ЛитМир - Электронная Библиотека

Знову ковтнути одну-дві пігулки часу, “з’їсти час”? О, то велика спокуса… Відразу похитнуться, поляжуть у голові хащі безвиході, і свинець важких дум не обважнюватиме тіло. І час полетить стрілою. Стрілою! А потім? А

потім треба буде знову ковтати підступні пігулки. І знову, і знову. Бо ти не космонавт, якого чекає рятівна твердь. Ти на землі. І який же біль, яка розпука, яке спустошення заполонюють душу, коли дія пігулок кінчається, коли повертаєшся з марень до дійсності і пересвідчуєшся, що ти не обігнав часу, ти тільки марив. І нічого насправді не змінилося. Нічого…

Ген сперся на лікоть і розплющив очі. Стіна домашнього кабінету, що відгороджувала його від води, була прозора. Потужне проміння прожекторів, встановлених зовні, пронизувало придонний шар води на кільканадцять десятків метрів. Дикі і культивовані різнокольорові водорості густо звивалися, райдужно виблискували в промінні. Поміж ними снувала зграйками риба. Ось збоку виплив дельфін, припав носом до стіни і з цікавістю глянув на Гена. Той відвернувся. Задня стінка являла собою дзеркально відшліфований золотий щит. І на ньому Ген зустрівся очима з дельфіном, за яким хвилями переливалися водорості.

Так, творці підводного житла добре зважили все. І прозора, і дзеркальна стіни, і освітлення мали створювати враження вільності, простору. І вони створювали цю гарну ілюзію. Але тепер чари тієї ілюзії виявилися безсилими. Ген не міг бачити себе, своє відображення. Воно дратувало його. Перед внутрішнім зором ще зриміше поставав той Ген, другий Ген, його тепер уже мертва копія.

Ген надів окуляри для читання мїкрокниг, взяв з полички новий роман Синапса. Намагався заглибитися в текст, аби відігнати моторошну тінь двійника. Мабуть, за інших обставин це вдалося б йому, та зараз свідомість мимоволі роздвоювалася.

Приглушено загув радіотелефон. Він вийняв його з кишені шортів, натис на невеличкий зелений ґудзик.

— Доктор Ген? Ви слухаєте мене?

— Так, — він одразу впізнав її розпачливий голос. — Що ви ще хотіли від мене почути?

Радіотелефон мовчав. Потім те ж розпачливе схлипування.

— О добродійко! Зрозумійте ж і мене! Я не можу зараз, не можу! Я вам обіцяю — ми з часом повернемося до цього. Присягаюся! Думаю, все буде гаразд. Адже експеримент було доведено майже до кінця. Але не тепер. Не тепер! Чуєте?

Радіотелефон замовк.

Ген почував себе страшенно стомленим. Йому захотілося побути наодинці. Тільки не тут, не в цій прозоро-дзеркальній камері, а на волі. Без книг. Податися на поверхню? Але для цього треба вийти з квартири. Ескалатор, спіралька… Неодмінно когось зустрінеш. Хоч і крадькома, щоб не набриднути, зиркатимуть на тебе. А може, ще й розмову хтось заведе. Ні!

Рішуче звівся, вийшов на кухню, відчинив дверцята невеличкої комірчини, витяг аквалангістське причандалля.

Коли обличчя щільно обтягнула маска, а на спину лягли міцно припасовані балони, Ген відчув себе краще. Тепер мимоволі мав контролювати свої рухи, а не думки. Він вийшов у коридор і, поминувши кілька дверей, зайшов у яскраво освітлений тамбур. Звідси через спеціальну камеру легко вийти в океан. Хлопчина-черговий перевірив його спорядження, скептично зміряв поглядом ласти:

— Поза минулорічна модель… Візьміть ось ці! Точно імітують плавці акули.

— Дякую. Звик до своїх.

— Як знаєте… — трохи ображено кинув юнак. — Переходьте на підводний режим.

Ген повернув вентиль на широкому поясі і ковтнув першу порцію стиснутого повітря. Юнак хряснув за його спиною дверцятами компрес-камери. Ген з приємністю відчув, як поволі ноги, а потім тулуб обнімає, пестить вода. За п’ ять хвилин прозорий щит перед ним розійшовся, і Ген ступив на дно.

Його ноги по щиколотки вгрузли в м’який глобігериновий мул. Ген розсунув руками слизькі стебла макроцистісів, відштовхнувся від дна і поплив. Зону декоративної рослинності він проминув швидко. Далі поплив повільно. Нав’язливе почуття замкненості, скутості поволі полишало його. Тим-то не поспішав — приємно було відчувати, як ніжно торкаються тіла довгі пасма ламінарій, як тицяються носами в плечі, в живіт нелякливі рибки. Та й не дуже-то поспішиш тут. Час від часу доводиться пробиватися крізь кількаповерхову морську папороть, густі зарості надзвичайно плодючої гігрофіли — її повисівали на корм промисловій рибі, та риба самотужки не може впоратися а “безсмертною” рослиною.

