ЛитМир - Электронная Библиотека

Кропивницький М. Л.

ДАЙ СЕРЦЮ ВОЛЮ, ЗАВЕДЕ У НЕВОЛЮ

                   Драма в 5-ти діях і 6-ти одмінах.

                   Лицедії:

Семен Мельни­чен­ко, па­ру­бок.

Микита Гальчук, син стар­ши­ни.

Іван Не­пок­ри­тий, си­ро­та, поб­ра­тим Се­менів.

Омелько Вер­те­лецький, па­ру­бок.

Одарка Сте­па­нен­ко­ва, дівчи­на.

Морозиха, удо­ва.

Маруся, Гор­пи­на, Хрис­тя - дівча­та.

Скубко, пи­сар - 1-й ста­рос­та.

Кугут, се­ля­нин - 2-й ста­рос­та.

Зачепиха, ба­ба Одар­чи­на.

1-й, 2-й, 3-й, 4-й, 5-й, 6-й, 7-й па­руб­ки.

Селяни

Діється в Хер­сон­щині.

ДІЯ ПЕРША

Село. Уп­ра­во­руч ха­та, навк­ру­ги го­род, зап­ле­те­ний ло­зою; в го­роді біля ха­ти, з причілка, квітки, со­няш­ни­ки і ма­ненька вер­ба. Уліво­руч прос­тяг­ло­ся се­ло: ха­ти у зе­лені, церк­ва, сад­ки, скир­ти хліба і вітря­ки… Смер­кає.

Ява 1

Семен Мель­ни­чен­ко (йде зго­ри шля­хом, зу­пи­няється, здійма бри­ля і ніби за­ча­ро­ва­ний ди­вується). Ось і лю­бий край, і рідне се­ло! Дав­но, дав­но я поп­ро­щав­ся з то­бою, рідна батьківська осе­ле, до­ро­га країно. Я по­ки­нув те­бе ранньою вес­ною; тоді ти бу­ла якась сум­на, не­ве­се­ла, мов після по­жежі, і на то­ках тільки де-не-де ма­ячив не­ве­лич­кий стіже­чок, де­ре­ва бу­ли об­го­лені лю­тою зи­мою… Те­пер ти знов зве­селіла; знов пи­шаєшся в скир­тах та в сто­гах; знов ха­ти заквітча­лись і по­то­ну­ли в зе­лені, і тільки де-не-де біліють по­меж гус­ти­ми сад­ка­ми,- то ви­ри­нуть, то зно­ву ури­нуть, мов ле­беді на безк­раїм морі. Чи знай­деться ж у світі хоч од­на лю­ди­на, щоб не за­ко­ха­лась на цей лю­бий, ти­хий та ве­се­лий рай? А он далі і цер­ков­ця бо­жа, а ген лед­ве мріють вітря­ки; далі степ, степ синій, як мо­ре!… А он і ха­та ми­лої - ве­се­ла та світла, як пог­ляд діво­чий. Чо­го ж це у ме­не на сер­цеві ніби по­хо­ло­ну­ло? Ру­ки трем­тять, і го­ло­ва, мов у вогні, го­рить… (Підхо­дить до ха­ти). Бо­же ми­лий! Як тут гар­но, скільки уся­ко­го цвіту! І свя­че­на вер­ба, що вдвох на вербній з за­вут­рені при­нес­ли і по­са­до­ви­ли, роз­рос­лась нав­ди­во­ви­жу; ма­буть, час­то по­ли­ва­на. А он со­няш­ник як ви­со­чен­но виг­нав­ся, ще й го­ло­ву схи­лив, на­че за­жу­рив­ся і ду­має тяжкі ду­ми… Ніби­то він ро­зуміє і су­мує, що ось не­за­ба­ром прий­де зи­ма, зв'ялить йо­го, а буй­ний вітер вир­ве стеб­ло з корінням і за­не­се йо­го да­ле­ко…

Ява 2

Семен і Одар­ка.

Одарка (вий­шла з ха­ти, пізна­ла Се­ме­на і ни­щеч­ком до нього підійшла). Хто це стоїть?

