ЛитМир - Электронная Библиотека

– Ніяк, – ледь не розревлася.

Уже на захаращеному подвір’ї, порослому дикими грушками й сухим бур’яном, що він де-не-де стирчав з-під снігу, з’ясувалося, що Галі в господарстві не тільки лисячі шкури згодяться. Упевненим рухом розчахнула рипучу хвіртку, пішла по будяках до будівлі.

– Ключі маєш?

– Реп’ях казав – під грушею.

– Та тут самі груші! – Поштарка заходилася мацати під деревами. Та все не мовчки. – Зараз оглянемо твої хороми. Як що не треба, то я приберу. Щоби не валялося тобі тут зайве.

Такі «хороми» Майка бачила тільки в Пироговому, де в Музеї національної архітектури і побуту просто неба розкидані давні хати з різних регіонів України. З невеличкого – метрів шість – коридорчика троє дверей, як три дороги: прямо підеш – попадеш у малу комору, завалену граблями-лопатами-кошиками-лемехами і навіть прядкою, ліворуч повернеш – у ще одну, мало придатну для життя кімнатку втрапиш, де упереміш горщики, каструлі, міцна лава, дрова і багнюки до біса, а як праворуч захочеш – то отут тобі вся краса на двадцяти квадратних метрах: і сіра потріскана піч, і тьмяні Ісус із Богоматір’ю під рушниками в куті, і дебелий тапчан на важких дерев’яних ногах, і чималий стіл із двома віденськими (їй-богу!) стільцями, і пишна скриня, і вигадлива поличка з глиняними мисками, пришпандьорена до стіни величезними гвіздками.

Майка ще тупцювала на порозі – ошелешена, пригнічена, а поштарка вже до справи взялася.

– Ох, роботи тобі тут! – Нишпорила зацікавленим поглядом, відчинила скриню, потягла на світ божий ряднини, подушки, ватянки. – Одяг потрібний? Га? Онде ватянка ще справна. І чоботи. На городі згодяться.

– Не згодяться…

– То я візьму?

Коли в присмерковому зимовому небі від сонця лишилися лише прозорі рожеві згадки, поштарка Галя дістала із сумки ліхтарик на довгій резинці, причепила на голову – шахтарка! – усілася на чималу купу краму, зваленого на подвір’ї. Чого тут тільки не було: і побитий міллю одяг, і дебелі чоботи, і порожні банки для закрутки, і діряві миски, і дерев’яний ящик із гвіздками, і купа ще радянської доби шкільних підручників, і мішок твердої, мов каменюка, солі, і кілька бухт мідного дроту… А ще мотузки, нитки, мишоловка і навіть справжній піонерський барабан. А Галя ж ще й половини Майчиного обійстя не обслідувала.

– От біда, – зітхнула з прикрістю. – Підводою тільки все це вивезти.

Майка не чула. Тремтіла під старою грушею, дивилася на розчахнуті двері хатинки – наче незвідана тварюка пащу роззявила так широко, чорні нутрощі назовні: з’їсть, не вдавиться.

– Та й на горище ми з тобою ще не лазити, а там лисячі шкури… І ще може бути щось для тебе негодяще.

– Тут електрика є? – спитала Майка.

– Років зо два тому буревій дроти пообривав. Я завтра з підводою повернуся, свічок тобі привезу. Може, ще чогось?

Майка знизала плечима: хтозна… У серці – жах: не їдьте, тітко! Залиштеся!

– Прощавайте вже! – кинула, як плюнула.

Поштарка на дівча уважно зиркнула, підвелася важко, поправила на голові червону шапку, вкинула до багажника кошик із порожніми банками – дзень-дзень! Глянула на темні небеса – місяць сяє. Вимкнула ліхтарика, аби батарейки задарма не палити.

– Поїду, – відказала сердито. – Мені ще в Капулетці, хай би вони були згоріли.

За півгодини вже по темному Галя дісталася березового гаю. Перетягла через замерзлу мілину потічка моторолер із банками, вискочила на протилежному березі – прямо біля облупленого капулетцівського клубу, що він за радянських часів збирав люд на кіно, концерти і партійні збори, а тепер Микола Галаган кролів тут тримав у кімнаті, на дверях якої й досі висіла табличка «Баяністи».

Кинула моторолер при дорозі, присіла на лаву біля будівлі – зморилася, хай Бог милує. Добре, що до Горпининої хати вже недалеко. Пенсію віддасть, чаю, може, сьорбне та потягне врешті банки в Добрики, додому.

