ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Мы – чемпионы! (сборник)
Свергнутые боги
Секрет индийского медиума
В самом сердце Сибири
Довмонт. Князь-меч
Идеальных родителей не бывает! Почему иногда мы реагируем на шалости детей слишком эмоционально
Замок мечты
Подрывные инновации. Как выйти на новых потребителей за счет упрощения и удешевления продукта
Результатники и процессники: Результаты, создаваемые сотрудниками
A
A

— Облиште поезію, Ватсоне, — суворо мовив Холмс. — Мені все зрозуміло: високий цегляний мур.

— Саме так. Я й не здогадався б, що це «Затишок», але, на щастя, запитав якогось роззяву, що курив поруч на вулиці. Я добре його запам’ятав. Цей чорнявий довгань із пишними вусами, схожий на вояка, у відповідь кивнув головою в бік одного з будинків і чомусь зміряв мене уважним, допитливим поглядом; це пригадалося мені трохи пізніше.

Тільки-но я ввійшов у ворота, як побачив містера Емберлі, що поспішав алеєю до мене. Ще вранці я помітив у ньому щось незвичайне, хоча й бачив його лише мигцем; але тепер, при денному світлі, його зовнішні риси здалися мені ще дивовижнішими...

— Я, звичайно, й сам це помітив, але мені цікаво, якими були ваші враження від нього, — зауважив Холмс.

— Він справляє враження людини, яку тягар турбот зігнув аж до землі. Спина його згорбилася, мов під важкою ношею. Але він не такий немічний, як здається спершу; плечі й груди в нього, як у велетня, хоча цю міцну статуру підтримує пара висохлих ніг.

— Лівий черевик у нього зморщений, а правий цілком новий.

— Я цього не помітив...

— Звичайно, ні. Але я помітив, що в нього штучна нога. Далі, будь ласка.

— Пасма сивого волосся вилися, мов змії, з-під старого бриля. Мене вразив розлючений, несамовитий вираз обличчя, поораного зморшками.

— Дуже добре, Ватсоне. Що він казав вам?

— Він із запалом почав розповідати мені історію своїх нещасть. Ми разом ішли алеєю, і я, звичайно, уважно придивлявся довкола. Я ніколи не бачив такого занедбаного місця. В садку не прибрано, здається, що дерева ростуть тут за велінням природи, а не садівничого мистецтва. Як порядна жінка могла таке терпіти, не розумію. Будинок так само вкрай занедбаний, і бідолаха, напевно, сам це відчуває й намагається якось цьому зарадити, бо в руках у нього був великий квач, а посеред кімнати стояла велика бляшанка з зеленою фарбою. Він саме фарбував двері й вікна.

Містер Емберлі завів мене до своєї кімнати з облупленими стінами, й почалася тривала розмова. Звичайно ж, він був засмучений, що не приїхали ви самі. «Я й не дуже сподівався, — казав він, — особливо після того, як зазнав таких збитків, — що моя скромна особа зможе привернути увагу такої уславленої людини, як містер Шерлок Холмс».

Я запевнив його, що гроші тут ні до чого. «Так, — мовив він, — для нього головне — любов до мистецтва, але в моїй історії він міг би знайти дещо цікаве для себе. Взяти хоча б людську натуру, докторе Ватсоне, — яка чорна невдячність! Хіба я колись відмовив їй у чому-небудь? Хіба є ще в світі жінка, яку б так пестили? А цей молодик... та він був мені за рідного сина! Він почувався тут як удома. А тепер погляньте, як вони повелися зі мною! О, докторе Ватсоне, який жахливий, жахливий цей світ!»

Отаку пісеньку він наспівував мені десь із годину, а може, й довше. Виявляється, він не мав жодного уявлення про ту інтрижку. Жили вони з дружиною самотньо, лише служниця приходила до них щоранку й залишалася до шостої години. Того пам’ятного вечора старий Емберлі вирішив потішити свою дружину й замовив два квитки до театру «Геймаркет» на балкон. Але в останню мить дружина поскаржилася, що їй болить голова, й відмовилася їхати. Він поїхав сам. Нема ніякого сумніву, що все це правда, бо він показав мені квиток, куплений для дружини.

— Цікаво, вельми цікаво, — мовив Холмс, що слухав, здавалося, дедалі уважніше. — Кажіть далі, Ватсоне. Ваша відповідь мене просто захопила. Ви бачили той квиток на власні очі? Чи не запам’ятали випадково номер місця?

— Уявіть собі, що так, — відповів я з гордістю. — Це був той самий номер, яким я користувався колись у шкільній роздягальні: тридцять перше місце. Через те він мені й запам’ятався.

— Чудово, Ватсоне! Отже, у нього самого було тридцяте або тридцять друге місце?

— Так, безперечно, — трохи задумано підтвердив я. — У ряді «Б».

