ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

– А як же повага? – запитають у нього.

– Одне іншому не заважає, – з гідністю відповість Віталік і засне в жорсткому алкогольному отруєнні.

А ранком він прокинеться і почне нове життя, як, власне, і попереднього ранку, і наступного, і ще тисячі ранків, які чекатимуть на нього, тому що після ранку наступить день, він зустрічатиметься з людьми, ті (хто жартома, а хто серйозно, хто в очі, а хто позаочі) називатимуть його жабою. Під вечір, стомлений і зломлений, він приходитиме додому, знову наповнюватиме свій шлунок спиртним або куритиме смердючий кримський драп, зневажатиме себе за слабкодухість, за нікчемність і, можливо, зайде до батька, попросить у нього грошей (а можливо, батько сам попросить), знову відключиться на просмерділій кухні, друзі віднесуть його до кімнати, вкладуть на пожований матрац, підстелять під голову зім'ятий рушник, а він, нічого не розуміючи, повзтиме уві сні, проклинаючи ці сушняки, спеку, холод, закінчення туалетного паперу, щетину…

І ніхто не допоможе йому, тому що всіх реально дістало допомагати Віталіку, тому що всяку допомогу він несвідомо ігнорував, він губив і не знаходив, він просипав і між тим, недосипав… Він просто просирав своє життя. Просирав так, як тільки його взагалі можна просирати.

– Гівно, – казатиме він, – я повне гівно.

І, в принципі, матиме рацію…

9

Коли Віталік був у п'ятому класі, у нього з'явився друг. Сережа Савка.

Вони обидва погано вчились, іноді прогулювали уроки, їх обох зневажали, обмежували у їхніх дитячих правах, вважали за ідіотів.

– Придурки, – казали їм зневажливо.

– Ми не придурки.

– Придурки, – запевняли інші.

«Все одно я не придурок», – думав Віталік.

Втім, він все одно невпинно колупав у носі печери, вискубуючи звідти жовто-зелені поліпи, удавав літака, мимрив щось собі під носа і пускав ротом пузирі зі слини. Мама постійно заправляла усі Віталікові светри, кофтини, сорочки у поганенькі, з гнилої тканини брюки, перед цим старанно випрасувавши стрілки.

– Віталік, – казала класний керівник, – з усією об'єктивністю ти маєш вигляд мінімум кретина.

Віталік нічого не розумів, однак слово «кретин» здавалось йому явно підозрілим.

Іноді до школи приходив батько. Віталік вішався йому на шию, цілував його, просив не покидати. Батько дарував сину чергову книжку, Шерлока Холмса, наприклад, або мапу якоїсь Полтавської області. Віталіка вже нудило від географії, від усього того, що якось вказує на неприпустиму дитячою свідомістю незначущість світу, від зменшених моделей у нього почав розвиватися гастрит. Іноді його нудило. Наприклад, від зменшеної моделі його життя. Але куди менше, подумав би Віталік, якби вмів у тому віці про таке думати.

Жовтневими годинами, після школи Віталік з Сережок» ходили до парку, де копирсалися в листі, ділилися потаємним та заповітним, промовляючи вголос такі важливі слова, як «життя», або «доля», або «секс»… І ці слова збуджували обох, доводячи їх до невротичних посмикувань, шизофренічних, а подекуди просто-таки скажених поглядів у невідоме, але таке очікуване майбутнє.

Однією такою жовтневою прогулянкою, під час копирсання у смердючому безбарвному листі, Віталік побачив пісюн.

Пісюн йому показав Сережа.

– Дивись, – сказав Сережа.

Віталік побачив. У нього почався нервовий розлад.

– Покажи ще, – благав Сережу Віталік.

– Нє.

– Ну покажи.

– Та не покажу я тобі нічого. Краще ти покажи.

– А ти потім покажеш? – У Віталіка загорілися очі.

– Покажу, – збрехав Сережа.

Віталік показав. Спочатку довго ламався, довго розстібував штани, повільно знімав труси, але все ж таки показав.

– Прикол, – сказав Сережа, побачивши коричневе забарвлення на шві трусиків.

– Тепер ти показуй.

– Іди в жопу. У тебе труси засраті, – зареготав Сережа, змушуючи Віталікові очі наповнюватися сльозами образи за цупкі сторінки журналу «Смєна» і свої загиджені труси.

