ЛитМир - Электронная Библиотека

Аби не те оголошення, Майка ніколи б і не дізналася, що є на білому світі Капулетці. Прикипіла до розкладного крісла в чужій київській квартирі, линдала всесвітнім павутинням – де сховатися? Добре б на Гоа… Не тому, що в прагненні до простого життя далекі місцини давно облюбували зарозумілі дауншифтери і тепер жваво ділилися істеричними враженнями амебного животіння. Там сонця пекучого через край. Випалило б Майку до кісток, не померла – розтанула б, розвіялася на попіл. Та грошей і на півквитка до оманливого Сходу не вистачить. Дев’ятсот гривень, що їх кинули, як собаці кістку, – бери, не вдавися.

– Куди ж?.. – Розпач, туман.

Наштовхнулася в Інтернеті на світлину білої хати під грушами, вразилася – моя. Світанок, молоко, олені виходять із лісу, над головою лелеки, попід хатою ружі, навкруги – ані душі. Нема людей. Яке ж щастя! Заметушилася – так, так! Не в чужих краях згинути, у зачарованій хатинці забути, що у світі є люди. І хоч за будівлю в невідомих Капулетцях просили три з половиною тисячі баксів, тієї ж миті зателефонувала хазяєві.

– За три куплю, – запропонувала відчайдушно. – Якщо до Різдва встигнемо договір купівлі-продажу оформити.

Петро не зволікав. Збрехав дружині Томі, яка в капулетцівському магазині бізнес правила, що врешті здихався материної хати за півтори тисячі доларів. Крутнувся до Добриків, умовив Ларису Вікторівну не зачиняти нотаріальну контору до Різдва, документи докупи зібрав і попросив Бога, щоби несподівана здобич не зірвалася з гачка. Та коли бліда, як та примара, худенька дівчина з русявими косами й настороженими сірими очима увійшла до нотаріальної контори, Реп’яха такі жалі взяли, хоч вовком вий. І чого ж та клята совість завжди просинається так невчасно?!

– Ти теє… не надто молода, щоби на землі жити? – запитав обережно. – Рочків тобі скільки?

– Двадцять один, – брови звела, зиркнула войовничо – дядькові враз перехотілося в чужі справи носа встромляти.

– Дорогу до Капулетців показати? – тільки й буркнув.

– Сама знайду, – відрізала Майка.

У переддень Різдва, коли куми тільки вкрали сирну бабу в Миколиної жінки з-під рук і подалися до кролятника грішити, рейсовий автобус, що він зазвичай раз на тиждень через Добрики й Капулетці аж до глухої Радості з рипом дістається, заглух у Добриках – кінець забаві! Майка з легким рюкзаком і важким серцем останньою вишкреблася із сумнівного транспорту.

– До Капулетців скоро поїдемо? – наївно запитала літнього водія в шкіряній шапці з каракулевими вухами.

– За тиждень.

– А як мені зараз треба?

– Пішки лупися.

– Далеко?

– Дванадцять кілометрів. Лісом швидше.

Майка не зважилася дертися незвіданим навпростець. Закинула рюкзак на плечі, обмотала шию шаликом, – морозяка до кісток пробирає, – посунула обмерзлою асфальтівкою на північ.

– А пофіг. – Снігом-льодом. – Дійду.

Рюкзак смикав за плечі – повертай! Сірі хмари розсипалися пудрою – і вже не роздивитися клятий шлях: усюди біле нетоптане.

– Та дійду! – Шалик із шиї. І не зимно вже. Піт гарячий від горла до грудей.

За півгодини брьохання за спиною зникли Добрики, вкриту снігом асфальтівку обступили зелені стіни, небеса раптом розсяялися, випхнули сонце на сцену – світи.

Майка зупинилася посеред дороги. Роззирнулася приголомшено: білки віти розгойдують, круки на узбіччі копирсаються, а не псують триєдиної гармонії – біле, зелене, блакить.

Ковтнула тугу – от і має, що хотіла. Нема людей. Сама. Єдина в цілому Всесвіті.

– Гей! Дитино! – почула раптом за спиною.

Здивувалася вкрай. Озирнулася рвучко – під сосною на поваленій деревині при дорозі сиділа немолода, рум’яна, мов яблучко, пишна жіночка в зелених вовняних штанях, порепаних чоботях, довгій синій куртці, розшитій блискучими стразами, і червоній шапочці. Поряд колесами догори лежав чудернацький моторолер, схожий на першу спробу людства схрестити трицикл, трактор «ТТЗ» і контейнер для морозива.

