ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Ось, Холмсе! Дивіться!

Холмс узяв книжку з моїх рук.

— «Н.Ґаррідеб, Вест-Енд, Літл-Райдер-стрит, 136», — прочитав він. — Пробачте, що мушу засмутити вас, Ватсоне, але цей чоловік мені вже відомий. Ось його адреса на листі. Нам потрібен інший, до пари цьому.

Увійшла місіс Хадсон з візитною карткою на таці. Я взяв картку й уважно поглянув на неї.

— Іще один! — здивовано вигукнув я. — Але ім’я вже інше: «Джон Ґаррідеб, адвокат, США, Канзас, Мурвіл».

Холмс подивився на картку і посміхнувся.

— На жаль, Ватсоне, доведеться пошукати ще раз, — відповів він. — Цей джентльмен також бере участь у грі, хоч я, правду кажучи, й не сподівався побачити його так швидко. Маю надію, що він розповість нам дещо цікаве.

За хвилину відвідувач уже стояв у кімнаті. Містер Джон Ґаррідеб, адвокат, був низенький кремезний чоловік із круглим, свіжим, чисто виголеним обличчям, — справжній американський ділок. З опецькуватого, як у дитини, обличчя не сходила широка усмішка, і це надавало йому вигляду ще зовсім молодої людини. Але мене по-справжньому вразили його очі. Мені нечасто доводилося бачити очі, які так виразно промовляли б про постійну напругу внутрішнього світу людини, — такими настороженими були вони, так швидко реагували на кожну нову думку. Говірка в містера Ґаррідеба була американська, але мова — чиста, без простакуватих словечок.

— Містер Холмс? — запитав він, оглядаючи по черзі нас обох. — О, так, звичайно! Вас, дозвольте зауважити, легко впізнати за вашими фотографіями. Сподіваюся, ви вже одержали лист від мого однофамільця Натана Ґаррідеба?

— Сідайте, прошу, — мовив Шерлок Холмс. — Нам треба дещо з вами обміркувати. — Він узяв зі столу аркуш списаного паперу. — Ви, безперечно, той самий містер Джон Ґаррідеб з Америки, про якого згадується в листі. Але ви, здається, вже давненько живете в Англії?

— Звідки ви взяли це, містере Холмсе? — У виразних очах відвідувача майнула тінь підозри.

— Ваш одяг — англійського виробництва.

Містер Ґаррідеб вимушено засміявся.

— Я читав про ваші штучки, містере Холмсе, але ніколи не думав, що ви застосуєте їх до мене. Як ви це підмітили?

— Крій плечей у вашому піджаку, носаки ваших черевиків, — хіба тут можна помилитися?

— Гаразд, гаразд. Я й не знав, що виглядаю як справжнісінький англієць. Нещодавно деякі справи примусили мене переїхати сюди, через те все на мені, як ви помітили, лондонське. Але ваш час, напевно, дорогоцінний, і ми зібралися тут не задля розмови про мої черевики чи шкарпетки. Може, перейдемо до папірця, який ви тримаєте в руці?

Холмс чимось дратував нашого відвідувача: його опецькувате обличчя зовсім утратило недавню привітність.

— Не поспішайте! Не поспішайте, містере Ґаррідебе, — заспокійливо промовив мій друг. — Доктор Ватсон може підтвердити, що мої незначні відхилення від теми тільки допомагають якнайшвидше вирішити справу. Але чому містер Натан Ґаррідеб не прийшов разом з вами?

— На якого біса він уплутав вас у все це?! — вигукнув відвідувач, несподівано спалахнувши гнівом. — Яке, хай йому грець, вам до нього діло? Двоє джентльменів обговорюють свої професійні інтереси — і раптом одному з них навіщось знадобився детектив! Заходжу до нього сьогодні вранці й дізнаюся, яку штуку він мені утнув. Через те я й прийшов сюди. Одне слово, ця його витівка мені не до вподоби!

— Вона вам анітрохи не зашкодить, містере Ґаррідебе. Містер Натан Ґаррідеб просто виявив наполегливість, аби довести цю справу до кінця, однаковою мірою важливого для вас обох. Він знав, що я маю змогу добувати потрібні відомості, от і звернувся до мене.

Гнівне обличчя нашого відвідувача поволі злагідніло.

— Ну, якщо так, то інша річ, — мовив він. — Коли я зайшов уранці до старого і він розповів мені, що запросив детектива, я негайно записав адресу — і чимдуж до вас. Не хочу, щоб поліція лізла в мої приватні справи. Але якщо ви й справді беретеся допомогти нам знайти потрібну людину, то я не заперечую.

— Саме так, — відказав Холмс. — А тепер, сер, коли ви вже тут, ми хотіли б почути про все це з ваших уст. Мій друг не знає жодної подробиці тієї справи.

Містер Ґаррідеб кинув на мене не дуже дружній погляд.

— А нащо йому це знати? — спитав він.

— Ми звичайно працюємо разом.

