ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Люба моя леді! — вигукнув Холмс. — Благаю вас, не плекайте марних надій. Містер Камінґс може підтвердити, що зараз усі карти грають проти вас, і ми зробимо все можливе, щоб виграти цю гру. Було б жорстокою облудою вдавати, що вам не загрожує велика небезпека. Допоможіть мені, чим тільки можете, щоб я знав правду.

— Я нічого від вас не приховуватиму.

— Тоді розкажіть нам про ваші справжні стосунки з дружиною містера Ґібсона.

— Вона ненавиділа мене, містере Холмсе. Ненавиділа з усією пристрастю своєї тропічної натури. Вона була жінкою, яка нічого не робить наполовину, і міра її кохання до чоловіка була мірою ненависті до мене. Природно, що вона не розуміла наших стосунків. Я не бажала їй нічого лихого, але вона кохала так палко й безтямно, що навряд чи могла уявити собі, що єдиним моїм бажанням, яке тримало мене під цим дахом, було бажання творити добро. Тепер я бачу, як я помилялася. Ніхто не може осуджувати мене за те, що я, залишившись там, стала причиною нещастя, бо воно, звичайно, все одно прийшло б до цього дому.

— А тепер, міс Данбер, — мовив Холмс, — прошу вас, розкажіть докладно, що сталося того вечора.

— Я можу розказати вам лише те, що знаю сама, містере Холмсе, але не здатна нічого довести. А деякі моменти, до того ж найважливіші, не тільки не можу пояснити, а навіть не знаю, чи можливе таке пояснення.

— Якщо ви повідомите факти, то інші, може, знайдуть їм пояснення.

— Ось як я опинилася того вечора на Торському мості. Уранці я одержала від місіс Ґібсон записку. Вона лежала на столі в класній кімнаті, і її, мабуть, залишила там сама господиня. Вона благала мене зустрітися з нею на мості після обіду, — мовляв, має сказати мені щось дуже важливе, — й просила залишити відповідь на сонячному годиннику в садку, бо не хотіла, щоб хтось довідався про нашу таємницю. Я не бачила жодної потреби в такій конспірації, але зробила так, як вона бажала, й погодилася на побачення. Вона просила мене знищити цю записку, і я спалила її в каміні класної кімнати. Вона дуже боялася, що її чоловік, який жорстоко поводився з нею — і за що я часто дорікала йому, — дізнається про нашу зустріч.

— Проте вона дбайливо зберегла вашу відповідь?

— Так. Я була здивована, коли почула, що вона, вже мертва, стискала цидулку в руці.

— І що ж сталося далі?

— Я прийшла, як і обіцяла. Коли я підходила до мосту, вона чекала на мене. Тільки тоді я відчула, як ця бідолашна жінка ненавидить мене. Вона немовби збожеволіла — хоч я гадаю, що вона завжди була надзвичайно підступна, як це трапляється з божевільними. Як іще вона могла щодня дивитись на мене, як не з лютою ненавистю в душі? Я не можу повторити того, що вона сказала тоді мені. Вона вихлюпнула всю свою дику лють у жахливих, запальних словах. Я не відповідала їй, бо не могла. На неї страшно було дивитися. Я затулила вуха руками й кинулася геть. Коли я тікала, вона ще стояла там, біля входу на міст, і сипала мені вслід прокльони.

— Де її потім знайшли?

— За кілька ярдів від того місця.

— І, хоч її було вбито невдовзі після того, як ви побігли геть, ви не чули пострілу?

— Ні, я нічого не чула, містере Холмсе. Я була така схвильована й перелякана від цього страшного спалаху гніву, що мерщій кинулася до своєї кімнати й довго нічого не помічала довкола себе.

— Отже, ви кажете, що повернулися до своєї кімнати. Чи виходили ви з неї до наступного ранку?

— Так, коли знялася тривога, я вибігла разом з усіма.

— Чи бачили ви містера Ґібсона?

— Так, бачила саме в ту мить, коли він повернувся з мосту й викликав лікаря і поліцію.

— Він не здався вам схвильованим?

— Містер Ґібсон — міцна, вольова людина. Не думаю, що він коли-небудь відверто виявляє свої почуття. Але я надто добре знаю його, тож помітила, що він був глибоко схвильований.

— Тепер перейдемо до найважливішого. До того револьвера, який знайшли у вашій кімнаті. Чи бачили ви його раніше?

— Ні, присягаюся, що ні.

— Коли його знайшли?

— Уранці другого дня, під час обшуку.

— Серед вашого одягу?