Ідучи додому, Віталік загрібав черевиками листя, не відповідаючи на малозмістовні питання Сережи. Він думав про щось індивідуально своє, він думав про пісюн.

Коли прощалися, Віталік наче прикипів своїм поглядом до очей Сережи.

Сережа мовчав. Він думав про математику та укрліт.

– А завтра покажеш? – запитав Віталік, начебто тягнучись усією душею до Сережиної піпіськи.

– Не знаю, – звів плечима Сережа, але явно хотів показати.

Треба змінити труси, подумав він.

У Сережі вдома користувався неабияким попитом журнал «Работніца», чиї сторінки особливою м'якістю не відрізнялися.

10

Одного разу Віта, однокласниця Віталіка, яка, до речі, з усіх однокласниць єдина бачила в ньому хорошого симпатичного хлопця, попрохала його знайти матеріал про Лесю Українку, біографію якої треба вставити в реферат.

– А, Віталя, принесеш?

В іншому разі Віталік ніколи б не погодився для когось щось робити, адже був він дещо пихатим і відлюдкуватим, однак для Віти погодився, навіть з азартом, адже він їй, єдиній, хто не кидається в нього камінням і не плює йому на спину, принесе книжку про Лесю Українку, а вона, Віта, напише реферат і отримає «відмінно», а потім розповість усім, який же він класний, цей Віталік, який молодець, і зовсім він не жаба і не придурок, як думають інші, а нормальний, навіть компанійський хлопчик, он бач, книжку приніс про Лесю Українку.

Книжки у Віталіка не було, але ж у Віти першої з усієї паралелі під кофтинкою з'явилися, як їх називає Савка, парадокси, а тому Віталік просто зобов'язаний знайти цю кляту книжку або хоча б якусь інформацію про цю Лесю Українку, про цю діву, про цю принцесу української літератури, яка у Віталіка асоціювалася лише з одним іменем, з однією людиною, а саме з Вітою, з її парадоксами та запахом її волосся, що розсіювало аромати кропив'яного шампуню та вологого рушника, і ці аромати в тандемі з незрівнянними по своїй формі парадоксами змусили Віталіка брати штурмом шкільну бібліотеку. На жаль, у бібліотеці книжки не виявилося, точніше виявилася, однак тільки «Лісова пісня» російською мовою. У бібліотеці сусідньої школи трапилася пожежа, і з вцілілих книжок залишилися лише перший та другий томи «Братів Карамазових» українською.

– Савка, рятуй, – звернувся Віталік до Сережі.

Голосно кричачи, вимахуючи спітнілими руками і трясучи хлипке тіло Сережі, Віталік таки спромігся пояснити, що ж все-таки йому потрібно.

– А-а… Я все пойняв. Завтра принесу, – оскалив зуби Сережа і пішов у столовку купити собі булочку. Булочок у столовці не було, тому він просто пройшовся від медичного пункту до кабінету завуча.

Завучем був Микола Павлович Рило. Він також був схожий на жабу, а тому іноді коли хтось про нього говорив, то інші частенько перепитували:

– Чекай-чекай, – казали вони. – Яка жаба? Рило чи цей пінгвін малий?

– Рило, – відповідав той.

Рило був мужиком невеличкого зросту, також мав відвислу нижню губу, якою він зі своїх жовтих прокурених пальців забирав рожеві монпансьє. Одягнений Рило був у двобортний сірий костюм і синій галстук. Одягнений він так був завжди, тому іноді, розповідаючи про нього, аби не перепитували, яка ж це саме жаба, додавали: «сіра жаба».

Микола Павлович любив Сережу, пригощав його монпансьє і передавав привіт матері.

– Передавай привіт мамі, – казав Рило. – Виховали такого чудового сина.

Тому Сережа не лінувався зайвий раз пройтися повз його кабінет, аби Рило виглянув, побачив його, Сережу Савку і знову похвалив, пригощаючи монпансьє. Інший завуч дивився на це крізь пальці і постійно повторював: «Ах, как би чєго нє вишло…»

Віталіка Рило не любив. Він його не любив так, як іноді не люблять ніґери з Брукліна або Манхеттена ніґерів з Бронкса або східного Гарлему, називаючи їх чорнозадими, макаками, брудними волоцюгами.

Рило називав Віталіка жабою.

– Жаба, – казав він.

4
{"b":"222621","o":1}