ЛитМир - Электронная Библиотека

— Що ж то за проява, Миколко? Не було нічого — і на тобі — острів? — перепитав Сагайдачний.

- І не питай, батьку, не знаю. Острів увесь золотий, так блищить проти сонця, аж очам боляче. На березі тарелі величезні сторчма стирчать. Теж золоті, тільки не суцільні, а з дірками клинцюватими. Над островом на палях якась чортівня в’ ється, а по ній щось довгеньке таке біжить і біжить. А посеред острова могила висока, а на ній башта. Ну, чистісінько така, як наші сторожова-тільки вся золота. І на самісінькому вершечку знову тарелі — тільки менші. А миру на березі тьма тьмуща. І чоловіки, і жінки, і діти… І всі — стидно сказати навіть — без шаровар, а в якихось куцих-куцих штаненятах, а замість очей — скельця чорні…

Козаки так і стовбичили, роззявивши роти, та подив на їхніх обличчях вже не був такий сумний, як попервах. У багатьох жевріла вже в зіницях зухвала смішинка, а Сагайдачний відверто усміхнувся у м’який вус і не втерпів, перебив оповідача:

— Ну, Миколко, багато лепських побрехеньок чули ми від тебе, та ниньки ти сам се§е перебрехав!

Скотився Миколка Скоробрех з лавки на тверду долівку, упав на коліна, притис руки до грудей і, - таким ще ніколи не бачили його козаки, — почав промовляти:

— Ой братці рідненькі, ой батьку наш запорозький, молю вас, повірте: на цей раз не брешу! Щоб я крізь землю у пекло провалився, щоб мене мати рідна не пізнала, щоб мене матір божа…

— Годі! — тихо, але твердо мовив гетьман. — Не чіпай матір божу, сядь. — А до джури повернувся і наказав: — Неси хутчій малювання оте, що в сагайдаку лежить. Ну, Миколко, провадь оповідь далі.

Миколка знову сів на лаву. Увесь він якось обм’якав очах нетутешнє світло блимало. Ніби дух живий з нього випустили.

— Ой братове, невже ж я ото старцем сто земель обійшов, усю чужоземію ногами стоптав, аби оце приплентатися в рідний курінь і вам у живі очі брехати? Не повірите ви мені, бачу, не повірите! Як побрехеньки справляв — вірили, а тепер правди боїтесь. Воно й так. Бо раз збрехавши, хто повірить? Та вже докажу. До того мене здивувало те видіння — душа сторчака дала. Ще й ще протер очі мокрою долонею, сам подумав, що з глузду здорового починаю сповзати, і пірнув під воду: А коли… а коли виринув, нічого того вже не було… Ні башти, ні тарель золотих, ні самого острова, ні навіть чайки нашої, морями та окіяном тріпаної. Нічого-нічогісінько! Сама тобі вода на всі боки, та черепашник білий з-під неї виступає де-не-де… Еге, думаю, встигну ще віддати богові душу, а про отаке диво гріх своїм не розказати.

Вибрався я на черепашник і просидів до вечора мокрий та голодний. А під вечір розбійники гішпанські нагодилися, підібрали мене. Е-е-ех, лучче б гішпанці мене на глибокому кинули знову! Не буде мені тепер ні від кого ні віри, ні шани. Скарай мене, отамане, на горло, бо тягар маю на душі великий, а життя попереду ніякого!

— Ну, вгамуйся, втишся, Миколко, тебе вже й так Всевишній скарав, — лагідно мовив Сагайдачний і розгорнув на столі цупкий кусень пергаменту, з яким якраз наспів джура. — Оце ждивись, Миколко, тут змальоване наше море, а тут пішли землі Туреції, Греції, а ось уже й арапські піски та пустелі, а отут вас понесло в окіян… Чи не так?

- Істинно так, батьку рідний, істинно так.

— А в окіяні тут, як бачиш, чисто-чисто, і латки суходолу не видно. Де ж той острів, що тобі привидівся?

Миколка Скоробрех, важко дихаючи, нахилився над пергаментом. Повитягали шиї й козаки, намагаючися зиркнути хоч одним оком на те малювання. Миколка довго водив брудним пальцем по пергаменту, поки не тицьнув нігтем:

— Ось тут, отамане!

— От і добре, Миколко, — печально посміхнувся Сагайдачний. — Якщо вже ти видів, то має він там таки бути. Подай мені, джуро, каламаря та перо. — Гетьман зручніше вмостився і на тому місці, де лишився виразний слід від Миколчиного нігтя, обвів гусячим пером невеликий кружечок, а з боку вивів латиною: “Eldorado”.

- Іди, Микольцю, спочивай. Укладіть його та гарненько вкрийте. Чи ж не бачите, чоловік божий з дороги натомився…

Сагайдачний ще якийсь час позирав задумливо на пергамент, потому згорнув його і віддав джурі.

