ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Прошу вас, джентльмени, не пручайтесь! Побережіть меблі! Ви повинні зрозуміти, що ваше становище безнадійне. Внизу чекає поліція.

Граф був такий приголомшений, що його страх і злість відступили.

— Але як, у біса?.. — видихнув він.

— Ваш подив цілком природний. Ви не знаєте, що за цією шторою — другі двері до моєї спальні. Я певен, що ви чули, як я знімав фігуру з крісла, однак мені пощастило. Це дало мені змогу почути вашу любу розмову, яка виявилась би не такою щирою, якби ви знали, що я тут.

Граф у відчаї змахнув рукою:

— Ви виграли, Холмсе. Як на мене, ви справжній диявол.

— В усякому разі, майже, — відповів Холмс, лагідно всміхнувшись.

Не надто вже великорозумний Сем Мертон не одразу зрозумів, що сталося. Лише тоді, коли на сходах залунала важка хода, він перервав свою мовчанку.

— Фараон, мабуть! — сказав він. — Але що то за клята скрипка! Й досі цигикає!

— Так, так! — відповів Холмс. — Ви не помилились. Хай собі грає! Ці сучасні грамофони — чудовий винахід.

У кімнаті з’явилася поліція, клацнули наручники, й злочинців повели до кеба, що чекав унизу. Ватсон залишився з Холмсом, щоб привітати друга з новим листком, який додався до його лаврів. Але їхню розмову знову перервав незворушний Біллі з карткою на таці:

— Лорд Кентлмір, сер.

— Запросіть його сюди, Біллі. Це відомий вельможа, що репрезентує найвищі інтереси, — мовив Холмс. — Вірнопіддана, але трохи старорежимна особа. Ми змусимо його бути ввічливішим. Дозволимо собі невеличку зухвалість. Він, ясна річ, ще нічого не знає про те, що тут сталося.

Двері відчинились, і на порозі з’явилася тонка, сухорлява постать із довгастим обличчям та чорними як смола вікторіанськими бакенбардами, що аж ніяк не пасували до сутулих плечей і старечої ходи. Холмс люб’язно підійшов до гостя й потис холодну руку:

— Як вам ведеться, лорде Кентлміре? Сьогодні трохи холоднувато, як для літа, але в кімнаті дуже тепло. Допомогти вам скинути пальто?

— Ні, дякую, я не роздягатимусь.

Холмс рішуче поклав долоню на його рукав.

— Дозвольте, я допоможу. Мій друг доктор Ватсон підтвердить, що різкі зміни температури дуже шкідливі.

Його вельможність роздратовано висмикнув руку:

— Мені цілком добре, сер. Я не залишатимусь тут надовго. Я завітав сюди, щоб довідатись, як просувається справа, що її ви самі взяли на себе.

— Важко... дуже важко.

— Я так і думав, що ви це скажете.

В словах і голосі старого лорда пролунали нотки відвертого кепкування.

— Кожен знає межі своїх можливостей, містере Холмсе, але врешті-решт це виліковує нас від однієї хвороби — самовпевненості.

— Так, сер, я вкрай спантеличений.

— Безперечно.

— Особливо щодо однієї деталі. Чи можу я сподіватися на вашу допомогу?

— Ви надто пізно питаєте в мене поради. Я думав, що ви покладаєтесь лише на свої методи. Але все-таки я готовий допомогти вам.

— Бачите, лорде Кентлміре, ми можемо, звичайно, висунути звинувачення проти справжніх злодіїв.

— Коли ви їх упіймаєте.

— Звичайно. Але як нам покарати того, хто переховує камінь?

— Чи не зарано про це думати?

— Ні, все треба обміркувати заздалегідь. На підставі яких доказів і кого, по-вашому, слід вважати винним?

— Того, в кого буде знайдено камінь.

— І цього, по-вашому, досить для його арешту?

— Поза всяким сумнівом.

Холмс нечасто сміявся, але цієї хвилини був, за словами його давнього друга Ватсона, ближче до сміху, ніж будь-коли.

— Якщо так, дорогий мій сер, то я змушений, — хоч це вкрай мені прикро, — вимагати вашого арешту.

Лорд Кентлмір неабияк розгнівався. Його жовтаві щоки спалахнули колишнім полум’ям:

— Ви забагато собі дозволяєте, містере Холмсе. За п’ятдесят років я не чув нічого подібного. Я заклопотана людина, сер, — заклопотана важливими справами, і в мене немає ні часу, ні бажання до таких недолугих жартів. Щиро кажучи, сер, я ніколи не вірив у ваші здібності, і як на мене, було б навіть краще, якби справу передали до рук поліції. Ваша поведінка підтверджує, що я не помилився. Маю честь побажати вам доброї ночі.

