ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Разрушенный дворец
Доказательство жизни после смерти
Опекун для Золушки
Ледяной укус
Скрытая угроза
Возвращение
Струны волшебства. Книга первая. Страшные сказки закрытого королевства
Молочные волосы
Авантюра леди Олстон
A
A

Потім з’явилася міс Ґрейс Данбер. Вона прийшла за оголошенням і стала гувернанткою двох моїх дітей. Ви, напевно, бачили її портрет у газетах. Усі вважають, що вона теж справжня красуня. Ні, я не вдаю з себе людину, поряднішу за інших, і мушу визнати, що, живучи з такою жінкою під одним дахом і щоденно з нею спілкуючись, не міг не мати до неї палких почуттів. Ви не осуджуєте мене, містере Холмсе?

— Я не осуджую вас за ваші почуття. Я осуджував би вас, якби ви їй відкрилися, адже ця молода леді певним чином перебувала на вашому утриманні.

— Гаразд, хай буде так, — мовив мільйонер, якого взяв за живе Холмсів докір; очі його знову гнівно зблиснули. — Я не хочу здаватися кращим, ніж є насправді. Все своє життя я звик брати все, що мені треба, але ніколи не жадав так жіночого кохання, як тепер. Я їй про це сказав.

— Як? Ви це зробили?

Холмс міг здаватися дуже грізним, коли хвилювався.

— Я сказав їй, що одружився би з нею, якби міг, але це не в моїх силах. Сказав, що зроблю все, аби вона жила в щасті й достатку.

— Дуже шляхетно з вашого боку, — ущипливо мовив Холмс.

— Послухайте-но, містере Холмсе. Я прийшов до вас, щоб дати свідчення, а не вислуховувати ваші повчання. Вони мені не потрібні.

— Тільки заради молодої леді я беруся до цієї справи, — холодно відказав Холмс. — Я не знаю, що гірше: те, в чому її звинувачують, чи те, що ви собі дозволяєте, — зганьбити беззахисну дівчину, яка живе з вами під одним дахом. Декому з вас, багатіїв, слід би затямити, що є речі, які не купуються за гроші.

На мій подив, «золотий король» спокійно сприйняв цей докір.

— Так, тепер я це відчув. Дякувати Богові, що мої наміри не здійснилися. Вона нізащо не погодилася б. Але тоді хотіла негайно виїхати.

— І чому ж вона цього не зробила?

— Ну, по-перше, вона опікувалася рідними, тож їй нелегко було би втратити таку платню. Коли я заприсягся — так, заприсягся, що ніколи не займатиму її, вона погодилася зостатись. Але була й інша причина. Вона знала, що має на мене більший вплив, ніж будь-хто інший. Вона хотіла скористатися цим з доброю метою.

— Як саме?

— Ну, вона дещо знала про мої справи. Це великі справи, містере Холмсе, — такі великі, що простій людині важко в них повірити. Я здатен будувати і руйнувати, але частіше, звичайно, руйную. І це стосується не тільки людей, але й доріг, і міст, і навіть життя цілих народів. Бізнес — це жорстока гра, і слабкіший тут гине. Я вів цю гру, хай би чого вона мені коштувала. Я ніколи не пхикав сам і не зважав на того, хто пхикає. Але вона бачила це по-іншому. Гадаю, що вона мала рацію. Вважала, що це несправедливо, коли один має більше, ніж треба, а десять тисяч позбавлені навіть найменшої надії на життя. Ось як вона на це дивилася, бо бачила тут щось важливіше від доларів. Вона переконалася, що я прислухаюся до її слів, і вірила, що допомагає людям впливати на мої вчинки. Тому міс Данбер залишилася зі мною; аж тут раптом сталася ця історія.

— Чи можете ви якось пояснити її?

«Золотий король» якусь хвилину посидів мовчки, підперши голову руками й глибоко замислившись.

— Це не на користь дівчині. Я не заперечую. Але жінки живуть своїм життям, і чоловік не завжди може розтлумачити їхні вчинки. Спочатку я був такий розгублений і переляканий, що подумав: міс Данбер щось роздратувало, хоча це зовсім не в її натурі. Мені спало на думку лише одне пояснення. Хочете — вірте, хочете — не вірте, містере Холмсе. Моя дружина, безперечно, ревнувала. Є особливі, духовні ревнощі, які можуть бути такими ж шаленими, як і звичайні, фізичні. Хоч моя дружина не мала жодної підстави ревнувати мене — гадаю, що вона це розуміла, — але все-таки знала, що ця дівчина-англійка впливала на мій розум і вчинки так, як їй самій ніколи не вдавалося. Те, що цей вплив був добрий, справи не поліпшувало. Вона збожеволіла з ненависті, та ще й гаряча амазонська кров далася взнаки. Може, вона задумала вбити міс Данбер чи змусити її покинути дім, погрозивши револьвером. Тоді могло дійти до бійки, револьвер вистрелив, і куля поцілила в мою дружину, яка тримала його.