Тільки ноги випростала… Тільки кіл у спині розтерла… Аж тут від кролятника шурхіт вкрай неприємний – наче хто сокиру вхопив і за дверима зачаївся. От зараз вискочить, Галю по голові, Горпинину пенсію забере і поготів. Ой, то не порожні страхи – Галя через пусте не сіпається. А в горлі, як згадати, і досі та горілка стоїть, якою поштарку Надю Козорізиху після похорону поминали, бо пішла, бідаха, до добриківського діда Тараса пенсію віддавати, а дідів син Віталя напився та причепився до Наді – дай грошей похмелитися. Надя йому: «Проспися, Вітальку, на свої бухай, пенсію дідові віддам». А те пропаще лопату вхопило та трісь поштарку по потилиці. Сидить тепер, падло, харч державний хрумає, а Надя в землі… І кому радість?..

Галя хотіла було ліхтарика увімкнути, гаркнути так, щоби аж кущі попригиналися: «Якій холєрі не спиться?!» – та зметикувала – не слід себе видавати. Сповзла з лави на землю – метри два до рятівних кущів. Сховатися, заніміти. А в кролятнику вже хтось у двері буцає – ану, дорогу! Поштарка біля лави до землі припала, причаїлася, очі заплющила, Бога на поміч: хай би повиздихали…

З кролятника на поріг вивалилися Полкан і Микола Галаган. Дільничний дістав алкотестер, дмухнув у трубочку.

– Проміле… якесь не таке.

– Усе в тебе, не як у людей, – буркнув Галаган. – І горілку рахуєш не чарками, а якимись проміле. І сцяти біля моїх кролів намірився. Усі нормальні люди під кущами сцуть! Тільки тобі вітер чоботи забризкує.

Полкан красиво мотильнув башкою: мовляв, но-но! Посунув до лави. Уже й ґудзики на штанях розстібнув, а тут – на тобі! Біля лави баба Галя валяється.

Полкан не протверезів – де там! Але почуття відповідальності пробилося на грубу пику радісною дитячою посмішкою.

– О! Тіло! Слава Богу!

І – стріль йому в голову. Насупився, до Миколи озирнувся.

– «Сир, сир»… Брехуни чортові! Вбили бабу! Онде вагомий доказ! Кілограмів на сто! Лежить і не нявкне. Ет, шкода, замість кайданків алкотестер прихопив. Та нічого… Я теє… Я вас, сук, голими руками…

– А в мордяку? – Галаган йому. І вже суне до кролятника по кума. – Петре! Ти де? Ходи! Накрутимо Полканові вуха, бо вже дістав.

– Я при виконанні! – відгавкнувся Полкан.

А тут – стиць! Поштарка Галя розплющила очі, сіла на землі.

– От іроди, – буркнула. – Через вас мало не померла від страхів.

Полкан про кумів забув, на поштарку вирячився. Руки за спину, навколо баби кола навертає.

– А чого то ви, тітко, як та хвойда, по землі катаєтеся без діла?! Люди, можна сказати, з ніг збилися! Шукають вас по всіх усюдах, а ви собі пляж біля колишнього осередку культури влаштували! Може, напилися десь? А? Пенсію Горпинину пропили? – І тицяє поштарці алкотестер. – Ану, дмухайте мені швидко в цю штуку.

– Навіщо? – Поштарка на ноги зіп’ялася. Сніг із синьої куртки й зелених штанів струшує.

– Виводитиму вас на чисту воду.

– Полкане! Я тобі геть усе чисто й без твоєї штуки розкажу.

– Добре, – несподівано легко погодився дільничний. І вже приготувався допит організувати, та з кролятника вивалилися куми. Впали на лаву.

– Не дмухайте в трубку, тітко, – порадив поштарці Реп’ях. – Однаково воно не працює.

– Як «не працює»?! – образився Полкан. – Та ця штука все живе на вміст алкоголю вимірює.

– Треба на корові перевірити. Чи на козі якійсь, – запропонував Галаган.

– Нема в Капулетцях корів, – відказала Галя. – Онде на кролях твоїх, Миколо, можна експеримент поставити.

– Точно! – Ідея так сподобалася Полканові, одразу до реалізації заспішив.

Куми не встигли й оком змигнути – Полкан з алкотестером уже до кролятника суне.

– Стій, мєнт! Кролі – святе! – гаркнув Микола. Кулаком себе в груди – буц! – Прокляну – і загинеш! – Полканові навздогін.

Тільки мовив – дільничний зойкнув і завалився.

– Господи, твоя воля! – перелякалася Галя, захрестилася. – Миколо… Та ти відьмак! Дивись, що накоїв! Полкана підкосив.

Галаган і сам здивувався. Потилицю почухав.

– Куме, – Петрові каже. – А глянь, що там із Полканом.

3
{"b":"229533","o":1}