ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

До кімнати, спираючись на руку дівчини-служниці, увійшла наша вчорашня приятелька, з блідим і хворобливим обличчям.

— Ви дали мені добру пораду, містере Холмсе, — мовила вона, гірко всміхаючись. — На жаль, я її не послухала. Не схотіла турбувати містера Сатро, от і залишилася беззахисною.

— Я почув про це тільки сьогодні вранці, — пояснив адвокат.

— Містер Холмс порадив мені запросити до будинку когось із друзів. Я знехтувала його порадою, от і поплатилася...

— Здається, ви зовсім хворі, — сказав Холмс. — Вам, мабуть, важко буде розповісти мені, що тут скоїлося.

— Все вже записано ось сюди, — мовив інспектор, поплескавши долонею по грубому записнику.

— І все ж таки, якщо леді не надто втомлена...

— Мені справді нічого сказати. Не маю жодного сумніву, що ця негідниця Сьюзен допомогла їм потрапити всередину. Вони, напевно, знали кожен дюйм мого будинку. На мить я відчула, що мій рот затулила мокра ганчірка, але як довго я потім лежала без тями, не скажу. Коли я прокинулася, то побачила, що один чоловік стоїть біля ліжка, а другий тримає в руці стос паперів мого сина, що були розкидані по всій підлозі. Тільки-но він зібрався йти, як я скочила й схопила його за руку.

— Ви дуже ризикували, — зауважив інспектор.

— Той викрутився, а другий, мабуть, ударив мене, бо більш я нічого не пам’ятаю. Служниця Мері, зачувши гамір, підбігла до вікна й закричала. Її почула поліція, та поки вона надійшла, грабіжники втекли.

— Що вони взяли?

— Навряд чи пропало щось цінне. Я певна, що в скринях мого сина нічого такого не було.

— А чи залишили вони якісь сліди?

— Лише один аркуш паперу, якого загубив той чоловік, що я схопила його. Папір лежав зібганий на підлозі. Він списаний рукою мого сина.

— Яка нам користь із того, — сказав інспектор. — Якби там був почерк грабіжника...

— Звичайно, — мовив Холмс. — Який здоровий глузд! І все-таки цікаво подивитися.

Інспектор дістав згорнутий аркуш зі свого записника.

— Я ніколи не оминаю доказів, навіть найменших, — трохи пихато сказав він. — Раджу й вам так само чинити, містере Холмсе. За двадцять п’ять років я дечого навчився. Завжди є надія знайти відбитки пальців чи щось подібне.

Холмс оглянув папір:

— Що ви скажете про це, інспекторе?

— Як на мене, це нагадує закінчення якогось химерного роману. Ось подивіться-но самі.

— Так, це справді може бути закінченням якоїсь химерної історії, — відказав Холмс. — Ви помітили число вгорі сторінки? Двісті сорок п’ять. А де решта двісті сорок чотири?

— Їх, мабуть, забрали грабіжники. Цінна річ, де ж пак!

— Залізти до чужого дому, щоб украсти лише такі папери... Чи це не наводить вас на якусь думку, інспекторе?

— Здається, сер, ці негідники так поспішали, що вхопили перше-ліпше що їм трапило до рук. Хай тепер радіють зі своєї здобичі.

— Але навіщо їм знадобилися папери мого сина? — спитала місіс Мейберлі.

— Мабуть, вони не знайшли нічого цінного внизу, тож вирішили спробувати щастя нагорі. А ви як гадаєте, містере Холмсе?

— Тут слід поміркувати, інспекторе. Ходімо до вікна, Ватсоне.

Ми стали поруч, і він прочитав уголос те, що було написано на аркуші паперу. Текст починався з середини речення:

«... по обличчю текла кров від ран і ударів, але все це було ніщо в порівнянні з тим, як обливалося кров’ю його серце, коли він бачив те чудове личко, заради якого ладен був пожертвувати власним життям. Вона всміхалася — так, свята правда, вона всміхалася, як безжалісний демон, коли він поглянув на неї. Тієї миті кохання вмерло й народилася помста. Адже людина має жити заради чогось. Якщо не заради вашої взаємності, моя леді, то хоча б заради моєї помсти, яка принесе вам загибель».

Дивна граматика! — усміхнувся Холмс і повернув інспекторові аркуш. — Ви помітили, як «його» раптом змінилося на «моє»? Автор так захопився процесом писання, що в найтрагічнішу мить поставив себе на місце героя.