— Така-то з нашим Миколкою приключка вийшла, братове… Не відаю, чи кидали його у воду і де справді поділася в позаторішнім бою Семирозумова чайка з доброю чвертю вашого куреня. А що сходив Миколка ті государства, то правда… Коли ще парубком учився в Острозькому колегіумі на хвилозопа, читав і я про такий край, де золото під ногами як гній, як сміття… Тільки то стара-престара оповідка, казка, яких і в нашому краї; вистача. Видать, наслухався Миколка тих казок, та й не витримала слабка голова, зсунувся козак з розуму. Жалько його, та нічого тут не вдієш. Блаженний, божий він тепер чоловік. Не чіпайте його.

Так ніхто й не чіпав Миколку, ніхто від нього не чув більше смішних історій-оповідок. Ані в походи, ані до роботи, що тями потребує, його не кликали. Стеріг він курінь мовчки. Тільки як побаче золоті монети у кого в пригоршні, то очі так і зблиснуть, хоча ж ніколи до грошви жадоби не мав. Не брав його ні холод, ні голод, ні вошва густа, бо ж блаженним він став. І, як кожен блаженний, прожив до глибокої старості. Пережив Миколка і Сагайдачного, й інших отаманів, а віддав богові душу відразу після смерті найславетнішого з усіх отаманів — Івана Сірка, десь у травні 1680 року. А карта, де ото він нігтем черкнув, прислужилася ще не одній раді козацької старшини, переходила вона з рук у руки, з рук у руки. А як уже потрапила разом з пожовклим запліснявілим стародруком у Київ до когось на горище, того не знаю, а брехати не стану, бо це ж не просто повість чи роман, а документальна штука.

9. СВЯТКОВА ВИСТАВА ДЛЯ ГОСТЕЙ.

НАРАДА НА ВИСОКОМУ РІВНІ — В НУЖНИКУ

З високої бані Форуму на затемнені трибуни, на концентричну арену полилося мерехтливе голубе сяйво. Потому високо вгорі спалахнула райдужна гама барв і розтала… Десь озвалися ледь чутні дзвіночки, зродилися глибокі, повільно стихаючі звуки, ніби великі важкі краплини падають у глибочезний колодязь і лунко розбиваються об воду. Таємничі шерехи, шелест вітру, шелест нескінченного простору… З тих звуків народжувалася тремтлива глибинна мелодія, вона відлунювала загадкою і тривогою, потягом до незвіданого і ледве вловимим острахом. Барви бані мінялися — то вони палахкотіли рожево-білим цвітом, то раптом спалахували, — в унісон музиці, -червоним полум’ям, то стихали синьо, фіолетово…

Не можна було добрати, чи це на дівчині така тонка, аж непомітна тканина, чи вона натерла тіло якоюсь особливою речовиною. Її стан залишав після себе фосфоричний слід, а з волосся при різких рухах осипалися легкі снопи іскристих зірочок. Партнер танцюристки був щільно обтягнений срібним, аж металевим лискучим трико. Вони то рвучко кружляли, то злітали стрімко у повітря, то вона завмирала в його трепетних обіймах. Хоча ті рухи, той калейдоскопічний каскад поворотів, зльотів, завмирань і виконувалися з майстерною, чіткою відточеністю, та створювалося враження, що це імпровізація, що танець народжується зараз, на твоїх очах. Зрештою, так воно почасти й було.

— Космічний етюд, — пояснював Галасуну і Купчику Тау. — Виконують Па-де-Па і Енц, керівник потойбічної філії ІЦ. Зараз вони зображають… Ні, певно неможливо чітко визначити зміст етюду. Але в цілому тут розробляється тема пошуку космонавтами обжитої планети, де чекають від нас звістки співвітчизники. Бачите — він увесь час ніби наздоганяє її, ніби от-от сягне…

Після космічного етюду арена миттю перетворилася на містке водоймище. З води виринули три дельфіни. В такт швидкій енергійній музиці вони високо злетіли вгору, пірнули і підпливли до помосту. Їх осідлали два чоловіки і жінка в яскравому купальнику з червоною шапочкою на голові. По команді судді дельфіни стрімко понеслися по колу наввипередки. Публіка підбадьорювала їх вигуками, свистом. Диктор оголосив: “Останнє десяте коло! Хто ж з наших найпрудкіших побратимів буде перший? Поки що попереду Моро з добродієм Синапсом на спині. Вперед виривається Атлетіко а добродійкою Міс-і-Сіпі! Фініш! Переміг Атлетіко і наша вельмишановна Міс-і-Сіпі”. Публіка ревіла від захоплення.

53
{"b":"228869","o":1}