Семен (ки­нув­ся до неї). Одар­ко, сер­денько моє!…

Одарка. Е, ні-ні, пост­ри­вай, па­руб­че! Ру­кам волі не да­вай!…

Семен (три­вож­но). Що це з то­бою?

Одарка. Ач який доб­ренький, - підійшов крадько­ма та й в ха­ту не йде!

Семен. Я ж оце тільки що прий­шов і ду­мав…

Одарка. Що вже Одар­ка не лю­бить те­бе?

Семен (зітхнув). Не ду­мав, до­ки… А те­пер ду­маю і думці не вірю…

Одарка (про­жо­гом ки­ну­лась йо­му на шию). Ор­ле мій! (За­ри­да­ла). Щас­тя моє!… Ох, бо­же ж мій, я ж ду­ма­ла, що те­бе вже й на світі не­ма… Де ж це ти взяв­ся? Звідки при­ли­нув до своєї ми­лої? (З ра­дощів і пла­че, і сміється).

Семен. А ти без жартів ані на ступінь! Та­ка ж жартівли­ва, як і перш бу­ла. Аж на­ля­ка­ла ме­не так, що й гос­по­ди!… (Сміється). "Стри­вай,- ка­же,- па­руб­че!" У ме­не аж ду­ша зав­мер­ла, і ніби зем­ля підо мною зат­ру­си­лась…

Одарка (сміється). Ко­ли б не так ду­же ску­чи­ла за то­бою, то ще б гірш на­ля­ка­ла. Як же ти змарнів!… Сла­бий був? А оче­ня­та бли­щать, як зорі. Ти, пев­но, вто­мив­ся, мій го­лу­бе? Хо­ди в ха­ту, спо­чи­неш…

Семен. Не го­диться в ха­ту йти; лю­ди пос­те­ре­жуть, поч­нуть базіка­ти, що я й до­до­му не зай­шов, та… Ми ж ще не за­ру­чені. Тут так гар­но, вітрець свіжий по­ди­ха. Сядьмо на хви­ли­ну та по­ба­ла­каєм.

Сідають.

Що ж ба­бу­ся твоя, чи здрас­ту­ють ще?

Одарка (жар­ту­ючи). Підска­ку­ють; з печі до до­лу, а з до­лу на піч. Во­ни та­ки час­тенько про те­бе зга­ду­ють. Ма­буть же, й прав­ду ка­жуть, що не втаїться ко­хан­няч­ко, як у мішку ши­ло. А ти й не ба­чиш на­шої вер­би, що вдвох з за­вут­рені при­нес­ли та й по­са­до­ви­ли?

Семен. Я вже з нею з пер­шою привітав­ся!

Одарка. Що­ран­ку й що­ве­чо­ра по­ли­ва­ла я її дрібненьки­ми слізонька­ми. Зга­даю, бу­ло, те­бе і гірко-гірко зап­ла­чу. От і за­раз гу­би вже й сміються, а сльози ще трем­тять на очах. Не знаю, як я з жа­лю не вмер­ла. А оце як по­ча­ли по­вер­та­тись з за­робітків, то я, ко­го не зустріну, за­раз і пи­таю: чи не ба­чи­ли, чи не чу­ли чо­го про те­бе? Прий­де вечір, дівча­та збе­руться на ву­ли­цю, співа­ють, сміються, а у ме­не й охо­ти не­ма - ні до пісень, ні до жартів… Так вже ме­не всі й проз­ва­ли Чер­ни­цею. А яку я пісеньку скла­ла про свою жур­бу!… Не­хай ко­лись тобі заспіваю. Прав­ду ж ка­жуть, що "бо­же, бо­же, чо­го та лю­бов не змо­же"! А ти ду­же ску­чав за мною?

Семен. Ти пи­таєш? Хіба твоє сер­це не ясніш моєї мо­ви тобі роз­ка­зує?…

Одарка. Во­но мені завж­ди ка­же, що ти ме­не лю­биш ду­же-ду­же, більш всього на світі! І я віри­ла йо­му.