Ген на хвильку завмер біля буйного куща гемонтії, що просвердлила наскрізь своїм корінням величезну коралову брилу. Ну й чіпка! Як же це їй вдається? А… так, так, коріння виділяє щавлеву кислоту. З-за кореневища гемонтії визирнув краб. Помітивши Гена, він насторожився і підніс догори клешні. Дурненький, кому ти потрібен? Г ен рушив далі. Дорогу йому перегородило таке густе скупчення гігрофіли, що довелося буквально пробивати собі прохід. Сонячне світло ледь сягало сюди, і Г ену стало бридко, коли руками наразився на щось слизьке і товсте. Але цікавість взяла своє. Що ж воно таке? Ген провів по тому слизькому долонею — воно не кінчалося… Він перебирав ластами і плив вздовж товстої кишки п’ять, десять, п’ятнадцять метрів — кінця не було… Тьху! Та це ж черв’як! Лінеус! Ген гидливо потер руки і подався в освітлений бік. Десь тут поблизу має бути плантація. Так і є. Хвилин за п’ять він підплив до великої розчищеної, яскраво освітленої площі. Вдалині мерехтіли червоними вогниками батискафи з підвішеними внизу авоськами. Аквалангісти висмикували з морського грунту вкриті бахромою бульби культивованої увірандри. Гарний цього року врожай — бульби сягали розмірів людської голови. У Гена мимоволі рот наповнився слиною.

Він звернув лівобіч і подався до берега. Піднімався дедалі вище і вище, зупиняючись час від часу, щоб перепочити і призвичаїтися до зміни тиску.

Випірнув у районі пляжу. Тут, як завжди, було людно, гамірно. Ген швиденько пройшов у роздягалку, здав спорядження.

Відразу за пляжем починався ліс. Тридцятиметрові рівні стовбури швидкоросту, здавалося, черкали верхівками швидкоплинні хмарки, поміж ними пнулися вгору й собі молоденькі саджанці, зеленіла густа трава. Верхів’ я швидкоросту гуло під легким вітерцем рівно, неквапливо. Чим далі заглиблювався Ген у ліс, тим глибше проймав його душу той рівний, спокійний шум верховіть.

Ти рідко сидів біля води, Ген, ти вперше в цьому лісі, хоча виріс він не без твоїх зусиль. А хоч і бував на березі, не звертав уваги на хвилі, на шум, з якими розбиваються вони і знову набігають. Ти не вмієш слухати океан, просто так — слухати. Ти не вмієш слухати ліс. А вони бувають корисніші за найзапекліші, найгостріші дискусії, вони бувають мудріші від наймудріших книг. Тільки треба вміти, треба навчитися віддатися їм сповна. Ні, ні, вони не підкажуть тобі геніальних ідей, думок. Вони просто допоможуть тобі розібратися в тому, що маєш на серці, на душі. Розібратися і зважити. У чомусь розчаруватися, щось відкинути, а в дечому міцно утвердитися. Вони — і море, і ліс, і вся стихія, що оточує тебе, — великі цілителі. І цінителі. Не можна мати стихію тільки за об’єкт для експерименту, не можна.

Ген зупинився біля могутнього жовтогарячого стовбура швидкоросту, прихилився до нього спиною і усміхнувся своїм думкам. Якась стара-престара наївність лізе в голову. Злитися з природою, розчинитися хоч на мить, Як це називається — пантеїзм? Наївно. А може, не так уже й наївно? Га? Він пізнав саму суть живого. Він не слабший за стихію, бо може сам відтворити найсокровенніші її процеси. Він може дати життя матерії. І все ж… І все ж, треба визнати, ці стовбури прекрасні, і небо над ними чудове, і шумить верховіття звабливо, і все те дає насолоду, яку ні з чим не зрівняєш.

З-за куща вийшла сніжно-біла коза з двома козенятами. Мати перша помітила людину і шанобливо, без остраху, а просто з делікатності зупинилася. Козенята підстрибом гайнули довкола стовбура, навколо Гена. Він присів навпочіпки. Одне козеня стрибнуло йому на коліна, тицьнулося своїми вологими губами в шорстку неголену щоку. Він обережно гладив його, відчуваючи долонею кожну шерстинку. І не знати чому очі його зволожились, і ті незримі, але відчутні вузлуваті пута, що тисли серце, попустилися, розслабли.

41
{"b":"228869","o":1}