Але Холмс перегородив вельможі дорогу до дверей.

— Хвилинку, сер, — мовив він. — Тимчасове володіння каменем Мазаріні — це ще туди-сюди, але якщо ви підете звідси з ним, це призведе до серйозних наслідків.

— Це вже занадто, сер! Пустіть мене.

— Спочатку засуньте руку до правої кишені вашого пальта.

— Що ви маєте на увазі, сер?

— Ну-бо, ну-бо, зробіть, що я попросив.

За мить приголомшений вельможа, моргаючи й щось бурмочучи, витяг тремтячою рукою з кишені великий жовтий діамант.

— Що це? Що це таке, містере Холмсе?

— Кепсько, лорде Кентлміре, кепсько! — вигукнув Холмс. — Мій давній друг підтвердить, що я частенько так жартую. І до того ж ніколи не відмовляюся від драматичних сцен. Я дозволив собі зухвалість — і велику зухвалість, мушу зізнатись, — покласти цей коштовний камінь вам у кишеню на початку нашої розмови.

Старий вельможа перевів очі з каменя на усміхнене Холмсове обличчя:

— Сер, мені, далебі, ніяково. Однак це... це справді камінь Мазаріні. Ми щиро вдячні вам, містере Холмсе. Ваше почуття гумору, як ви й самі зауважили, дещо своєрідне, й ви обираєте не надто доречний час для жартів, проте я цілком беру назад свої слова щодо ваших дивовижних професійних здібностей. Але як?..

— Справу скінчено тільки наполовину, подробиці можуть зачекати. Немає сумніву, лорде Кентлміре, що задоволення, яке принесе вам можливість повідомити найвищі кола про успішне завершення справи, буде певним відшкодуванням за мій недоречний жарт. Біллі, проведіть його вельможність і скажіть місіс Хадсон, що я буду радий, коли вона подасть нам обід на двох, і якомога скоріше.

Пригода на віллі «Три башточки»[31]

Гадаю, що жодна з наших із містером Шерлоком Холмсом пригод не розпочалася так несподівано й драматично, як пригода на віллі «Три башточки». Кілька днів я не бачився з Холмсом і не уявляв собі, яким річищем пливуть нині його думки. Того ранку він був у веселому настрої, але тільки-но встиг усадовити мене в потерте глибоке крісло й зручно вмоститись навпроти з люлькою в зубах, як з’явився відвідувач. Якби я сказав, що він влетів, мов розлючений бугай, це якнайправдивіше зобразило б те, що сталося.

Двері раптово відчинились, і до кімнати вбіг здоровенний негр. Якби він не виглядав таким грізним, то здавався б кумедним у своєму картатому сірому костюмі з блискучою рожевою краваткою. Його широке обличчя з пласким носом подалося вперед, а сердиті темні очі, що погрозливо блищали, оглядали то одного, то другого з нас.

— Хто з вас маса[32] Холмс, джентльмени? — спитав він.

Холмс мляво всміхнувся й підняв свою люльку.

— А, це ви? — сказав наш відвідувач, насторожливо обходячи стіл. — Послухайте-но, маса Холмсе, не суньте носа до чужого проса. Хай люди самі дають собі раду зі своїми клопотами. Згода, маса Холмсе?

— Кажіть далі, — мовив Холмс. Це дуже цікаво.

— Цікаво, кажете? — заревів негр. — Ото як я зараз розмалюю вашу пику, тоді справді буде, в біса, цікаво! Такі, як ви, мені вже траплялися, та після зустрічі зі мною виглядали не дуже цікаво. Подивіться-но, маса Холмсе!

Він помахав величезним п’ястуком перед носом мого друга. Холмс із великим зацікавленням оглянув стиснутий кулак.

— Звідки ви? — спитав він. — І чого сюди прийшли?

Чи то крижаний голос мого друга, чи дзвякіт, що пролунав, коли я вхопився за кочергу, примусив нашого відвідувача трохи вгамувати свій запал.

— Гаразд, я вас попередив, — мовив він. — Є в мене один друг, який не хоче, надто вже не хоче, щоб ви нишпорили в Гарроу, і волів би прибрати вас зі своєї дороги. Зрозуміло? Я вам, звичайно, не укажчик, але й ви мені теж не укажчик. Не забувайте про це!

вернуться

31

Пригода на віллі «Три башточки» — Уперше опубліковано у вересні 1926 р. на сторінках часопису «Liberty» (США) з ілюстраціями Фредеріка Дорра Стіла; передруковано в жовтні 1926 р. на сторінках часопису «Strand Magazine» з ілюстраціями Говарда К. Елкока.

вернуться

32

«Маса» — у говірці американських негрів звертання, що являє собою калічене англійське слово «master» — «хазяїн, господар».

49
{"b":"222200","o":1}