ЛитМир - Электронная Библиотека

Наталка Доляк

Заплакана Європа

Невигадана історія

Кажуть, з життя кожної жінки можна написати роман. Бо часом доля конструює такі карколомні сюжети, які жодному письменнику вигадати не до снаги. Але далеко не кожна зважиться написати про себе, адже тут потрібен добрий талант оповідача та неабияка мужність, щоби зрештою оприлюднити написане. Недарма ж, мабуть, жанр «true story» користується такою шаленою популярністю на закордонному книжковому ринку – правда коштує дорого. Вінницька письменниця Наталка Доляк, чию книгу ви щойно розгорнули, має і вроджений талант оповідача, і мужність розповісти свою правду.

Перед вами її реальна історія. Не виловлена з Інтернету, не записана зі слів інших, а пережита авторкою історія. Стрімка, захоплива, часом драматична до сліз, місцями комедійна, як водевіль, сповнена легкого гумору та самоіронії – словом, «фірмовий» авторський стиль Наталки. Кожен, хто вподобав її дебютний роман «Гастарбайтерки», має нагоду і далі залишатися «в темі». Знову зійти з потяга на вокзальній площі десь між Гельсінкі та Стокгольмом, вдихнути на повні груди «західного п’янкого повітря» й завмерти перед «розмаїттям кольорів, глянцем небачених донині автомобілів та чистотою гладеньких асфальтово-бруківочних покриттів»…

У центрі оповіді молоде українське подружжя – Микола та Людочка Бабенки. Чоловік має на меті одне – за всяку ціну вирватися зі злиднів пострадянської реальності й оселитися за кордоном. Він не бачить майбутнього в Україні, соромиться своєї рідні, навіть власне ім’я йому не до смаку (за кордоном Микола швидко стане Ніком). Людмила не поділяє життєвих цінностей «Ніка», але… змушена їхати з ним. От тільки молодик не збирається шукати роботу за кордоном, він воліє жити на допомогу для безробітних. Працюватиме жінка. «Яка ж ти у мене темна. Нічого, окрім свого замурзаного гніздечка, й не бачила», – зневажливо озивається до дружини. Та щоразу нагадує їй: «Ти не вдома!» І наївна, довірлива й залякана чоловіком-тираном Людочка перетворюється на харизматичну, впевнену в собі й дивовижно сильну жінку, якою ми знаємо Наталку Доляк. Нічого дивного. Її такою зробив чоловік.

«Якщо спочатку викличуть тебе, то ріж вени відразу. А якщо мене, то коли всі вийдуть», – наказує він вагітній дружині, щойно відчувши загрозу депортації.

Попри високий рівень життя, численні соціальні гарантії, гарні дороги й усміхнених полісменів – не все за кордоном складається так, як у життєрадісних імпортних серіалах про тамтешніх «домогосподарок», «пліткарок» чи «зачарованих». Іноді вабливий заморський вогник, на котрий метеликами злітаються наші співвітчизники, стає для них нищівним полум’ям. У житті не буває випадковостей. Людина народжується там, де її місце, і скільки б світів вона не пізнала, однаково настане їй час повертати додому. А дім там, де серце.

Звісно, авторка зовсім не мала на меті віднадити українців від омріяних подорожей за кордон, адже тепер, коли над нами не тяжіє «залізна завіса», кожен вільний сам обирати собі майбутнє. І мову, якою говоритимуть його діти.

Наталка Доляк зробила свій вибір. Вона повернулася в Україну і розказала свою історію. Невигадану історію.