— Чудово. Що іще він вам сказав?

— Нічого. Тільки показав свою «комору», як він її називає. Комора — як у банку: з залізними дверима, залізною шторою на вікні, проти всякого грабіжника, як він запевняє. Але його дружина мала підроблений ключ, і вони разом з коханцем винесли звідти близько сімох тисяч фунтів у банкнотах та цінних паперах.

— У цінних паперах? Але як вони зможуть обернути їх на гроші?

— Він казав, що передав до поліції опис цих паперів і сподівається, що продати їх викрадачам не вдасться. Того дня він повернувся з театру близько півночі й побачив, що «комора» пограбована, двері й вікна відчинені, втікачів нема й сліду. Вони не залишили ні листа, ні будь-якої записки, і відтоді про них немає жодної звістки. Він одразу ж повідомив поліцію.

Кілька хвилин Холмс міркував:

— То ви кажете, він щось тоді фарбував. А що саме, не знаєте?

— Він саме фарбував коридор. А двері й вікна в кімнаті, про яку я розповідав, були вже пофарбовані.

— Чи не здається вам, що для людини в такому становищі така поведінка принаймні дивна?

— «Треба до чогось узятися, щоб душа не нудилася», — це його власне пояснення. Звичайно, такий спосіб заспокоєння досить дивний, але така вже в нього дивакувата натура. На моїх очах він порвав фотографію своєї дружини, — порвав люто, нестямно, вигукнувши: «Не хочу навіть бачити її кляте обличчя!»

— І більш нічого, Ватсоне?

— Ні, є ще одна річ, яка вразила мене найбільше. Додому я повертався зі станції Блекхіс, і тільки-но мій потяг рушив, побачив, що вже на ходу до сусіднього вагона вскочив якийсь чоловік. Ви знаєте, Холмсе, що в мене добра пам’ять на обличчя. Це безперечно був той самий чорнявий довгань, до якого я звернувся на вулиці. На Лондонському мості я побачив його ще раз, а потім загубив у натовпі. Але я певен, що він за мною стежив.

— Безперечно, безперечно! — погодився Холмс. — Чорнявий довгань із пишними вусами, в димчастих окулярах?

— Та ви просто чарівник, Холмсе. Я вам цього не казав, але він справді був у димчастих окулярах!

— Із масонською шпилькою в краватці?

— Холмсе!

— Усе дуже просто, любий Ватсоне. Але перейдемо краще до суті справи. Мушу визнати, що ця історія, яка спершу здавалася не вартою уваги, буквально з кожною хвилиною набуває зовсім інших обрисів. Щоправда, під час подорожі ви не помітили найголовнішого, але навіть те, що впало вам в око, наводить на серйозні роздуми.

— Чого ж я не помітив?

— Не ображайтеся, любий друже. Ви знаєте, що я — людина цілком безстороння. Зі своїм завданням ви впоралися якнайкраще. Багато хто й цього не зумів би. Але деяких суттєвих дрібниць ви справді не помітили. Що думають сусіди про цього Емберлі та його дружину? Хіба це не має значення? А доктор Ернест, — невже він і справді такий легковажний бабій? З вашими природними даними, Ватсоне, будь-яка жінка може стати вашим помічником і спільником. Що про це думає поштова служниця чи дружина зеленяра? Уявляю собі таку картину: ви нашіптуєте ніжні слівця молоденькій служниці з «Блакитного якоря» й дістаєте за це потрібні відомості. І все пропало марно!

— Це ще не пізно зробити.

— Ба ні, ви вже запізнилися. З допомогою телефону та Скотленд-Ярду я маю звичку дізнаватися про найпотрібніше, не залишаючи цієї кімнати. До речі, відомості, які я зібрав, підтверджують слова старого. У містечку він має славу скнари, для дружини був вимогливим і суворим чоловіком. Те, що в «коморі» він тримав велику суму грошей, — чистісінька правда. Так само, як і те, що доктор Ернест, чоловік нежонатий, грав з Емберлі в шахи, а з дружиною його, напевно, крутив фіґлі-міґлі. Все це ясно як Божий день, і до цього нічого додати, але все ж таки, все ж таки!..

— То в чому ж тут заковика?

— Можливо, в моїй уяві. Нехай вона там і залишається, Ватсоне. А ми з вами врятуємось від сірих буднів цього світу за дверцятами музики. Сьогодні в Альберт-Холлі[65] співає Каріна[66], і ми ще встигнемо переодягтися, пообідати, а тоді віддамося насолоді...

вернуться

65

Альберт-Холл — відомий лондонський концертний зал, відкритий у 1871 р.

вернуться

66

Каріна — сценічне ім’я видатної італійської співачки Аделіни Патті (1843 — 1919).

84
{"b":"222200","o":1}