— Таке вже спадало на думку мені, — зауважив Холмс. — Адже це справді єдина версія, яка відкидає навмисне вбивство.

— Але міс Данбер її рішуче заперечує.

— Ну, це ще не все, хіба ні? Адже можна уявити собі, що жінка в такій ситуації могла побігти додому, безтямно затискаючи в руці револьвер. Вона могла навіть покласти його серед своєї одежі, не зовсім розуміючи, що робить; а коли револьвер знайшли, спробувала врятуватися, геть усе заперечуючи, бо будь-яке пояснення видавалося неймовірним. Хто може сказати щось проти такого припущення?

— Сама міс Данбер.

— Що ж, можливо.

Холмс поглянув на годинник.

— Я певен, що цього ранку ми дістанемо потрібний дозвіл і вечірнім потягом виїдемо до Вінчестера. Коли я побачу цю молоду леді, то, може, стану вам у більшій пригоді, хоч і не обіцятиму, що мої висновки неодмінно будуть такими, як ви бажаєте.

Справа зі службовими перепустками затяглася, тож замість Вінчестера ми того дня вирушили до Торської садиби — гемпширського маєтку містера Нейла Ґібсона. Сам він з нами не поїхав, але в нас була адреса сержанта Ковентрі з тамтешньої поліції, що першим узявся за цю справу. То був довготелесий, худорлявий, мертвотно-блідий чоловік із дещо таємничим виглядом: він удавав, що знає набагато більше, ніж каже, й до того ж мав звичку говорити пошепки, неначе переказуючи щось украй важливе, хоча насправді все, про що він нам розповів, не мало для нас жодної ваги. Проте, незважаючи на всі ці витівки, він був чесний чолов’яга — не соромився визнати, що ця справа йому не під силу й що він не відмовився б від допомоги.

— В усякому разі, містере Холмсе, краще вже ви, ніж Скотленд-Ярд, — мовив він. — Коли запросиш звідти людей, то втратиш будь-яку надію на успіх, та ще й догану дістанеш. А ви, як я чув, граєте чесно.

— Я взагалі не хочу тут фігурувати, — відказав Холмс, що неабияк утішило нашого меланхолійного знайомого. — Якщо я все з’ясую, то попрошу вас, щоб моє ім’я ніде не згадувалося.

— Це дуже шляхетно з вашого боку. А докторові Ватсону довіряти можна, я знаю. А тепер, містере Холмсе, поки ми дійдемо до місця пригоди, я хочу спитати вас про одну річ. Я ще не питав про це нікого. — Він з острахом озирнувся на всі боки. — Чи не думаєте ви, що доведеться розпочати справу проти самого Ґібсона?

— Я про це вже думав.

— Ви ще не бачили міс Данбер. Це дивовижна жінка з будь-якого погляду. Йому, напевно, дуже хотілося прибрати дружину зі своєї дороги. А ці американці охочіше хапаються за револьвер, ніж ми. До речі, то був його револьвер.

— Це вже точно встановлено?

— Так, сер. Один із двох, якими він володіє.

— Один із двох? А де ж другий?

— Бачте, цей джентльмен має велику колекцію всілякої зброї. Ми ніяк не можемо підібрати такий самий револьвер, хоча скриньку зроблено для двох.

— Якщо це один револьвер з пари, то відшукати другий не так складно.

— Так, ми виклали всю зброю, що була в домі, і ви можете її оглянути.

— Краще вже потім. Гадаю, нам усім разом слід подивитися на місце трагедії.

Ця розмова точилася в маленькому передпокої скромного будиночка сержанта Ковентрі, що слугував і поліційною дільницею. Стежка через пустище, золотаве й мідяно-червоне від зів’ялої папороті, привела нас до бічної хвіртки Торської садиби. Далі ми пішли через фазанячий заповідник, а потім побачили з галявини розлогий дерев’яний, у напівтюдорівському-напівгеоргівському[49] стилі будинок, який стояв на вершечку пагорба. Поряд виднів довгий, зарослий очеретом став, що звужувався посередині, де через кам’яний міст вела дорога, а по боках розширювався, утворюючи два невеличкі озерця. Наш провідник зупинився біля входу на міст і показав на землю:

— Тут лежало тіло місіс Ґібсон. Я позначив місце отим каменем.

— Як я розумію, ви прийшли сюди ще до того, як тіло перемістили?

вернуться

49

...у напівтюдорівському-напівгеоргівському стилі... — мається на увазі штучне поєднання архітектурних стилів доби правління королівської династії Тюдорів (1485 — 1603 pp.) і королів Георга I (1714 — 1727 pp.) та Георга II (1727 — 1760 pp.).

64
{"b":"222200","o":1}