Вікторія Гранецька

Нотатки з пам’яті

Десята година ранку…

Час «ікс», час, коли відчиняються універмаги часів Перестройки. Уся робота у Вінниці (Українській РСР, СРСР) тоді зупиняється чи бодай гальмує. Застигають в очікуванні колишніх переможців соціалістичних змагань фабрики та заводи, зникають з-за прилавків огрядні продавчині овочевих магазинів, залишивши напризволяще гнилу капусту та п’яних вантажників; двірники та жеківські працівники зопалу кидають мітлами та лопатами об брудну бруківку; у квартирах та домівках вимикаються телевізори й радіоприймачі, відпускаючи від себе постійних глядачів «Рабині Ізаури» та слухачів «Голосу Америки». Усі ці люди приєднуються до натовпу, де вже в перших рядах тримають оборону фарцівники, спекулянти, перекупники, блатні та «приблатнені». Там кричать, борсаються, штовхаються, махають руками, кóпають один одного ногами, намагаючись проштовхнути свої тіла у щойно відчинені двері центрального універсального магазину. Народ штурмує цю неприступну фортецю, аби заволодіти дефіцитним крамом. Той, хто опинився під магазином у слушну годину, розмахує в повітрі кипами різноколірних талонів, що їх отримав на роботі на додачу до справжніх грошей. Люди тренують голосові зв’язки вправами на звукосполучення «ху» та «ля», відбиваються від надто настирних сусідів за допомогою заборонених прийомів карате й айкідо.

Удертись до універмагу першими щастить, природно, не всім. Так само не кожен вийде звідти ощасливлений щойно придбаним міксером, подрібнювачем кави чи іншим непотребом вітчизняного виробництва.

Совєтська середньостатистична родина висилала на здобування цінних речей і бодай якихось продуктів найвитривалішого – як у фізичному, так і в психологічному сенсі – члена родини. Той займав черги, чесно годинами вистоював їх, читаючи тим часом класиків світової літератури. За кілька кроків до каси гнав додому, волік до магазину все посімейство, щоб побільше взяти, бо в одні руки давали не більш ніж двісті грам, одну пару чи півлітра. Прибігши назад, заготівельник відповідав на питання співгромадян про «Вас тут не стояло» риторичним «Закрий пельку» та набирав у торби харчів, пред’явивши вимогливій і строгій продавщиці сина, дочку, бабусю й дідуся, які мали б побожитися біля святого прилавка, що вони одна родина.

Олег Тимофійович Жужелиця також займався заготівлями харчів після виснажливої роботи на заводі. Наддефіцитні предмети одягу та вжитку привозив із мандрівок. У часи застоїв та застіль швендяти безмежними просторами величезної імперії вважалося заняттям не так престижним, як життєво необхідним. Заводським давали путівки до Ленінграда, Риги, Немирова та П’ятихаток. То в санаторій, то до пансіонату. Товариш Жужелиця хапався за будь-яку можливість рвонути у далекі далі. Було-бо для кого старатися: мав дочку на порі, Люсю.

Люся Жужелиця, серед друзів просто Жужа, в школі займалася художньою гімнастикою, планувала вступати до педагогічного інституту на козлофак, як називали студенти фізкультурний факультет. Та не судилося. На перших іспитах її завалили, розчищаючи місце для дочки шанованого в місті партбоса. Люда недовго переймалася й на знак протесту подалася до найближчого від її будинку навчального закладу – торговельного технікуму, куди вступила без особливих зусиль.

На останньому курсі технікуму Людочка зустрілася зі своєю долею.

* * *

– На «Термінал»? – запитала Катя, Людчина давня подруга. «Термінал» – то назва дискотеки, точніше, спочатку назва заводу. Від заводу побудували приміщення, котре проектувалося як ресторан, здавалося в експлуатацію як дитячо-юнацький клуб, а працювало як дискотека, бо саме танцмайданчик виявився найбільш затребуваним і прибутковим.

– Давай на «Термінал», – погодилася Людочка.

Рвонули… Усе як завжди… Ті самі хлопці, ті самі дівчата, та сама «совєцька естрада» й наприкінці вечора на п’ятнадцять хвилин – блок зарубіжки на чолі з Карелом Готтом.

Але…

Люся ненароком у танці штовхнула найкрутішу тьолку не лише «Терміналу», а й усього міста – Сашку Бéвзу.

– Вибач! Тебе звати Саша? Вибач, Сашо, я ненароком, – не від страху, а з ввічливості виправдовувалася Люся.

– Це будеш лікарям казати, – грубо кинула нарвана дівка та, жуючи баблгам,[1] схопила Людочку під руку й поволокла за собою надвір.

Увесь дискотечний бомонд припинив танцювати й подався за дівчатами.

Події надворі розгорталися дуже швидко. Вийшовши на терасу, Люся сходу отримала від Саші добрячого стусана, зойкнула від болю та схопилася за передпліччя.

вернуться

1

Жуйка (з англ.; тут і далі прим. ред., якщо не зазазначене інше)

1
{"b":"229053","o":1}