

«Потяг до Лондона вирушає о пів на дев’яту, — сказав він. — Двоколка чекатиме біля дверей о восьмій».

Він аж зблід із люті, а я почувався таким засоромленим, що ледве міг пробурмотіти кілька недоладних прохань вибачити мене, пояснюючи свої вчинки тривогою за друга.

«Мені не потрібні пояснення, — рішуче відказав він. — Ви зухвало втрутились у наші родинні справи. Ви приїхали сюди в гості, а виявились нишпоркою. Мені більше нема чого сказати, сер, крім того, що віднині я не хочу бачити вас».

Я не втримався, містере Холмсе, і з запалом відповів:

«Я бачив вашого сина й певен, що ви з якихось причин переховуєте його. Я не знаю, що то за причини, але не маю сумніву, що це не з його волі. Хочу вас попередити, полковнику Емсворте: доки я не дістану доказів, що безпеці мого друга ніщо не загрожує, доти не облишу спроб розкрити цю таємницю й не дозволю себе залякувати, хоч би що ви чинили».

Полковник здавався до краю розлюченим, і я подумав, що він от-от кинеться на мене. Я вже казав, що то був велетень — шалений старий велетень, і хоч я й сам не із слабких, мені було б непереливки, якби ми з ним зчепилися. Він довго з гнівом дивився на мене, потім рвучко обернувсь і пішов з кімнати. Я ж сів у потяг із твердим наміром звернутися до вас по допомогу й пораду; лист із проханням про зустріч я надіслав вам трохи раніше.

Така була загадка, що її запропонував мені відвідувач. Проникливий читач, напевно, вже зрозумів, що вона не була надто складною, бо існувало лише кілька можливих розгадок. І все-таки, незважаючи на цю простоту, вона мала зо дві цікаві та незвичайні деталі, що й змусило мене обрати для опису саме її. Застосовуючи свій звичний метод логічних міркувань, я взявся скорочувати число її відгадок.

— Тепер про слуг, — сказав я. — Скільки їх у будинку?

— Якщо я не помиляюся, лише двоє — старий ключник і його дружина. Господарі живуть дуже просто.

— То в парковому будиночку слуги не було?

— Ні, крім того чоловіка з борідкою, що нітрохи не схожий на слугу.

— Це справді надто підозріло. Ви не помічали, щоб туди носили з будинку харчі?

— Так, пригадую, одного разу я бачив старого Ральфа, що йшов парком до того будиночка з кошиком у руці. Але тоді мені й на думку не спало, що то були харчі.

— А ви розпитували сусідів?

— Так. Я розмовляв з начальником станції та з хазяїном сільського заїзду. Я просто спитав, чи знають вони що-небудь про мого давнього друга Ґодфрі Емсворта. Вони обидва запевняли мене, що він вирушив у подорож навколо світу. Повернувся з війська додому, але майже одразу поїхав подорожувати. Так, мабуть, думають усі.

— Ви нічого не казали про свої підозри?

— Нічого.

— Ви мудро вчинили. Цю справу неодмінно треба розслідувати. Я поїду разом з вами до Таксбері-Олд-Парку.

— Сьогодні?

Сталося так, що саме тоді я закінчував справу, описану моїм другом Ватсоном як «Пригода в інтернаті», — в ній був серйозно замішаний герцог Голдернеський. Крім того, я дістав доручення від турецького султана, яке вимагало негайних дій; інакше це могло призвести до вельми прикрих політичних наслідків. Отож, судячи з записів у моєму щоденнику, я лише на початку наступного тижня зміг поїхати разом з містером Джеймсом М. Доддом до Бедфордшира. Дорогою до Юстонського вокзалу ми взяли з собою суворого, мовчазного сивого джентльмена — з ним я вже домовився раніше.

43
{"b":"222200","o":1}