— Ну що ж, у мене немає підстави щось від вас приховувати. Переповім усе якомога стисліше. Якби ви народилися в Канзасі, я б не пояснював вам, хто такий Александер Гамільтон Ґаррідеб. Він надбав солідний капітал на нерухомому майні, та ще гендлював пшеницею на біржі в Чикаго. А землі накупив стільки, що її вистачило б на ціле ваше графство, — і все на берегах річки Арканзас, на захід від Форт-Доджа: там і пасовиська, і будівельний ліс, і орна земля, й копальні — все, що може приносити добрі прибутки власникові.

Ані родичів, ані друзів у нього не було, — я, в усякому разі, про них не чув. Але він був дуже гордий із того, що носить таке рідкісне прізвище. Це й звело нас докупи. Я тоді служив адвокатом у Топіці, коли цей старий якось з’явився в мене. Він так радів, що зустрів ще одну людину з таким прізвищем! Отож і вирішив будь-що дізнатися, чи є десь у світі й інші Ґаррідеби. «Знайдіть мені хоч одного!» — благав він мене. Я відповідав, що я — людина заклопотана, не маю часу розшукувати Ґаррідебів. «Нічого, — відказав він, — ви за це візьметесь, якщо мені вдасться зробити те, що я задумав». Я тоді вирішив, що старий жартує, однак невдовзі переконався: в його словах був глузд.

Після цієї розмови не минуло й року, як він помер і залишив такий дивний заповіт, якого в Канзасі ще ніхто не реєстрував. Усю свою власність він поділив на три частки й одну з них заповів мені — з умовою, якщо я знайду ще двох Ґаррідебів, котрі теж стануть його спадкоємцями. Це ж рівно по п’ять мільйонів доларів на кожного! Але жоден з нас не одержить ні цента, доки ми всі троє не зберемося разом.

Все це було таке заманливе, що я покинув свою адвокатську практику і взявся до пошуків Ґаррідебів. У Сполучених Штатах їх більше немає. Я прочесав усю країну, як то кажуть, найтоншим гребінцем, але не виявив жодного Ґаррідеба. Тоді я вирушив до Старого Світу й раптом побачив це прізвище у лондонському телефонному довіднику! Два дні тому я відвідав Натана Ґаррідеба і про все йому розповів. Однак він зовсім самотній, як і я, — тобто сестри в нього є, але серед чоловіків — жодного родича. А заповіт вимагає, щоб були три чоловіки. Отже, як бачите, одне місце в списку претендентів на спадщину досі вільне, і якщо ви допоможете нам його заповнити, то отримаєте гарну винагороду за таку послугу.

— Що, Ватсоне, — усміхнувшись, звернувся до мене Холмс, — хіба я не казав вам, що це цікава історія? А вам, сер, я радив би передусім дати оголошення в газети.

— Я вже це робив, містере Холмсе. І все марно.

— Ні, любий мій друже, ця загадка справді курйозна. Гадаю, за неї варто взятися на дозвіллі. До речі, цікаво, що ви з Топіки. Колись я листувався з одним тамтешнім джентльменом, — нині вже покійним, — на ім’я доктор Лізандер Старр, який був там мером у 1890 році.

— Наш старий доктор Старр! — вигукнув відвідувач. — Його ім’я й досі там шановане. Гаразд, містере Холмсе; мені здається, що з вами варто підтримувати зв’язки. За день-два я, напевно, подам про себе звістку.

Після цих слів наш американець уклонився й вийшов.

Холмс запалив люльку і якийсь час сидів мовчки, дивно усміхаючись сам до себе.

— То що? — запитав я врешті.

— Дивовижна річ, Ватсоне, просто дивовижна!

— Що саме?

Холмс вийняв цибух з рота:

— Я не візьму втямки, Ватсоне, навіщо цей джентльмен стільки нам набрехав? Я трохи не спитав його про це відверто: іноді пряма атака — найкраща тактика. Але врешті вирішив зробити йому приємне: хай думає, що добре піддурив нас. Чоловік в англійському піджаку, до того ж із протертими ліктями, у поношених штанях, що випнулися мішками на колінах після кількарічного вжитку, — і він, судячи з цього листа і його ж таки слів, — американський провінціал, що тільки недавно прибув до Лондона! Ніяких оголошень у газетах я не бачив, — а ви ж знаєте, що я ніколи не проминаю жодного з них: це надійне прикриття, коли треба підняти дичину. Хіба я проґавив би такого фазана? І ніякого доктора Лізандера Старра з Топіки я ніколи не знав. Одне слово, куди не глянь, усюди самісінькі вигадки. Він, як на мене, й справді американець, але майже забув свою говірку, проживши кілька років у Лондоні. Яку гру він веде, які справжні причини цих безглуздих пошуків Ґаррідебів? До нього слід придивитись: якщо це шахрай, то, безперечно, дуже кмітливий і винахідливий. Треба з’ясувати, чи інший наш Ґаррідеб теж не авантурник. Зателефонуйте йому, Ватсоне.

58
{"b":"222200","o":1}