— Так, на дні моєї шафи, під сукнями.

— Ви не могли б сказати, як довго він там лежав?

— Учора вранці його там не було.

— Звідки ви знаєте?

— Я саме прибирала тоді шафу.

— Зрозуміло. Хтось зайшов до вашої кімнати й поклав туди револьвер, щоб звинуватили вас.

— Мабуть, що так.

— Коли ж?

— Це могло статися лише під час обіду або тоді, коли я була з дітьми в класній кімнаті.

— Тоді, коли ви знайшли записку?

— Так, або й трохи пізніше.

— Дякую, міс Данбер. Чи можете ви ще чимось допомогти мені в моєму розсліді?

— Гадаю, що ні.

— На поруччі мосту є слід удару — свіжа щербина, якраз навпроти того місця, де лежало тіло. Чи можете ви пояснити це?

— Мабуть, це просто збіг.

— Дивно, міс Данбер, дуже дивно. Чому ж вона з’явилася саме під час трагедії й на тому самому місці?

— Що ж могло зоставити цей слід? Хіба що якийсь сильний удар.

Холмс не відповів. Його бліде, напружене обличчя несподівано набрало якогось байдужого, очужілого виразу: я знав, що в цю мить його розум осяяв геніальний здогад. Це було так помітно, що ніхто з нас не наважився заговорити, і ми всі — адвокат, міс Данбер і я — сиділи й уважно дивилися на нього в цілковитій тиші. Раптом мій друг підхопився, тремтячи від нервової напруги й жадоби негайної дії.

— Ходімо, Ватсоне, ходімо! — вигукнув він.

— Що сталося, містере Холмсе?

— Нічого, люба моя леді. Я ще напишу вам, містере Камінґсе. З ласки богині правосуддя я розплутаю справу, що прогримить на всю Англію. Ви, міс Данбер, дістанете від мене звістку завтра, а поки що можу запевнити вас, що хмари розвіюються і світло правди, на моє сподівання, проб’ється крізь них.

Дорога з Вінчестера до Торської садиби тривала недовго, проте я не міг дочекатися, коли ми нарешті приїдемо; Холмсові ж, як я бачив, вона здавалася нескінченною — він не міг усидіти на місці й увесь час ходив по купе вагона або тарабанив пальцями по лаві. Коли ми вже під’їздили, він раптом сів навпроти мене — ми взяли купе на двох у вагоні першого класу — і, поклавши руку мені на коліно, зазирнув в очі бешкетливим, наче в бісеняти, поглядом.

— Ватсоне, — сказав він, — здається, ви взяли з собою в цю подорож зброю.

Я зробив це скоріше заради нього, бо він мало турбувався про власну безпеку, коли заглиблювався в якусь загадку, тож мій револьвер не раз ставав нам у пригоді. Я нагадав йому про це.

— Так, так, я трохи неуважний у таких справах. То ваш револьвер тут?

Я дістав з кишені штанів свій невеличкий, але зручний револьвер. Холмс відкрив замок, висипав набої й пильно його оглянув.

— Важкий, справді важкий... — сказав він.

— Авжеж, солідна штучка.

Він на хвилину замислився.

— Знаєте, Ватсоне, — сказав він, — мені здається, що ваш револьвер скоро матиме прямісіньке відношення до розкриття цієї таємниці.

— Любий мій Холмсе, ви жартуєте!

— Ні, Ватсоне, я кажу цілком серйозно. Нам треба провести дослід. Якщо він буде вдалий, то все з’ясується. І результати залежатимуть від поведінки цього маленького револьвера. Один набій — геть. Решту п’ять покладемо назад і поставимо на запобіжник. Отак! Це збільшить вагу і краще відтворить подію.

Я зовсім не уявляв собі, що в нього на думці; а він нічого мені не казав і замислено сидів, поки ми не дісталися невеличкої гемпширської станції. Там ми найняли стару двоколку і за чверть години були вже в нашого приятеля, сержанта Ковентрі.

— Ви знайшли ключ до розгадки, містере Холмсе? Де ж він?

— Усе залежатиме від поведінки револьвера доктора Ватсона, — відповів мій друг. — Ось він. Тепер скажіть, сержанте, чи знайдеться у вас десять ярдів мотузка?

У сільській крамниці ми роздобули клубок міцного мотузка.

— Гадаю, це все, що нам знадобиться, — мовив Холмс. — А тепер, якщо ваша ласка, ходімо на те місце, і я сподіваюся, що це буде остання частина нашої подорожі.

66
{"b":"222200","o":1}