Семен. Вір, вір, го­луб­ко, йо­му, до­ки во­но б'ється у гру­дях!

Одарка (обійма йо­го). Бу­ду, бу­ду віри­ти! (По­мов­ча­ла). Он вже й зіроч­ка вечірня зійшла і за­ся­ла, отак те­пер світло у ме­не на душі. То моя зіроч­ка! До неї я що­ве­чо­ра мо­ли­лась; їй одній я роз­ка­зу­ва­ла моє го­ре; пе­ред нею однією я сліз не хо­ва­ла. Як же не­бо зах­ма­риться і моєї зіроч­ки не вид­ко, то мені так важ­ко ста­не, ніби навк­ру­ги ме­не все по­вим­ре, і я од­на, од­на на бо­жо­му світі… Інко­ли вий­ду з ха­ти опівночі, ся­ду на цім місцеві і за­ду­ма­юсь… Ото й поч­не мені вви­жа­тись, буцім си­ди­мо ми по­руч і ти­хо ба­ла­каємо про ко­хан­ня, і я ніби ба­чу те­бе, ба­чу твої очі, схи­лю­ся до твоїх гру­дей і чую, як твоє сер­це б'ється…

Семен. О моя зо­ре, мій цвіте ро­же­вий! Я не знаю, я не вмію тобі ви­мо­ви­ти, що з сер­цем моїм діється!… Скільки бу­ло в ньому смут­ку й го­ря… А те­пер все од­лину­ло, все за­бу­лось!… Ска­жи, го­луб­ко, за віщо ти ме­не так лю­биш?

Одарка. За віщо?… Чуд­но!… Ко­ли б сер­це змог­ло про­мов­лять сло­ва­ми, то я б і пе­ре­ка­за­ла тобі… Во­но ніби­то й про­мов­ля, і са­ма я ро­зумію йо­го мо­ву, та пе­ре­ка­за­ти не змо­жу.

Семен. Прав­да, сер­денько! На­одинці й ба­ла­каєш з сер­цем, ніби з лю­ди­ною, і виспіваєш йо­го й скар­ги, йо­го й ра­дощі… А за­хо­чеш поділи­тись з ким іншим тією ва­гою - і не знай­деш мо­ви… Те­пер, моє сер­денько; ми вже ніко­ли не роз­лу­чи­мось…

Одарка. Ніко­ли-ніко­ли, мій го­лу­бе…

Семен. А мені, спа­сибі бо­гові, та­ки пох­вор­ту­ни­ло!… За­ро­бив ще більше, як торік: та­ки ні од­но­го бу­ден­но­го дня не про­гу­ляв, а іноді то й у праз­ник ро­бив, хай гос­подь ми­ло­серд­ний прос­тить… До­ве­лось мені, бач, у німців стать на по­ден­ну; див­люсь, во­ни роб­лять і в праз­ник; ду­мав я, ду­мав, а далі й ка­жу собі: нев­же ж німці не такі лю­ди, як і ми? У них там же в ко­лонії і церк­ва є, кир­ка по-їхньому, і мо­ляться во­ни у книж­ку… Ди­виш­ся, уранці він іде до служ­би бо­жої, а після обід за ро­бо­ту… Ото дех­то з на­шо­го бра­та по­ча­ли го­моніти: "Чи й справді ж во­но гріх у праз­ник ро­би­ти?" То інші, а най­па­че старі лю­ди, не зго­ди­лись за­кон ла­ма­ти, а другі ста­ли так мірку­ва­ти: "Те­пер,-ка­жуть,-ко­ли змо­га за­ро­би­ти доб­ру копійку, то й тре­ба за­роб­лять; а прий­де зи­ма, то й ро­бив би, так ро­бо­ти бра­кує або й ціна та­ка, що не варт і праці,- от тоді і мо­ли­тись…" По­ду­ма­ли ми, по­ду­ма­ли, пе­рех­рес­ти­лись - та й гай­да у покіс!…

1
{"b":"232257","o":1}