– Воду чисту маєш? – спитала жіночка.

Майка мовчки дістала з рюкзака пляшечку, простягнула яскравій пані.

– Не лізе пігулка в горлянку насуху, – зітхнула та. – А серце ж, кляте, давить, аж рука віднімається.

Вкинула до рота білий кругляшок, відковтнула півпляшечки. Із цікавістю зиркнула на дівчину.

– Щось я тебе не впізнаю. Ти часом не баби Дусі онука?

Майка головою мотильнула – ні. Жіночка насупилася, наче обов’язково мала ідентифікувати незнайомку.

– І неговірка…

– Я на Капулетці правильно йду? – врешті спитала Майка.

– А… то ти в Капулетці. – Тітка забула про кляте серце, підхопилася, як молода, смикнула до колін блискучу куртку. – А до кого?

– До себе.

– О! Новини України!

– Хату купила.

– А-а-а… І в кого?

– У Петра Реп’яха.

– Стару материну? Оту, що на Лупиному хуторі за селом? Ой, людоньки… Та вона ж для життя негодяща!

– А мені не для життя.

– На дрова?

– Не на дрова, – роздратувалася Майка. От причепилася!

– А для якої ж такої біди?

– Для своєї. – Пішла геть.

– Стій! – гукнула тітка. – Ти цією асфальтівкою до вечора ноги битимеш. Ходи за мною. Коротший шлях знаю.

– Ви теж у Капулетці?

– Доводиться… раз на місяць, – зітхнула тітка, смикнула моторолер, поправила металеві ланцюжки на колесах, потягла в ліс.

Колюче гілля подряпало Майчине лице враз, розбурхало відвертість: уже не дратувалася настирливим тітчиним запитанням, попливла в тріскучій балаканині.

– Майєю звешся? Ох, прикре ім’я. Маятися тобі, дитино, і маятися, – торохтіла жінка. – А я Галя. Пошта на мені. Отак.

– І що? Не маєтеся?

– Та яке там. З ранку до ночі…

– А Галя…

– Отож-бо! А ти хату бачила?

– Ні.

– Після Петрової матері там немало краму лишилося. На горищі старі лисячі шкури й досі висять. І таранка суха. І валянки.

– Нащо мені лисячі шкури?

– Не потрібні? – пожвавішала Галя. – То я візьму?

Майка плечима знизала – беріть! Учепилася очима в темну стіну сосен, що їх ніби хто спеціально так густо насадив, світу білого не вгледіти.

– Ще довго?

– Та вже майже прийшли, – оптимістично запевнила поштарка.

Певно, щаслива. Час їй – болото: міси, поки ноги носять. Майка вже й зголодніла, і проковтнула півпачки «Зоологічного» печива, і допила воду з пластикової пляшечки, а за соснами – тільки сосни, кінця-краю нема. І тільки коли сонце скакнуло з небес ближче до верхівок дерев, ліс обірвався й перед Майкою розстелився засніжений білий луг, за яким посеред височенних старих груш скупчилися кілька старих хат.

– Оце і є Капулетці?

– Е ні, дитино, – відказала Галя. – Село за березовим гайочком ліворуч, а це Лупин хутір. Аби ми з тобою шляхом сунули, то спочатку б втрапили в Капулетці, потім би через гай і потічок до хутора перебиралися, а там місток геть хиткий… А лісом скоро, правда ж? Онде твоя власність. Крайня, – вказала на невеличку, вкриту снігом хатинку. Першою до обійсть пішла.

Майка сунула слідом, схвильовано роздивлялася місцину. Густий сосновий ліс височів за хатами і праворуч від них. По курсу – луг, ліворуч – прозорий березовий гайок, до якого від хат крутилася крива ґрунтова дорога. Майка вгледіла широкий потічок за гаєм, за потічком вдалині – свіжопофарбовані хати. Отам, значить, Капулетці? А в оголошенні писали – хата в Капулетцях… І нащо після того любити людей?

Увіп’ялася поглядом у власне майно – чи файного кота в мішку купила? – серце впало. Зблизька біла хата сіра від самотності, тріщини зморшками – стара, давня… Синя фарба на віконцях облупилася, шифер мохом поріс, дошки на порозі попрогнивали-попровалювалися. Двір величезними старими грушами забитий – аж ніч під ними! За хатою кілька низьких сараїв попритулялися один до одного, навколо них дощатий парканчик похилився. Господарський двір, не інакше. Певно, там колись дрова складали, граблі-лопати, гуси-кури метушилися…

– Ну, як? – почула поштарчин голос.

2
{"b":"229533","o":1}