— Бездарна писанина, — сказав інспектор, ховаючи папір до свого записника. — Як? Ви вже йдете, містере Холмсе?

— Гадаю, що мені тут більш нема чого робити, — ця справа в надійних руках. До речі, місіс Мейберлі, ви казали, що хотіли б вирушити в подорож?

— Це моя давня мрія, містере Холмсе.

— Куди ж ви хочете податися — до Каїра, Мадейри, Рів’єри?

— Якби я мала досить грошей, то об’їздила б увесь світ.

— Чудово. Подорож навколо світу... Що ж, до побачення. Можливо, я ще черкну вам зо двоє рядків увечері.

Проходячи повз вікно, я побачив, як інспектор посміхнувся й хитнув головою. «У цих розумників завжди свій бзик», — прочитав я в тій його посмішці.

— Тепер, Ватсоне, ми підходимо до останнього кола нашої маленької мандрівки, — сказав Холмс, коли ми знову поринули в лондонський гамір. — Як на мене, найкраще буде одразу довести справу до кінця, і було б добре, якби ви поїхали зараз зі мною, бо розмовляти з такою жінкою, як Айседора Кляйн, бажано при свідках.

Ми взяли кеб і поспішили до площі Ґровнер. Дорогою Холмс заглибився в свої роздуми, але потім, мовби прокинувшись, несподівано промовив:

— До речі, Ватсоне, тепер вам уже все зрозуміло?

— Правду кажучи, не дуже. Хіба те, що ми маємо намір відвідати леді, яка стоїть за цим злочином.

— Саме так! Але невже ім’я Айседори Кляйн нічого вам не говорить? Адже колись вона була славетна красуня. Жодна жінка не могла б із нею зрівнятися. Чистісінької крові іспанка, нащадок гордовитих конкістадорів, чиї предки були при владі в Пернамбуко[34], вона одружилася з літнім чоловіком — німецьким цукровим королем Кляйном — і незабаром стала найбагатшою і найчарівнішою з усіх удів світу. Для леді настала пора розваг, якими вона задовольняла свої забаганки. В неї з’явилася безліч коханців, і Дуглас Мейберлі, один із найпримітніших чоловіків Лондона, був серед них. Але для нього це, мабуть, було щось більше, ніж звичайна любовна пригода. Не легковажний метелик, а дужий і гордий чоловік, який кохав і бажав бути коханим. А вона — типова дама без жалю й серця, як у старомодних романах. Тільки-но вона вдовольнила свою примху, як усе між ними скінчилося.

— Отже, це була історія його власного життя?

— Нарешті ви почали мене розуміти. Я чув, що вона має намір одружитися з молодим герцогом Ломондом, який годиться їй хіба що в сини. Матуся його ясновельможності ладна не зважати на її вік, але тут явно запахло публічним скандалом. Тому й виникла потреба... Ми вже приїхали.

То був один з найвишуканіших будинків у Вест-Енді. Лакей, наче автомат, узяв наші візитні картки й одразу повернувся, сказавши, що леді немає вдома.

— То ми зачекаємо на неї, — бадьоро мовив Холмс.

В автоматі неначе щось зламалося.

— Немає вдома — означає, що її немає для вас, — уточнив лакей.

— Гаразд, — відповів Холмс. — Отже, нам немає потреби чекати. Перекажіть це, будь ласка, своїй господині.

Він черкнув кілька слів на аркуші зі свого записника, згорнув і віддав лакеєві.

— Що ви написали, Холмсе? — спитав я.

— Просто: «Невже вам більше до душі поліція?» Я певен, що це відчинить нам двері.

Так і сталося, причому на диво швидко. Вже за хвилину ми були у вітальні, що нагадувала палац із казок «Тисячі й однієї ночі», — величезній, розкішній, зануреній у напівтемряву, лише подекуди освітленій невеликими рожевими електричними лампами. Я відчув, що леді вже в тому віці, коли навіть найпишніша краса воліє зоставатися в затінку. Вона підвелася з канапи — висока, велична, струнка, з гарним обличчям-маскою, з якого на нас спопеляючим поглядом дивилися красиві іспанські очі.

— Що це за вторгнення... і що це за образливі натяки? — спитала вона, показуючи папірець.

— Гадаю, що ніяких пояснень тут не треба, мадам. Я надто вже поважаю ваш розум, щоб удаватися до натяків, — щоправда, останнім часом, як на мене, він катастрофічно підупав.

вернуться

34

Пернамбуко (Пернамбуку) — місто в Бразилії, центр однойменного штату.

52
{"b":"222200","o":1}